1. Лібералізм програмні установки та їх втілення в політичній практиці

Поняття ''лібералізм" увійшло до політико-лексичного вжитку країн Західної Європи у 30-х - 40-х рр. XIX століття. Проте його ідейно-теоретичне коріння та перші спроби практичного втілення, зокрема в США і Англії, відносять до XVII XVIII століть. Змістовне, ідейне, етичне ядро класичного лібералізму утворили такі засади: абсолютна цінність людської особистості рівність всіх людей від народження автономія індивідуальної волі раціоналізація і доброчинність діяльності людини визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність створення держави на основі загального консенсусу з метою збереження і захисту природних прав людини договірний характер відносин між державою та індивідом обмеження обсягу і сфер діяльності держави захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій, в рамках закону, в усіх сферах суспільного життя утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією. Отже, лібералізм, це передусім уявлення про самодостатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Однак, ідеологія лібералізму передбачає не просто дух свободи, а й розробку правових, інституціональних умов його забезпечення Комплекс цих умов створює систему конституціоналізму, яка дозволяє принципово вирішити дилему: закони створюються самими людьми (правління народу) немає нічого вищого від закону (верховенство закону). Система конституціоналізму, в свою чергу, спирається на правила і процедури представництва й містить: 1) обмеження діяльності законодавців, суворо регламентоване процедурою законотворення і встановленням певних його меж, аби воно не могло порушувати основних прав і свобод громадян; 2) механізми забезпечення відповідності нового законодавства всій системи верховенства законів. У класичному лібералізмі, потрібно наголосити, свобода розглядається як рівна, як свобода дня всіх, а індивідуалізм - як розвиток і самовираження особистості назустріч іншій особистості, з огляду на загальну громадську справу. Визначним ідеологом лібералізму у Франції першої половини XIX ст. був Б Констан (1767 - 1830), теоретиком класичного лібералізму був також англійський мислитель І.Бентам (1748 - 1832), втім лібералізм, як нелогічна течія, розвивався не лише в Західній Європі та США, а й в Росії у першій половині XIX ст., ліберальних державно - правових ідей було зумовлено, передусім, розвитком капіталізму, ринкових відносин в економіці. Але російський лібералізм мав поміркований, достатньо обмежений характер, його ідеологи обстоювали співіснування буржуазно-ліберальних закладів влади з феодально-кріпосницькими порядками.

Найвпливовішими представниками ідеології лібералізму в Росії на початку XIX ст. були М. Мордвинов (1754 - 1845) і М. Сперанський (1772- 1839). Слід зазначити, що в останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму неолібералізм або соціальний лібералізм. Серед теоретиків цієї течії потрібно відзначити таких, як Дж Дьюї, Дж Джеліогті, Ф.Мауман, Дж. Гобсон, Т. Грін. Згодом під назвою "кейнсіанство" поступово утвердилася й відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Реалізація на практиці кейнсіанських принципів була покликана пом'якшити, попередити економічні кризи чи навіть усунути їх, а отже, в кінцевому рахунку, зміцнити існуючу систему. Тоді було зроблено висновок, що без державного втручання неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси походила теза про необхідність збереження за державою значних регулюючих функцій, визнавалося закономірним існування профспілок.

У концепції "держави добробуту" обґрунтовувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів, у політичній сфері проголошувалась ідея "плюралістичної демократії", згідно з якою політична система розглядалась як процес взаємодії га рівноваги конкуруючих груп та інтересів. Таким чином, неоліберальна доктрина сформувалася як відображення розвитку суспільства в напрямі від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, створення системи оптимального поділу праці між різними поверхами влади. Неолібералізм XX ст. проявився в політичній практиці "нового курсу" Франкліна Делано Рузвельта в США, де він був зумовлений наслідками економічної кризи, потребами НТР, яка вимагала значних державних капіталовкладень у невиробничу сферу, в розвиток освіти,науки, підвищення кваліфікації робочої сили, охорону здоров'я. Отже, "новий курс" Ф.Рузвельта характеризувався такими принципами:

- утвердження механізму вільного ринку, який створює; сприятливі умови для ефективної економічної діяльності;

- обстоювання необхідності постійного втручання держави в економіку з метою створення належних умов для конкуренції;

- максимальна свобода особистості, звільнення її від будь-якого колективного тиску;

- пріоритет інтересів і прав людини, сім'ї щодо соціальних груп,класів, держав.

У 50-ті рр. XX ст. у США сформувався своєрідний консенсус між поміркованим крилом консервативного табору і лібералами з деяких важливих аспектів соціально-економічної політики, а в 'Західній Європі - консенсус між соціал-демократами, лібералами і консерваторами. її основі такої згоди був, зокрема, збіг поглядів щодо деяких принципів державного втручання в соціальне і економічне життя. В цей період виразно виявилася соціально-охоронна функція сучасного лібералізму, спрямована на збереження існуючої системи, реформування окремих її структур та інститутів.

Однак наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. XX ст. Лібералізм дещо втрачав властиву йому динаміку і здатність оперативно реагувати на проблемні ситуації, що поставали перед суспільством Ліберальні ідеї, політичні партії, уряди зазнавали потужної конкуренції з боку неоконсервативних сил. Однак уже у середині 80-х рр. неолібералізм почав зміцнюватися в опануванні правим консерваторам і лівим течіям. Відбулося явне пожвавлення лібералізму, виявилась його життєздатність. Як комплекс псиних засад, настанов, ідеалів у тлумаченні суспільних стосунків, політичної і а державної системи, відповідних інституцій,ліберальна ідеологія 80-х рр. зберегла чимало постулатів традиційного буржуазного реформізму, зокрема широку програму соціальних допомог вразливим верствам населення, ідею активної участі держави в функціонуванні соціально-економічної сфери. Тоді було зроблено спробу переосмислити характер взаємовідносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати нову концепцію "передового ліберального суспільства". Це, зокрема, пов'язується із діяльністю у Франції Валсрі Жискар д'Іістена. В цілому ж, оновлення ліберальної доктрини неоліберали вбачають у поверненні до первинних принципів індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. Вагоме місце у неоліберальних концепціях відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Водночас потрібно зазначити, що неолібералізм, як політико-ідеологічна течія, не є однорідним.

Так, праве крило лібералів сучасності наголошує:, що вирішення проблем новітнього суспільства можливе через створення уряду «гідно з вимогами високої моралі; вони виступають за "мінімальну державну", і в ньому відношенні солідарні, фактично, з консерваторами Ліве ж крило неолібералів поділяє основні положення концепції ''Нового суспільства" Ф.Рузвельта. Вони заперечують класові суперечності в соціумі, чи, принаймні, зводять їх до конфлікту між виробництвом і споживанням.

Головним протиріччям сучасного світу ліві неоліберали вважають не проблему "багатство-бідність", не протистояння на етнічній основі, а проблему відносин між тими, хто намагається зберегти "індустріальне суспільство", і тими, хто хоче і готовий рухатися вперед. До числа теоретиків цього крила неолібералів належать Дж.Гелбрейт і Д.Белл. Окрім того, Дж.Гелбрейт є відомим як автор теорії конвергенції яку поділяли також і Д.Белл, і К ІІоппер. Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства. Її авторами с такі західні вчені й аналітики як З.Бжезінський та О.'Гоффлер. Загалом же, у центрі неоліберальних теорій перебувають не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і засобів їх задоволення. Натомість соціалізм, соціальну справедливість неоліберали розглядають як загальні гуманістичні спрямування, яких вкрай важко досягнути через незмінність людської сутності, природи людини. В організаційному плані сучасний ліберальний рух є досить потужним, ідеологія і практика ліберального ґатунку має значне коло прибічників. Власне, лібералізм залишається однією з трьох, найбільш поширених, у західному світі, світоглядних систем. На рубежі XX-XXI століть у світі нараховувалося понад 100 партій ліберального напрямку, абсолютна більшість яких об'єднана у Ліберальний Інтернаціонал. Ця організація була створена у 1947 р і діє з метою координації зусиль своїх прихильників. вироблення адекватних імперативам часу програм і рішень.