Розділ 5
А поки Лан долав тілесну немічь, а побратими відточували свої “Коси”, “Млини”, “Щупаки”, “Вохрики” і “Стрімляки”1, крайтабора, не на жарт, точилася битва за володіння серцем красеня Крака. І хоч зовнішньо все виглядало цілком мирно, насправді ж, всередині Вісли вирували бурхливі потоки пристрасті і глибокі чорториї шаленства. Звісно ж, вони готові були щомиті розверзтися, щоб поглинути свою жертву.
Коли дівчина хоче приворожити до себе хлопця, на якого накинула оком, вона вдається до різних хитрувань. У запасі в кожної є багатий вибір усіляких викрутасів-обертасів, за допомогою яких вони задурманюють парубкам голови, щоб спіймати на свого гапличка. Як ото рибалки виставляють свої котці, хватки, перемети та вудки, так і в них: поведе вміло лукавим оком, приверне увагу, розпалить уяву – підчепила вже, і не тягне одразу ж, а пустить спочатку “погуляти” і, як тільки бідолаха втрачає пильність, вдало підсікає свого необачного линця чи сомика… Ось він уже в її руках, тріпоче, хоче вирватись, та зась, – упіймався. А є й такі вправниці, що їм і жодних “удиць” не потрібно: отак просто голими руками й беруть.
Насправді, дуже непросто встояти проти дівочих чар, достоту, як і проти багатьох інших життєвих принад. Усе незбагненне має в собі потаємну звабливу силу і манить, манить спізнати ту таємницю. І нічого тут дивуватися, бо так уже повелося від початку людства, що піддавшись зрадливій спокусі – жінка й себе занапастить, ще й чоловіка за собою внадить. Звісно, що без “Лихого – ворога людського” при цім не обходиться. Він-бо ж найперший помічник у звабах, приворотах, вроках і пристрітах…
– Краче, любий, я подарую тобі багато синів, вони, з часом, стануть найвідданішими твоїми воїнами, – наче ніжний шепіт тихих хвиль, звучав молодий дівочий голосок, – ти, сонце моє ясне, започаткуєш місто, яке назвуть на твою честь, тільки уяви собі – Краків град. Станеш родоначальником нового роду, будеш першим серед своїх і рівним серед перших світу! Тебе пам’ятатимуть так само, як і Сколота з Києм… Говорячи це, Вісла, то десь блукала своїм зеленуватим зором, наче, шукала за чимось та ніяк не могла того віднайти, то опускала очі всередину так, ніби дивилася крізь ніздрі. – Ти ж, милий мій, кращий за цього нікчему Яр-Тура, то чому маєш коритися йому?.. Хіба це справедливо, солоденький, що тобою понукають як іншими? – роз’ятрювала давню рану, завдану Краковому самолюбству на “Красній горі”, щоб потім загоїти її своїми пестощами і, таким чином завоювати довіру. – Ти, красунчику Краче, вартий кращої долі. Твоя шляхетна голова просто створена для сяючого володарського вінця, а дужі руки – для вожацького кия.
А Крак при тім, наче голодний вовчисько, що уздрів ягня і вже облизується у передчутті ласого їдла, приворожено наслухаючи підсолоджених примовлянь, ковтав слину. Любі його слухові ці слова. У незахищеній тямою голові його зчинилася справжнісінька хурделиця-завірюха, поперевертала там усе догори дриґами, потрощила на друзки, розтерла на порох і вивітрила звідти геть здоровий глузд. І вже постають перед уявою цього телепня високі міські вежі, на яких майорять значки з його Краковими родовими зображеннями. А в просторих світлицях безліч челяді, готової з запопадливістю, виконати будь-яку його забаганку. Ось він, у пишних шатах, на білому породистому скакуні в’їжджає, в оточенні нескінченного почету вірних лицарів, до воріт граду, названого його ім’ям. І на очах міняється Кракова постава: пихою і зверхністю наповнюється його погляд, пнеться догори його кирпа…
Мов з пшеничного тіста, дівча ліпило те, що їй більш до вподоби, як ото галушки, котрі потім змащують маслом, щоб легше проковтнути – обшмаровувала лестощами… І тишком-нишком примовляла про себе, звертаючись до сонця: “Сонечко ясне, сонечко красне, освічуєш ти гори, долини, освіти моє личко, щоб було воно ясне-красне, яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була перед судженим; як очі, дивлячись на тебе, плачуть, щоб так за мною, любий моєму серцю Крак плакав”.
– Придивись, любчику, до того он дерева-велетня, – продовжувала облесниця, – що росте на горі, поодаль від інших… Бачиш, як воно піднеслося вгору на просторі? Усе йому одному: і сонячне світло, і земні соки, і решта гараздів – єдиному, а от ці хирляві й низькорослі, що купчаться у мороці й тісняві, наступаючи сусід сусідові на коріння; поспліталися волоссям крон – не розчепляться… А ось орел, що гордо ширяє над земними розлогами, – це ж ти, коханий мій Краче, поглянь пильніше, він, погодься, не рівня горобцям – кинь-но тільки крихту хліба – повиривають із дзьобів один у одного, ще й почубляться, – ти птах широкого польоту, розправ же крила, любий, злети над цією порохнявою, вдихни, леле, на повні груди чистого, свіжого повітря волі…
Воля. Не раз задумувався він над питанням, що ж воно таке, це поняття. Те загадкове слово досі повсякчас вживалося разом з неодмінними приставками: Божа, громадська, батькова… Чи жив він коли з власної волі? Чи був по-справжньому вільним, вільним робити не те, що заведено, що вимагається, а те, чого хочеться, тобто бути самому собі головою? Отак роздумував він про “свободу” і не тямив, що уподібнюється дурній голові, котра мріє бути відсіченою від решти тіла. Бо свобода для голови – це тоді, коли вона не є рабою тіла, а не тоді, коли вона від нього відділена. Не тямив. І вже виплекав твердий намір розділити примарну “славу” тієї першолюдини від якої пішло решта смертних, так само ціною переступу, ціною порушення правічних устоїв і, як наслідок, вигнання. От так і пропав чоловік, не стало його для товариства, сім’ї, родини і рідного краю; покотився колобок кривою стежечкою серед безпросвітних нетрів: і від баби з дідом утік, і від зайця, і вовка й ведмедя, – усіх спекався, аж лисиця хижа хитрунка лукава знайшла таки управу на цю нерозумну головешку, відділену ниньки від хребта розсудливості.
Такі назви мають удари в Гопаку – українському виді бойових єдиноборств.