3.Діалектика і рушійні сили процесу виховання.

А.С.Макаренко вказував, що з усім складним світом оточуючого середовища дитина вступає у велику кількість відносин. Цю обставину не можна не враховувати у реальному виховному процесі. Це надає йому гнучкості, рухливості, динамічності, змінності. Ніяка виховна система не може бути постійною, незмінною, бо змінюється дитина, вступаючи у нові системи відношень, змінюються соціальні функції виховного процесу, вимоги до результатів виховання.

Рушійною силою виховання є протиріччя. Проте, вони тільки тоді визначають зміст і напрям розвитку, коли для їх прояву створені сприятливі зовнішні умови. Переборюючи протиріччя, особистість піднімається у своєму розвитку, набуває нової якості, готується вирішувати більш складні завдання, оволодівати способами діяльності та поведінки.

Зовнішні протиріччя :

• Невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї;

• Зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення;

• Між окремими впливами вчителів, які працюють в одному і тому ж класі;

• Між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя та діяльності.

Внутрішні протиріччя :

• Між необмеженими можливостями розвитку людини й обмежуючими умовами соціального життя;

• Між зростаючими соціально значущими завданнями і можливостями дитини;

• Між зовнішніми впливами і завданнями виховання;

• Між потребами і можливостями особистості.

Дія рушійної сили – це внутрішня об’єктивна закономірність будь-якого процесу. Але у системі виховання дітей вона дещо прихована, не завжди усвідомлюється вихованцем, оскільки він не має достатнього соціального досвіду. Щоб рушійна сила справді виступала дієвим фактором, вихователь має створювати специфічні ситуації, залучаючи вихованців до сфери їх впливу.

4.Особистісно-діяльнісний підхід до організації виховного процесу.

Виховання –цілісний, цілеспрямований соціальний процес передачі досвіду гуманістичних міжособистісних і суспільних відносин у реально існуючих і спеціально створюваних умовах, процес підготовки людини до життя і праці, формування різнобічно розвиненої особистості кожного, співтворчість суб’єктів виховання , що включає також і процес самовиховання. В.О.Сухомлинський зазначав, що виховує кожна хвилина життя і кожний куточок землі, кожна людина, з якою особистість, що формується стикається. Усе, що проходить поза людиною певною мірою відбувається в її думках, поглядах, почуттях, ставленні до інших людини. Незважаючи на всі зміни в суспільстві незмінною залишається мета виховання – формування самодостатньої особистості, яка має активну позицію.

У філософії мета виховання визначається як відтворення соціального досвіду в індивіді, як переведення культури людства в індивідуальну форму існування. Глибинна сутність виховання полягає не в так званому педагогічному впливі на людину, що формування її полягає не у виховних розмовах і бесідах, а у включення її в різні види діяльності щодо оволодіння різними сторонами суспільного досвіду, якими і визначається її особистісне формування. Міра особистісного розвитку людини залежить не тільки від самого факту її участі в діяльності, але й головним чином від ступеня тієї активності , яку вона демонструє в цій діяльності, а також від характеру її спрямованості, що у сукупності прийнято називати ставленням до діяльності. Все це ставить перед учителем завдання – постійно стимулювати активність учнів у діяльності і формувати до неї позитивне відношення. Звідси можна зробити висновок, що саме діяльність і відношення до неї виступають як визначаючі фактори виховання і особистісного розвитку учнів.

Вказаний підхід до трактування розвитку особистості дістав назву діяльнісно-особистісної концепції виховання. Сутність її полягає в тому, що тільки включаючи підростаючу людину в різні види діяльності з оволодіння суспільним досвідом, їі активність в цій діяльності, можна здійснити дійове виховання.

У побудові педагогічного процесу основою є врахування індивідуальних ( фізіологічних, психічних, особистісних) особливостей і відомих закономірностей у розвитку кожного. Враховуються інтереси, нахили, погляди та переконання , здібності, стан здоров’я, культура навчальної діяльності, гуманних відносин. На цій основі формуються малі групи і колективи для досягнення намічених завдань. Плани і програми роботи школи мають органічно поєднувати як загальнодержавний підхід до виховання, так і індивідуальний план роботи класного керівника для дітей певного віку і рівня розвитку.

Особистісно-діяльнісний підхід до виховання – цілісний, комплексний, диференційований здійснюється у колективній діяльності всіх учасників виховного процесу. В.О.Сухомлинський підкреслював, що не можна виключити з системи виховання жодної грані. Якщо щось не враховано, то не можна буде розв’язати завдання формування цілісної особистості.

Дитина є суб’єктом виховного процесу, тому доцільно у практику роботи школи впроваджувати інтерактивні методи та форми діяльності, які ставлять за мету не нав’язування норм і правил та примусове їх виконання, а створення умов для осмислення суті моральних норм і правил, їх доцільності, добровільного сприйняття, творчого застосування, набуття досвіду морально-ціннісного ставлення до себе, до людей, до навколишнього світу. А це потребує розвитку таких механізмів морального становлення особистості , як ідентифікація, децентрація, позитивний образ «Я», емпатія, совість, рефлексивно-вольові механізми.

Для цього необхідно створити у навчальному закладі психолого-педагогічні умови :

• Відповідність виховної практики засадам особистісно орієнтованої парадигми освіти;

• Ставлення до особистості як до суб’єкта виховання;

• Перцептивна, комунікативна, інтерактивна взаємодія всіх суб’єктів виховного процесу;

• Створення умов для розвитку творчого потенціалу особистості, перспектив її саморозвитку в колективі;

• Захист і підтримка інтересів особистості дитини;

• Стимулювання активності і набуття практичних навичок, необхідних для гармонізації особистості;

• Самоідентифікація та суспільно-значиме особистісне самовизначення дитини;

• Інтеграція виховних впливів освітнього середовища;

• Практичне спрямування виховного процесу навчального закладу;

• Культивування цінностей особистості.