3. Види і форми інфекцій. Динаміка інфекційного процесу.

Форми інфекційного процесу визначаються природою збудника, локалізацією його в макроорганізмі, ступенем прояву симптомів хвороби й іншими ознаками.

За природою збудника розрізняють бактеріальну, вірусну, гриб­кову, протозойну, пріонну інфекції.

За походженням розрізняють екзогенну, ендогенну і автоінфекцію. Екзогенна інфекція виникає внаслідок зараження патогенни­ми мікроорганізмами, які проникають у макроорганізм ззовні разом із повітрям, водою, харчовими продуктами, а також через предмети, забруднені виділеннями хворої людини. Ендогенну інфекцію спри­чинюють умовно-патогенні мікроорганізми, які є представниками нормальної мікрофлори макроорганізму. Це відбувається за умови ослаблення захисних механізмів макроорганізму. Автоінфекція — різновид ендогенної інфекції, яка виникає внаслідок самозаражен­ня під час перенесення збудника (частіше руками) з одного біотопу в інший (з порожнини рота— в рану).

За локалізацією збудника в макроорганізмі розрізняють лока­лізовану і генералізовану інфекції. Локалізована (місцева) — це інфекція, при якій збудник зосереджується в певному анатоміч­ному органі чи тканині, а по організму не поширюється (напри­клад, легенева форма туберкульозу). Генералізована — це інфек­ція, при якій збудник (або його токсини) поширюється по всьому організму через кров, лімфу (більшість мікроорганізмів), нервові волокна (вірус сказу, токсин збудника правця) або від однієї клі­тини до іншої під час контакту цих клітин (ВІЛ). Види генера-лізованої інфекції: бактеріемія, вірусемія, сепсис (септицемія), септикопіємія, токсинемія, токсемія. Якщо збудник циркулює в крові, але не розмножується в ній, виникає бактеріемія, рикетсемія, вірусемія (залежно від природи збудника). Зазвичай бак­теріемія розвивається при черевному тифі, бруцельозі, лептоспі­розі. Якщо збудник розмножується в крові, виникає сепсис (від грец. sepsis — гниття). Такий стан можуть спричинювати багато видів мікроорганізмів: гноєтворні коки (стафілококи, стрептоко­ки), ентеробактерії (ешерихії, протей та ін.), гриби роду Candida. Сепсис може зумовити один вид мікробів, а інколи і більше — 2—3 види. Близьким станом до сепсису є циклічне розмножен­ня в крові найпростіших: малярійного плазмодія, трипаносом. При тривалому сепсисі мікроби потрапляють у внутрішні органи й утворюють вторинні гнійні вогнища. Така форма інфекції на­зивається септикопіємією. Його ще називають вторинним метастатичним сепсисом. Бактеріемія, сепсис і септикопіємія розвиваються внаслідок пригнічення ан­тимікробних властивостей крові. Внаслідок циркуляції в крові екзотоксину (дифтерія, правець) розвивається токсинемія, при циркуляції в крові ендотоксину розвивається токсемія. Токсе­мія часто розвивається в разі масового потрапляння в кров грам­негативних мікроорганізмів, під час руйнування клітин яких ви­діляється ендотоксин. У цьому разі розвивається бактеріальний або токсико-септичний шок (менінгококова інфекція).

За кількістю видів збудника розрізняють моноінфекцію і зміша­ну інфекцію. Моноінфекцію спричинює один вид збудника (черев­ний тиф, дизентерія). Змішану інфекцію (мікст-інфекцію) — од­ночасно декілька збудників. Такі інфекції мають тяжкий перебіг. До мікст-інфекцій відносять респіраторні хвороби, які спричиню­ють бактерії, віруси, мікоплазми в різних асоціаціях. Часто мікст-інфекції спостерігаються при внутрішньолікарняних хірургічних інфекціях, компонентами яких можуть бути гноєтворні коки, ентеробактерії, синьогнійна паличка, бактероїди.

За повторенням проявів хвороби розрізняють вторинну інфек­цію, реінфекцію, суперінфекцію, рецидив. Вторинна інфекція — це інфекція, при якій до основної інфекції приєднується інша, зумовлена іншим видом збудника. Наприклад, у хворого на грип може виникнути пневмонія бактеріальної етіології. Інфекція, яку спри­чинюють малопатогенні і непатогенні для здорового макроорганіз­му збудники, називається опортуністичною. Опортуністичні інфекції розвиваються на фоні імунодефіцитного стану макроорганізму. Реінфекція — це інфекція, яка виникає у разі повторного зараження тим самим збудником після одужання. Вона розвивається на фоні слабкого імунітету після пере­несеної хвороби (гонорея, дизентерія). Суперінфекція виникає у разі повторного зараження тим самим збудником до одужання (сифіліс, малярія). Рецидив — це повернення клінічних проявів інфекції без повторного зараження. Рецидив розвивається внаслідок активації збудників, які зберігалися в макроорганізмі. Так, при висипному тифі рецидив може проявитися через 10—20 років і більше після пе­ренесеної інфекції.

За тривалістю взаємодії мікро- і макроорганізму розрізняють го­стру, хронічну, повільну інфекційну хворобу і мікробоносійство. Го­стра інфекційна хвороба має нетривалий перебіг (грип, дифтерія, коклюш). Хронічна інфекційна хвороба характеризується трива­лим перебігом — декілька місяців і навіть років (туберкульоз). При­чиною розвитку хронічної інфекційної хвороби найчастіше є транс­формація (перетворення) збудника у L-форму. Оскільки L-форми бактерій не чутливі до лікарських препаратів і захисних механізмів макроорганізму, мікроорганізми можуть тривалий час персистувати в організмі. За сприятливих для збудника умов L-форма бактерій знову перетворюється на вихід­ну форму, відновлює патогенні властивості і спричинює загострення хвороби. Повільна інфекційна хвороба розвивається в тому випад­ку, коли збудник упродовж тривалого часу (місяці, роки) зберіга­ється в макроорганізмі внутрішньоклітинно. Завдяки біологічним особливостям збудника захисні механізми макроорганізму на ньо­го не діють, проте у сприятливих для збудника умовах він починає розмножуватися. Повільні інфекції характеризуються тривалим ін­кубаційним періодом (декілька років), тривалим прогресуючим пе­ребігом хвороби, слабкою імунною відповіддю і тяжким наслідком — завжди закінчуються летально. Прикладом повільних інфекцій є ВІЛ-інфекція, коровий підгострий склерозуючий паненцефаліт, пріонні інфекції (хвороба Крейтцфельда—Якоба). Стан, за якого збудник перебуває в макроорганізмі на фоні відсутності клінічних ознак хвороби, називається мікробоносійством (бактеріоносійство, вірусоносійство). Мікробоносійство розвивається у людей, які пере­несли хворобу (холеру, дифтерію, дизентерію, черевний тиф). Цей стан формується за наявності слабкого постінфекційного імунітету (реконвалесцентне носійство). Мікробоносійство може розвиватися у здорових осіб, які контактували з хворими на дифтерію, менінгіт, поліомієліт тощо або носіями відповідних патогенних мікробів (здо­рове носійство). Залежно від тривалості розрізняють гостре (менше ніж 3 міс), хронічне (більше 3 міс) і транзиторне (короткочасне, збудник не приживається в зараженому організмі і швидко покидає його) мікробоносійство.

За ступенем прояву клінічних симптомів хвороби розрізняють маніфестну і безсимптомну форми. Маніфестна інфекційна хворо­ба проявляється комплексом симптомів. Вона може бути типовою (проявляються всі характерні для даної інфекції клінічні ознаки) і атиповою (деякі характерні клінічні ознаки не проявляються). На­приклад, при атиповій формі висипного тифу може бути відсутній висип на шкірі. Причиною атиповості можуть бути слабкі патогенні властивості збудника, висока резистентність макроорганізму, ефек­тивне антимікробне лікування або все разом. Безсимптомна фор­ма інфекційного процесу характеризується відсутністю клінічних ознак хвороби. Вона може бути абортивною, інапарантною, "дріма­ючою". Абортивна інфекція характеризується тим, що збудник про­никає в макроорганізм, але не розмножується. Інфекційний процес обривається, а збудник рано чи пізно гине і виділяється з організ­му. Інапарантна (латентна) інфекція характеризується тим, що збудник проникає в організм, розмножується в ньому, макроорга­нізм відповідає на нього імунними реакціями, які призводять до ви­далення збудника з організму. Інфекція має прихований, латентний характер. У латентній формі люди часто переносять поліомієліт, ге­патит, бруцельоз. "Дрімаюча" інфекція розвивається в тому разі, коли в організм проникають "дрімаючі" мікроби з навколишнього середовища або внаслідок переходу збудника в "дрімаючий" стан, коли активність його пригнічена, а життєздатність зберігається, а отже, зберігається і потенціальна готовність до активації у сприят­ливих для нього умовах. Різновидністю "дрімаючої" інфекції є фо­кальна інфекція. Фокальною інфекцією називають таку "дрімаючу" інфекцію, коли патогенні мікроорганізми зосереджені в обмежено­му місці. Наприклад, пригнічений запальний процес у каріозному зубі, в якому стрептокок зберігається в "дрімаючому" стані.

Динаміка інфекційної хвороби

Інфекційна хвороба характеризується циклічністю перебігу, тоб­то зміною періодів. Виділяють чотири основних періоди: інкубацій­ний, продромальний, період розпалу хвороби і реконвалесценцію.

Інкубаційний період — це проміжок часу з моменту проникнен­ня збудника в макроорганізм до появи перших ознак хвороби. При різних інфекціях тривалість його різна і коливається від декількох годин до декількох років. Вона залежить від природи і вірулент­ності збудника, інфікуючої дози мікроорганізму, а також від стану макроорганізму. Так, при харчових токсикоінфекціях (стафілокок, ботулізм), холері, дизентерії інкубаційний період може тривати від декількох годин до декількох днів (2—3), при черевному тифі — 2—3 тиж, при лепрі, ВІЛ-інфекції— декілька років. У цей пе­ріод відбувається розмноження і накопичення мікробів і їх токси­нів, а також зміна реактивності макроорганізму. Зараження може призвести до розвитку інфекційної хвороби або до знешкодження збудника захисними механізмами макроорганізму. В останньому випадку хвороба не розвивається. В інкубаційний період більшості інфекцій збудник не виділяється в навколишнє середовище і хворий не заразний. Але при деяких інфекціях (вірусному гепатиті, ВІЛ-інфекції, кору, поліомієліті, сальмонельозах, черевному тифі, холе­рі) збудник виділяється з організму і хворий може бути джерелом інфекції.

Продромальний період (період провісників хвороби) характери­зується розвитком таких неспецифічних ознак хвороби: нездужання, підвищення температури тіла, втрати апетиту, загальної слабкос­ті, головного болю, апатії, адинамії. Цей період нетривалий — від декількох годин до 2—3 днів, а при деяких інфекціях він майже не виражений. У цей період збудник і його токсин продовжують нако­пичуватися в макроорганізмі. При багатьох інфекціях збудник виді­ляється в навколишнє середовище, а хворий стає джерелом інфекції.

Період розпалу хвороби характеризується проявом специфіч­них симптомів, які залежать від виду збудника: лихоманкою, по­рушенням функції органів дихання, травлення, нервової, серцево-судинної систем, зміною картини крові. Йому також властива циклічність. Розрізняють фазу наростання, розпалу і згасання симптомів. Разом із накопиченням збудника, його ферментів і ток­синів посилюється імунна відповідь (накопичуються антитіла і сен­сибілізовані лімфоцити тощо). Все це враховують під час встанов­лення клінічного діагнозу і проведення лабораторних досліджень. У цей період збудник активно виділяється з організму, тому хворий небезпечний для оточуючих як джерело інфекції.

Період реконвалесценції характеризується відновленням фізіологічних функцій по­шкоджених клітин, тканин, органів і всього організму, підвищенням імунної відповіді. Його тривалість залежить від стану макроорганіз­му, ефективності лікувальних заходів. При багатьох хворобах у цей період збудник виділяється у великій кількості. Шлях виділення залежить від локалізації інфекційного процесу. За певних умов ре­конвалесценція може перейти в мікробоносійство. Отже, клінічне одужання не завжди збігається зі звільненням макроорганізму від мікробів. Це враховують під час лікування та виписування хворого з лікарні. У тяжких випадках інфекційна хвороба може закінчитися летально. Трупи інфекційних хво­рих підлягають дезінфекції з метою запобігання забрудненню до­вкілля патогенними мікробами.

Знання особливостей кожного періоду хвороби має велике зна­чення для проведення лабораторної діагностики. Кожний період характеризується певною локалізацією збудника, шляхами його виділення з макроорганізму, що визначає вид патологічного мате­ріалу, який забирається для дослідження, і тактику лабораторних досліджень.