2. Консерватизм. Теорій і практика сучасного консерватизму

Ключові положення консервативної доктрини вперше були сформульовані у працях таких європейських мислителів як Е.Берк (1729-1797), Жозеф де Местр (1753 -1821), Луі де Бональд (1754 - 1840). Відправою точкою консерватизму вважається вихід у світ у 1790 р., відомого Едмунда Берка "Міркування про Французьку революцію", а власне термін "консерватизм" увійшов до наукового обігу після заснування К.Шатобріаном у 1815 р журналу "Консерватор".

Засновники цієї політико-ідеологічної течії протиставляли ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, що були висунуті європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією, свій погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація подібних ідей, стверджувати вони, призведе до знецінення успадкованих від пращурів традицій і до руйнування моральних та матеріальних цінностей суспільства. Характеризуючи суспільство як сукупність інститутів, норм,моральних засад, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії, сам факт їх взаємопов'язаності та єдності вони розглядали як диво історії, оскільки цей факт неможливо пояснити раціональними доказами.

На думку фундаторів консерватизму, політичні принципи мають бути узгоджені зі звичаями, національними традиціями, стабільними суспільно-політичними інститутами. Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії, відображає ідеї, ідеали, орієнтації, цінності тих соціальних верств, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного, соціально-економічного розвитку, тих привілейованих соціальних груп, які відчувають зростання труднощі в і тиску з боку демократичних сил. Проте консерватизм буває і своєрідною захисною реакції ю широких верств населення, які відчувають занепокоєння перед майбутніми змінами, які несуть із собою невизначеність, нестабільність, іноді значне погіршення соціального статусу і матеріального добробуту. Під консерватизмом людей розуміють також загальноприйнятий у суспільстві набір цінностей, що визнана; поведінку і думки переважаючої більшості, а також форми адаптації до усталених, традиційних соціальних норм та інститутів. У своєму поступі консерватизм трансформувався в оновлену концепцію неоконсерватизму, який з'явився на політичній арені у другій половині XX ст. Він став політико-ідеологічною доктриною, що спрямована на захист і збереження існуючої системи суспільних відносин.

Неоконсерватори Заходу наголошують - суспільство є складною органічною цілісністю, всі його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність всього суспільства. У соціально-політичній сфері не можна діяти за планом, складеним заздалегідь або згідно з будь-якою соціальною теорією. Натомість потрібно спиратися, передовсім, на соціальний, історичний досвід. Адже суспільство вдосконалюється поступово, за логікою його внутрішніх законів. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають якраз звичаї народів, їх уподобання, усталені традиції Звідси головним критерієм суспільного розвитку вони вважають зміну звичок, традицій, психології, світогляду людей. Слід підкреслити, що неоконсерватизм не заперечує взагалі суспільному прогресу, але пояснює його як перетворення, які не порушують засад гуманізму, стики, моралі, а головне - не спричиняють хаосу, безладу, анархії.

Сучасні консерватори наголошують на тому, що розвиток суспільства мас бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Оскільки мораль, ментальність народу, нації розвиваються протягом тривалого часу, соціально-політичні структури мають формуватися впродовж багатьох років і навіть століть. Надто швидкі зміни, соціальні струси, криваві революції призводять до вкрай негативних наслідків дезорганізації соціально-політичного механізму, занепаду культури і моралі, лише еволюційний шлях розвитку, поступове пристосування старого до нових умов так як шанс для гармонійною становища у суспільстві, вважали прихильники нового консерватизму.

Усі напрямки сучасного консерватизму як на національному, так і на міжнародному рівнях об'єднані комплексом певних засад, концепцій, ідей, ідеалів, що в сукупності становлять консерватизм як особливий тип суспільно-політичної думки. Водночас між окремими національними варіантами консерватизму спостерігаються деякі відмінності й розбіжності.

Так, у більшості національних версій сучасного консерватизму вирізняються такі течії, як нові праві, традиціоналісти і патерналісти. На відміну від традиційного консерватизму,неоконсервативна ідеологія визнає правомірність концепції "держави добробуту", не заперечує активної позитивної ролі держави, але наполягає на обмеженні такого втручання і на акцентах на ринкові механізми під час вирішення гострих соціальних проблем.

Загальновідомо, що у повоєнний час консерватори знаходилися на провідних політичних позиціях, контролювали й очолювали уряди у таких країнах як Великобританія, Німеччина, США, Італія, Іспанія, Франція.

Канада, у 90-ті роки посилився вплив консервативних сил у ряді країн центрально-східної Європи - Болгарії, Румунії, Угорщини, Польщі, Чехії тощо. Політична практика неоконсерватизму яскраво вилилася у діяльності таких урядових і державних лідерів як Рональд Рейн у США, Маргарет Тетчер у Великій Британії, Конрад Аденауер й Гельмут Коль у ФРН, Альдо Моро і Сільвіо Берлусконі в Італії, Хосе Марія Аснар в Іспанії, Жак Ширак у Франції. В деяких випадках відбувалося наближення до владних еліт або й пряме повернення до влади в державі представників колишніх монархічних династій. Йдеться, зокрема, про перемогу на парламентських виборах у Болгарії партії "Національний рух" під проводом колишнього царя Симеона Сакс-Кобуріотського, про спроби включитися в активне політичне життя колишнього румунського короля Міхая І Гогенцоллерна, албанського короля Зогу І, югославського – Александра Карагеоргіевича, угорською - Отто фон Габсбурга. Звичайно, результати такого неоконсервативного і навіть "неомонарxічною,, правління не завжди були однозначно позитивними, ефективними для тих чи інших сфер політичного, економічного, гуманітарно-культурної, духовного життя названих країн і націй.

Однак сам факт такого консервативного "ренесансу" в цілій низці західних держав свідчить про певну життєздатність, актуальність новітніх різновидів консервативної ідеології, про запитаність подібних поглядів у значної частини населення Старого й Нового світу. Потрібно також відзначити, що взагалі сучасні консерватори виступають проти тою, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості, як це роблять ліберали. З точки зору консерваторів, суспільна мета полягає у єдності інтересів держави, особи та нації. І в цьому контексті, воля електоральної більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку Вони стверджують, що зовсім не заперечують таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, але поточна ситуація часто вимагає політичної централізації.

Неоконсерватори проголошують концепцію "обмеженої демократії". Вони є прихильниками, фактично, елітарної демократії, мотивуючи це тим, що система партійної демократії, коли суспільство, вся держава постійно знаходяться у стані боротьби за владу, доводить до того, що громадяни стають все більше некерованими, деморатізованими. Вихідним принципом своєї соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, приватної ініціативи. Натомість соціальний захист у державі повинен підтримувати лише тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Той мінімум соціального захисту, який насправді необхідний, не треба вважати свободою – це лише елементарна передумова здійснення справжньої громадської свободи. Кожний крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Рівність, на думку неоконсерваторів, можлива лише за рахунок свободи. Коли громадянин розраховує, що держава мас забезпечити йому комфортне існування, знімаючи фактори ризику, це проти природно і небезпечно для самої держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи та відповідальності. Той факт, що в соціумі є та будуть слабкі (аутсайдери) і сильні, неоконсерватори вважають якраз природним станом речей. Втім такі жорсткі підходи мають свою внутрішню логіку і певну історичну обґрунтованість. Адже в періоди великих соціальних й економічних зрушень люди часто схильні до проявів тих чи інших крайнощів, екстремальних дій. Тому за умов глибинних, радикальних суспільних змін, трансформацій, перетворень, що їх іноді переживають країни і народи,поміркованість й здоровий глузд, притаманні консерватизму, спроможні стати певною противагою таким крайнощам та екстремізму.

Аналізуючи стан і перспективи консервативної політичної та ідеологічної течії наприкінці XX - на початку XXI ст., необхідно згадати й провідних теоретиків, аналітиків-розробників тих чи інших положень цієї впливової доктрини. Адже, як відомо, й до сьогодні не припиняється дискусія, конкуренція, у всіх її вимірах, між консерваторами, лібералами,соціалістами. І деякими новими альтернативними вченнями. Так, до кола найбільш вагомих представників консервативної і неоконсервативної теорії відносять І'.Люббе (Німеччина), П.В'яль, ГТ.Уейріч (СІНА), П.Аплісон, Г.-К.К'альтенбруннер (Німеччина), Р.Скрутон (Англія), Г.Моргентау (СІМА). Їх твори, що побачили світ у останній третині XX ст., обстоювали цінності саме цих теорій, які тільки й здатні, на думку авторів, дати адекватні відповіді на виклики новітнього часу.