Збудники бруцельозу

Збудники бруцельозу (рід Brucella) вперше були виділені із се­лезінки померлого від мальтійської лихоманки солдата англійсько­го гарнізону, що перебував на острові Мальта, у 1886 році Д. Брюсом, який дав назву цьому збуднику "мальтійський мікрокок" (Micrococcus melitensis). Пізніше було з'ясовано, що носієм його є мала рогата худоба (кози, вівці), а фактором передачі — продукти тваринного походження (сире молоко, м'ясо). У 1897 році Б. Банг і Б. Стрибольт виявили збудника інфекційно­го аборту корів і дали йому назву — Bacterium abortus bovis. У 1914 році Дж. Траум відкрив збудника інфек­ційного аборту свиней — Bacterium abortus suis. А. Івенс після детально­го вивчення В. melitensis і В. abortus bovis (1916—1918) прийшла до ви­сновку, що властивості цих збудників дуже подібні між собою і запропону­вала об'єднати їх в одну групу і на­звати на честь Брюса — Brucella. За пропозицією І. Хеддльсона (1929) до цієї групи приєднали і В. abortus suis. Хворобу, спричинену цими бактеріями, стали називати бруцельозом. У 50—60-х роках XX ст. схожі на них бактерії були виділені з організму барана — Brucella ovis (1953), щурів — В. neotomae (1957), собак — В. canis (1966). Па­тогенними для людей є В. melitensis, В. abortus, В. suis і В. canis.

Бруцельоз поширений переважно в країнах, де не проводять ма­сову пастеризацію молока. Наприклад, в Іспанії кожного року ре­єструється понад 100 тис. випадків захворювання через вживання інфікованого молока і сиру.

Морфологія. Морфологічно всі види бруцел не відрізняються один від одного: це дрібні (завтовшки 0,3—0,5 мкм, завдовжки 0,6— 0,8 мкм) поліморфні бактерії овоїдної або паличкоподібної форми, не утворюють спору, утворюють ніжну капсулу під час культивування на середовищах, збагачених білком, нерухливі, грамнегативні. У мазках розміщуються безладно: поодиноко, іноді попарно або невеликими групами.

Культивування. Бруцели — аероби, вибагливі до поживних серед­овищ. Для їх культивування використовують складні поживні серед­овища, що містять кров, сироватку крові, відвар печінки, вуглевод декстрозу, амінокислоти, вітаміни, а також застосовують сухе стан­дартне середовище "Д" (Дорсе) та еритрит-агар. У першій генерації (після первинного посіву) бруцели ростуть повільно — 2—З тиж, піс­ля наступного пересівання їх ріст прискорюється — 48—72 год. Опти­мальними є температура 37 °С і pH 6,8—7,2. Деякі види (В. abortus) потребують капнофільних умов — 5—10 % С0₂ і зниженої кількості кисню. Як факультативні внутрішньоклітинні паразити вони куль­тивуються також у жовтковому мішку курячого ембріона.

На щільних поживних середовищах бруцели утворюють ніж­ні дрібні (1—5 мм) сірувато-білі прозорі випуклі з перламутровим блиском колонії у S-формі. Під впливом антибіотиків бруцели пере­ходять у L-форму.

У рідких поживних середовищах бруцели утворюють рівномірне помутніння і гомогенний або крихтоподібний осад.

Ферментативна активність. У бруцел мало виражена біохімічна активність, і Вони здатні ферментувати деякі вуглеводи (глюкозу, рибозу, галактозу), але кислота не накопичується у кількості, до­статній для їх класифікації. Окремі види бруцел розщеплюють амі­нокислоти до аміаку і сірководню; продукують оксидазу, уреазу.

Класифікація. Рід Brucella поділяють на види за ознакою основ­ного хазяїна: В. melitensis патогенна переважно для малої рогатої худоби, В. abortus — великої рогатої худоби, В. suis — свиней і В. canis — собак. Види поділяють на біоваріанти: В. melitensis вклю­чає 3 біоварінти, В. abortus — 9, В. suis — 4 (інші види бруцел на біоваріанти не поділяють). Вважають, що біовари бруцел можуть виникати внаслідок трансформації під час переходу з одного виду тварин на інший.

Найбільш патогенною для людей у нашій країні є В. melitensis, яка спричинює 95—97 % усіх випадків захворювань. В. abortus за­звичай зумовлює латентну форму і тільки у 1—3 % випадків прояв­ляються клінічні симптоми хвороби, В. suis спричинює менше ніж 1 % захворювань. Але в різних країнах етіологічна роль окремих видів бруцел проявляється по-різному. Так, у США основну роль в епідеміології бруцельозу відіграє В. suis, у Канаді — В. abortus.

Таблиця 1. Схема ідентифікації бруцел

Вид бруцел	Ріст за наявності		Утворення H2S	Вибагливість до С0г	Лізис Тб-фагом
	тіоніну	фуксину			Робоча доза	10 робочих доз
В. abortus	—	+	++	+	+	+
В. melitensis	—	+	—	—	—	—
В. suis	+	—	+	—	—	+
В. canis	+	—	—	—	—	—

Диференціацію бруцел на види проводять на основі їх чутливості до фарби (тіоніну або фуксину), здатності утворювати сірководень, вибагливості до С0₂, а також відношення до Тбіліського (Тб-фага) фага(табл. 1).

Антигенна структура. Бруцели містять 2 соматичних видо­вих антигени А і М. У В. abortus і В. suis переважає А-антиген, у

В. melitensis — М-антиген. Крім того, всі види бруцел містять L-антиген, який схожий з Vi-антигеном сальмонел. У бруцел також виявлені антигени, спільні з франциселами туляремії, ієрсиніями, бордетелами.

Резистентність. Бруцели стійкі в навколишньому середовищі. За наявності вологи вони зберігаються 3—4 міс, у молочних продук­тах — 40—45 днів, у замороженому м'ясі — 5 міс, у шерсті овець — З міс, у ґрунті і воді — 3—5 міс, стійкі до низької температури. Бруцели чутливі до високої температури, сонячного випромінюван­ня і дезінфектантів: під час кип'ятіння гинуть миттєво, у разі пасте­ризації молока (80—95 °С) — через 5 хв.

Фактори патогенності:

—  ендотоксин зумовлює загальну інтоксикацію організму;

—  гіалуронідаза й інші ферменти спричинюють інвазивність;

—  низькомолекулярні продукти метаболізму пригнічують злит­тя фагосоми з лізосомами і пригнічують таким чином фагоци­тоз;

— алергізувальна дія компонентів бактеріальної клітини. Особливості епідеміології. Бруцельоз — зоонозна інфекція.

Основним джерелом інфекції є мала і велика рогата худоба, свині, рідко — собаки. Особливістю бруцел є те, що вони легко можуть пе­реходити на інші види тварин (коней, курей, зайців, їжаків, вовків, лисиць, гризунів, верблюдів тощо), часто зберігаючи свою патоген­ність для людей. Тварини легко заражаються через корм, заражений фекаліями, сечею, навколоплідними водами, молоком хворих тва­рин. Важливою ознакою епізоотії бруцельозу є інфекційний аборт у інфікованих самок. Причиною цього є інфікування плаценти і тка­нин плоду через те, що у плаценті тварин міститься багатоатомний спирт еритритол — стимулятор росту бруцел. Люди заражаються від хворих тварин, дуже рідко від хворих людей. Основний механізм зараження людей — контактно-побутовий (80-90 % випадків). Так заражаються люди, які постійно або тимчасово мають справу з тва­ринами або продуктами тваринного походження: пастухи, скотарі, доярки, ветеринарні працівники, робітники м'ясо-молочної і шкі­ряної промисловості. У разі вживання непастеризованого молока і молочних продуктів від хворих тварин, а також інфікованої води реалізуються аліментарний і водний шляхи зараження. Можливий і повітряно-краплинний шлях передачі. Бруцели проникають в ор­ганізм через шкіру і слизові оболонки рота, носа, очей.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Інкубаційний пері­од триває 1—6 тиж. Після проникнення в організм бруцели погли­наються макрофагами регіонарних лімфатичних вузлів (мигдалики, заглоткові, підщелепні, шийні вузли, лімфоїдна тканина кишечни­ку), всередині яких вони безперешкодно розмножуються. Руйную­чи макрофаги, бруцели виходять у кровотік (бактеріемія). Разом із кров'ю вони проникають в усі органи і тканини (печінку, селезінку, нирки, кістковий мозок, ендокард, молочні залози тощо), де спри­чинюють утворення вогнищ некрозу, оточених інфільтратами.

Хвороба може мати безсимптомний перебіг, але в разі ослаблен­ня організму може трансформуватися у гостросептичну або хроніч­ну форму.

Гостросептична форма проявляється високою температурою тіла- 39-40 °С і вище — за відсутності інших ознак інтоксикації, але розвивається генералізована лімфаденопатія, збільшуються розміри печінки і селезінки. Тривалість лихоманки — 3—4 тиж і більше.

Хронічна форма настає після гостросептичної. Вона характе­ризується симптомами загальної інтоксикації (порівняно невисока температура тіла, загальна слабкість та ін.). Поряд з лімфаденопатією, збільшенням печінки і селезінки характерне порушення функ­цій опорно-рухового апарату, нервової і статевої систем. Найбільш характерний поліартрит — частіше уражаються колінні, ліктьові, плечові, кульшові суглоби, крижова кістка. Ураження нервової сис­теми призводить до поліневриту, радикуліту, хоча і дуже рідко, але трапляються випадки менінгіту й енцефаліту.

Ураження статевої системи призводить у вагітних жінок до спон­танних абортів, безпліддя; у чоловіків— до орхіту і епідидиміту/ Інколи спостерігається ураження очей (запалення рогівки, атро­фія зорового нерва). Потрапляння бруцел разом з повітрям може призвести до пневмонії з в'ялим перебігом.

Хронічний бруцельоз у несприятливих для макроорганізму умо­вах проявляється рецидивами хвороби. За відсутності лікування ле­тальність досягає 5—10 %.

Імунітет. Постінфекційний імунітет тривалий і стійкий, але можливі повторні захворювання. Імунітет перехресний (виробля­ється проти усіх видів бруцел), зумовлений клітинними факторами — Т-лімфоцитами і макрофагами. Повторне зараження можливе внаслідок інфікування великими дозами або високої вірулентності збудника.

Мікробіологічна діагностика. Для дослідження відбирають кров, кістковий мозок, сечу, грудне молоко (у годувальниці), рідко — випорожнення і навколосуглобну рідину. Використовують бакте­ріологічний, серологічний, біологічний, алергійний і метод ДНК/ Д НК-гібридизації.

Під час бактеріологічного дослідження виділяють гемо- і мієлокультури (враховуючи здатність бруцел розмножуватись у клітинах кісткового мозку, а також у лімфоїдній тканині). Ідентифікацію ви­діленої культури проводять за здатністю рости за наявності барвни­ків (фуксину і тіоніну), С0₂, утворювати H₂S, лізуватися Тбіліським фагом (Тб-фагом).

Біологічну пробу використовують з метою виділення чистої куль­тури із матеріалу, сильно забрудненого сторонньою мікрофлорою.

Для виявлення антитіл у крові хворого використовують якісну реакцію Хеддльсона і кількісні реакції аглютинації Райта, РПГА, РІФ, РЗК, ІФА.

З метою прискореної діагностики використовують РА на склі Хеддльсона.

Для діагностики і виявлення імунітету, а також для проведен­ня епідеміологічних обстежень використовують алергійні шкірні проби: проба Бюрне буває позитивною у 70—85 % пацієнтів напри­кінці 1-го місяця захворювання, а також у щеплених. Як алерген використовують 0,1 см³ бруцеліну (протеїновий екстракт культури бруцел). Результат враховують через 24—48 год. У разі позитивного результату утворюється інфільтрат і гіперемія розміром 4x6 см.

Принципи профілактики. Ефективність профілактики захворю­вань серед населення залежить від профілактики бруцельозу серед тварин, а також від дотримання правил особистої гігієни і режиму оброблення харчових продуктів (пастеризація молока та ін.).

Для специфічної профілактики використовують ЖБВ (живу бруцельозну вакцину) із штаму В. abortus в осередках поширення бруцельозу серед кіз і овець. Вакцину вводять нашкірно, одноразо­во. Ревакцинацію проводять тільки у тому разі, якщо проба Бюрне негативна. ЖБВ має сильну алергізувальну дію, тому замість неї запропонована менш алергенна, але високо імуногенна ХБВ (хіміч­на бруцельозна вакцина), виготовлена з антигенів клітинної стінки бруцел.

Лікування. Ефективне лікування утруднене через внутрішньо­клітинне розмноження бруцел, що захищає їх від антибактеріаль­них препаратів і антитіл. Препаратами вибору є тетрациклін і стреп­томіцин, при тяжкому перебігу хвороби — рифампін. Крім того, для лікування хронічного бруцельозу використовують убиту лікувальну вакцину і ХБВ для стимуляції постінфекційного імунітету.