Підручники, посібники

1. Біленька-Свистович Л., Рибак Н. Церковнослов’янська мова. Київ, 2000.

2. Гаманович А. Грамматика церковнославянского языка. Москва, 1991.

3. Изотов А.И. Старославянский и церковнославянский языки в средней школе. Москва, 1992.

4. Кархут С. Граматика української церковнослов’янської мови. Львів, 1927.

5. Леута О.І. Старослов’янська мова. Київ, 2001.

6. Мельник Я., Лазарович О. Церковнослов’янська мова. Івано-Франківськ, 2004.

7. Попович І.Д. Граматика церковно-слов’янської мови в українській редакції. Мондер, 1958.

8. Станівський М.Ф. Старослов’янська мова. Львів, 1964.

9. Станівський М. Ф. Старослов’янська мова. Київ, 1983.

Словники

1. Белей Л., Белей О. Словник старослов’янсько-український. Львів, 2001.

2. Белей Л., Белей О. Старослов’янсько-український словник. Львів, 2004.

3. Дьяченко И. Полный церковнославянский словарь. Москва, 1993.

4. Попович І.Д., Пасічний К.О. Малий церковнослов’янсько-українсько-англійський словник. Рим, 1962.

5. Старославянский словарь (по рукописям Х-ХІ веков) / под ред. Р.М. Цейтлин, В. Вечерки и Э.Благовой. Москва, 1999.

Рекомендована література

1. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. Київ, 2002.

2. Бернштейн С.Б. Константин-философ и Мефодий. Москва, 1984.

3. Георгиев Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952.

4. Жития Кирилла и Мефодия. Москва–София, 1986.

5. Истрин В.А. 1100 лет славянскай азбуки. Москва, 1988.

6. Лиса Г. До проблеми становлення давньоукраїнського варіанту давньоболгарської мови // Матеріали Міжнародної славістичної конференції пам’яті професора К. Трофимовича. Львів, 1998. Т. 1. С. 51–56.

7. Огієнко І. Історія церковнослов’янської мови. Короткий науково-популярний нарис. Варшава, 1931.

8. Огієнко І. Навчальний церковнослов’янський правопис. Варшава, 1926.

9. Огієнко І. Слов’янське письмо перед Костянтином // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С. Грушевського. Київ, 1928. Ч. 2. С. 156–165.

10. Питання походження і розвитку слов’янської писемності. Київ, 1963.

I. Старослов’янська мова – перша літературна мова слов’ян

1. Загальні відомості про старослов’янську мову

Старословянська мова ( ) – найдавніша слов’янська літературна мова. Це мова, якою були здійснені переклади богослужбових книг для проповідування християнської релігії у Великоморавській державі (60-ті роки ІХ ст.). У славістиці для назви найдавнішої літературної мови слов’ян використовують також терміни староболгарська мова, староцерковнослов’янська мова.

2. Діяльність Кирила та Методія – слов’янських першовчителів

2.1. Основні джерела вивчення історії виникнення першої літературної мови слов’ян

До головних джерел належать написані по-слов’янськи Житія Константина (Кирила) та Методія (Поширені житія Константина-Кирила та Методія за традицією називають Паннонськими¹ (на думку сучасних дослідників, житіє Кирила написане у Великоморавії, а житіє Методія, очевидно, в Болгарії); трактат Чорноризця Храбра “ ” (Х ст.), латинські пам’ятки: Італійська легенда (ІХ ст.), листи і грамоти пап Івана VІІІ і Стефана V, спогади папського бібліотекаря Анастасія, який особисто знав Константина-Кирила, та ін.

2.2. Історичні умови виникнення першої літературної мови слов’ян

Слов’янська писемність виникла у ті часи, коли слов’яни почали розселятися у різних напрямках від своєї прабатьківщини² та створювати власні держави, що в ХІ ст. досягли свого розквіту: Болгарія, Велика Моравія, Київська Русь, Польща, Сербія та Хорватія. Спосіб життя та світогляд нових народів-сусідів поступово ставали звичними для слов’ян та витісняли характерне для них язичництво.

Західний середньовічний світ успадкував культуру та її мову від Римської імперії. Західна церква вважала латинську мову, як також староєврейську та грецьку, священними³: спілкування з Богом, здійснення всіх релігійних ритуалів та обрядів могло відбуватися лише зазначеними мовами. Тому поширення християнства у Великоморавському князівстві⁴, яке проводили німецько-католицьке духовенство та інші латинськомовні місіонери, відбувалося латинською мовою. Богослужіння вели також мовою латинською. Населення повинно було сплачувати церкві десятину. Князь Ростислав (846–870) виступив проти агресивної політики німецького духовенства і феодалів. Боротьба з їх експансією змусила Великоморавію вдатися до створення власної церковної організації.

Власна церква, у свою чергу, вимагала розвитку нових форм культури, передусім книжної. Потрібна була своя писемність, оригінальна слов’янська книжна мова і книжна освіченість.

2.3. Моравська місія солунських братів

862 р. (або 863 р.) – моравський князь Ростислав направив посольство до візантійського імператора Михайла ІІІ (842–867) та патріарха Фотія з проханням надіслати учителів та єпископів для проповідування слов’янською мовою.

Фотій (810/827–891/897) – патріарх константинопольський (858–867, 877–886), церковно-політичний діяч, письменник. Його церковно-політична програма визначила протиборство східної та західної церков. Найвідоміший з творів Фотія “Міріобібліон” (“Бібліотека”) – своєрідна критична бібліографія. Відомості про багатьох античних авторів збережено тільки в цій пам’ятці).

Це рішення було викликане кількома причинами:

1) Ростислав бажав зберегти свою незалежність і намагався заручитися військовою підтримкою Візантії на випадок відкритих сутичок з німецьким королівством, яке зазіхало на слов’янські землі;

2) Візантія, будучи ще одним християнським центром, на відміну від Риму намагалася поширювати християнство більш обережно (візантійське духовенство не збирало з населення обов’язкову десятинну повинність і не обкладало його іншими поборами, бо існувало, в основному, на добровільні пожертви);

3) візантійська церква не чинила опору богослужінню мовою місцевого населення, а навпаки, сприяла перекладу богослужбових книг, підтримувала створення писемності для мов, які її не мали;

Виконати прохання князя Ростислава доручено братам Константину та Методію.

Константин (826/827?–869) та Методій (815–885) походили з родини військового управителя Солунської області, підстратига Лева. Більшість науковців визнають мішане греко-слов’янське походження братів.

“         ” (Михайло ІІІ про Константина та Методія).

863 р. (або початок 864 р.) – початок моравської місії слов’янських першовчителів. Одночасно із створенням слов’янської абетки Константин почав роботу над перекладом з грецької на слов’янську книжну мову Євангелії (гр. “блага вість”) – головної частини Нового Завіту, в якій ідеться про земне життя Ісуса Христа; Псалтиря – однієї з книг Біблії, що складається із похвальних піснеспівів (псалмів); Апостола-апракос, який містить пристосовані для церковної служби тексти з Апостола – новозавітної книги про діяння апостолів); Паремійника – збірника притч, вибраних із Старого Завіту. У поширеному або так званому Паннонському житії Кирила, автором якого, можливо, був учень Кирила і Методія Климент Охридський (близько 830–916), сказано про це так:

“Своїм звичаєм філософ пішов од людей і разом з помічниками своїми заходивсь молитися. Незабаром Бог почув молитву рабів своїх і відкрив йому письмена, і зараз-таки він склав слов’янську абетку й почав писати слова Євангелії: спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово та ін. Довідавшися за це, цар зрадів і разом з радниками своїми вихваляв Бога. І надіслав Константина з багатьма дарунками, написавши Ростиславові такого листа: “Бог, закликаючи кожну людину впізнати істину й досягти найвищої досконалості, бачивши твою віру й подвиг, створив для вас за наших років те, що бувало тільки за давніх часів, явивши літери мовою вашою, яких у вас не було передше, нехай-би й ви прилучилися до великих народів, що вихваляють Бога своєю мовою. І ми надіслали до вас того, кому Бог відкрив ці письмена, мужа гідного й благовірного, філософа, що розуміється на книжках. Прийми цей подарунок (себто письмена та книжки), великий й чесніший над усяке золото та срібло, дорогоцінне каміння й багатство тимчасове. За його допомогою поспішися зміцнити почату справу й усім серцем пригорнися до Бога.”⁵

Завдяки сприянню князя Ростислава та допомозі своїх учнів, які прибули разом з ними з Візантії, солунські брати відкрили школу для підготовки духовних осіб слов’янського походження. Невдовзі Константин переклав також увесь церковний чин, навчив слов’янське духовенство різним церковним службам (утрені, часам, вечерні, літургії), і богослужіння в церкві почало відбуватися слов’янською мовою.

У 866 р. (867 р.) брати здійснили подорож до Рима (через Паннонію), щоби домогтися визнання слов’янських церковних книг. Папа Андріан ІІ визнав слов’янські церковні книги і дозволив відправляти богослужіння в Моравії та Паннонії по-слов’янськи.

869 року Константин помер у Римі, прийнявши незадовго до смерті постриг під іменем Кирило. Похований у церкві Св. Климента. Поховання збереглося до наших днів.

Методій у сані архієпископа усієї Моравії та Паннонії повернувся у Моравію, де продовжив перекладацьку та просвітницьку діяльність.

885 року Методій помер. Його поховали в одній з церков столиці Великоморавської держави – міста Велеграда. На даний час місце захоронення достовірно не встановлене.

Після смерті Методія богослужіння слов’янською мовою заборонили. У Моравії почали переслідувати тих, хто його дотримувався. Частину учнів Кирила та Методія було продано у рабство, частині вдалося втекти за межі Великоморавської держави. Центр слов’янської писемності перемістився на землі Болгарського царства.