Особливості національних відносин

• охоплюють великі групи людей;

• пронизують усі сфери суспільного життя;

• наділені відносною самостійністю, можуть впливати на хід суспільного розвитку;

• розвиток і вдосконалення їх залежить від існуючого ладу в державі.

Види політичної поведінки етногруп, які відстоюють власні інтереси

• конструктивна співпраця з органами влади;

• автономізм - боротьба за досягнення автономного статусу;

• комуналізм - самоорганізація у вигляді общин, самоізоляція;

• сепаратизм - боротьба за вихід зі складу держави, утворення власної держави;

• добровільна міграція за межі держави;

• добровільна асиміляція.

Структурні елементи національних відносин

1. Націоналізм - багатозначне явище, що охоплює:

- увесь процес формування і творення нації;

- національну свідомість;

- національну ідеологію;

- культурний і політичний рух за утвердження національних пріоритетів.

Різновиди націоналізму

За ідеологією: антиколоніальний, інтеграційний, сепаратистський, паннаціоналістичний;

За засобами реалізації цілей: романтичний, радикальний, націонал демократичний, расистський, шовіністичний, протекціоністсько-економічний.

2. Інтернаціоналізм:

• ленінське розуміння - допомога пролетаріату капіталістичних держав здійснити революцію і встановити соціалістичний лад;

• сучасне розуміння - певний комплекс дій та взаємовідносин солідарності, співпраці, взаємодопомоги між державами.

3. Космополітизм - (від грец. kosmopolit - громадянин світу) - ідеологія відмови від національної самобутності, заміни національного громадянства світовим в ім'я ідеї єдиної загальнолюдської спільноти.

2. Із розвитком суспільства політика отримала два важливі виміривнутрішній та міжнародний.

Міжнародна політикасистема економічних правових дипломатичних ідеологічних культурних та інших зв’язків і стосунків між суб’єктами що діють на світовій арені.

Суб’єктами міжнародної політики є:

• держави або групи держав;

• міжнародні організації;

• масові рухи транснаціонального характеру;

• релігії і церкви різних напрямів;

• політичні партії і громадські об’єднання;

• ЗМІ.

Кількість міжнародних організацій неухильно зростає — якщо на початку XX ст. існувало майже 40 міжурядових та 180 неурядових організацій, то сьогодні їх налічується близько 300 і 5000 відповідно. Першою міжнародною організацією був Всесвітній поштовий союз, створений у 1875 році. До основних міжнародних організацій, що активно діють у сучасному міжнародному просторі, відносять:

— регіональні організації: Рада Європи, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав (ЛАГ), Організація Ісламська Конференція (ОІК), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Організація Американських держав (ОАД) та ін.;

— організації економічного характеру: Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (МБРР), Міжнародний Союз Електрозв'язку, Організація Країн — Експортерів Нафти (ОПЕК) та ін.;

— професійні організації: Міжнародна Організація Журналістів (МОЖ), Міжнародна Асоціація Політичних Наук (МАПН), Міжнародна Організація Кримінальної Поліції (Інтерпол) та ін.;

— демографічні організації: Міжнародна Демократична Федерація Жінок (МДФЖ), Всесвітня Асоціація Молоді (ВАМ), Всесвітня Федерація Демократичної Молоді (ВФДМ) та ін.;

— організації у сфері культури та спорту: Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК), Міжнародна федерація футболу (ФІФА) та ін.;

— військово-політичні організації: Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО), Тихоокеанський Пакт Безпеки (АНЗЮС) та ін.;

— профспілкові організації: Міжнародна Конференція Вільних Профспілок (МКВП), Всесвітня Конфедерація Праці (ВКІТ) та ін.;

— різні організації, створені на підтримку миру та солідарності: Всесвітня Рада Миру (ВРМ), Організація Солідарності народів країн Азії та Африки (ОСКАА), Міжнародний Інститут Миру у Відні та ін.;

— організації на захист жертв воєн, катастроф та стихійних лих: Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) та ін.;

— релігійні організації: Всесвітня Рада Церков (ВРЦ), Християнський рух за захист миру та Християнська мирна конференція, Всесвітній ісламський конгрес та ін.

— екологічні організації: Грінпіс та ін.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. Виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

 агресивна політика (aggressive policy) характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, розв”язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики;

 активна політика (active policy) характеризується динамічними пошуками рівноваги між внутрішньою та зовнішньою політикою;

 консервативна політика (conservative policy) пов”язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнуту раніше рівновагу між внутрішньою та зовнішньою політикою;

 пасивна політика (passive policy) є властивою для слаборозвинених держав, які намагаються пристосуватись до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав; вона означає фактичну відмову від частини власного суверенітету.

Cтворення і підтримання умов для реалізації свого впливу (сили) становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. А, з іншого боку, саму силу держави можна визначити як її здатність захищати свої інтереси та реалізовувати свій потенціал на міжнародній арені, як її спроможність спонукати (або примусити) іншого суб’єкта діяти у напрямі, бажаному для цієї держави.

Сила (power)це поняття і об’єктивне, і суб’єктивне одночасно. Воно складається з багатьох елементів, має різні параметри. Серед них найважливішими є:

 геополітичне становище (geopolitical location );

 населення (population ), передусім йдеться про чисельність населення, стан його здоров’я, вікову структуру, природній приріст, а також його соціальні характеристики; чисельність населення зумовлює величину і стан збройних сил, людська база є основою військової могутності, крім кількісного виміру населення звертається увага, на його якісні характеристики, зокрема на національний характер, який випливає з його традиційної філософії буття й історичного досвіду;

 природні ресурси (natural resources )країна з великими ресурсами потенційно знаходиться у вигідному становищі, але за умови, що вона має можливість їх експлутувати;

 індустріальний розвиток (industrial capacities ) державиусі воєнні конфлікти ХІХХХст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою індустріальною базою, рівень індустріального розвитку відіграє велику роль і в мирний час; наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого життєвого рівня, що забезпечує підтримку уряду населенням, створює ситуацію політичної стабільності; водночас зміцнення індустріальної могутності держави збільшує її потреби в нових ресурсах, а це призводить до потенційної залежності від інших країн, особливо в сфері енергоносіїв, якими країни забезпечені дуже нерівномірно;

 військова могутність (military power ) це не тільки кількість військової техніки, а ще й уміння її використати як для захисту своєї вітчизни, так і у разі можливих дій на чужій території;

 воля (will to act ) цей показник не піддається кількісному виміру, але без волі, без бажання використати все, про що говорилося вище (природні ресурси, військову та індустріальну могутність) в інтересах своєї держави, не може бути і мови про міжнародну силу; дослідники розглядають її або як волю правлячої еліти досягати поставленних цілей, або як волю населення підтримувати владні рішення, або як поєднання того і іншого;

 політичне керівництво і внутрішня організація влади (political management and internal organization of power ) є важливим чинником міжнародної сили держави, у період миру і процвітання переважають колективні форми керівництва, або принаймі такі, що видають себе за колективні, у кризові або воєнні часи країни потребують централізованого управління; політична фракційність зменшує політичну стабільність і відповідно підриває силу держави;

 дипломатія (diplomacy ) теж може розглядатися як фактор міжнародної сили держави, досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї держави, створити сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої міжнародні цілі;

 міжнародний імідж держави (the image of the state ), тобто її образ, її сприйняття іншими державами також є однією з основних складових сили держави на міжнародній арені.

Міжнародні відносинисукупність інтеграційних зв’язків що формують людське співтовариство.

Види міжнародних відносин.

1.За рівнем представництва:

• на найвищому рівні (перші особи);

• на високому рівні (міністри ЗС члени КМ заступники керівників міжнародних організацій);

• середній рівень (заступники міністрів спеціальні представники перших осіб держави);

• низький рівень (надзвичайні та повноважні посли держав спеціальні представники організацій).

2.За статусом:

• формальні офіційні;

• неформальні неофіційні.

3.За змістом:

• відносини співробітництва (встановлюються як правило між приблизно рівними за силою могутністюпотенціалами партнерами);

• відносини співіснування (коли суб’єкти маючи різні основні інтереси змушені підтримувати тимчасове співробітництво що може прерости як у постійне так і в конфлікт);

• відносини нейтралітету (відмова від участі у війні у будьякій формі).

Структура цілей та завдань міжнародної політики.

В історії :

• територіально-економічні зазіхання;

• боротьба за сфери впливу, за ринки збуту, джерела сировини та їх перерозподіл.

В сучасності :

• участь у міжнародному поділі праці і пов”язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, винаходами та духовними цінностями;

• спільне розвязання глобальних проблем сучасного світу;

• захист прав людини;

• колективне забезпечення міжнародного миру.

Засоби здійснення міжнародної політики :

- війна-тривалий збройний конфлікт між окремими державами, групами держав (світова війна) або верствами населення в одній державі (громадянська війна); підраховано, що за 3,5 тис. рр. писаної історії людство лише 270 років жило без війн; війна ще й досі є поширеним засобом міжнародної політики;

- дипломатія (з грец. diploma-лист, складений навпіл)-офіційна діяльність держав, урядів та інших уповноважених осіб, органів,установ, які здійснюють зовнішні зносини держави і репрезентують її інтереси на міжнародній арені; дипломатія здійснюється за допомогою внутрішніх державних інститутів (глава держави, уряду, МЗС, МЗ Торгівлі, інші міністерства та комітети, які певною мірою співпрацюють з аналогічними інститутами закордоном тощо) та зовнішніх (дипломатичні представництва, зокрема посольства, місії, на чолі яких стоять представники різних класів та рангів).

Виділяють чотири основних методи завершення війни:

1) метод, заснований на власних інтересах (self-centered), застосовується за взаємною згодою конфліктуючих сторін, змушених зупинити війну, аби вижити;

2) «авторитарний» метод (authoritarian), застосовується, коли до влади в одній або кількох конфліктуючих сторонах приходить миролюбна або реалістично настроєна сила (наприклад, військовий або політичний лідер), що знаходить ресурси й можливості зупинити війну;

3) метод «силового примусу» (power struggle), який стає можливим тоді, коли до розв'язання конфлікту залучається «третя сила», що змушує конфліктуючі сторони сісти за стіл переговорів і зупинити війну (так, наприклад, міжетнічні військові конфлікти найчастіше вирішують, розділяючи ворогуючі народи державними кордонами);

4) «консультативний» метод (consultative mode), що на практиці використовується дуже рідко — у випадку, якщо міжнародні або інші посередники знаходять шляхи переконати воюючі сторони в можливості досягнення компромісу.

Принципи сучасних міжнародних відносин

• поваги до державного суверенітету та суверенної рівності;

• незастосування сили чи погрози силою;

• непорушності кордонів і територіальної цілісності держав;

• мирного врегулювання спорів;

• невтручання у внутрішні справи;

• поваги прав людини і основних свобод;

• рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею;

• співробітництва між державами;

• сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

До основних сучасних міжнародно-правових документів, що закріплюють головні принципи міжнародного права, відносять:

- «Загальну Декларацію прав людини» (1948);

- «Декларацію про принципи міжнародного права» (1970);

- «Заключний акт НБСЄ» (1975);

- «Декларацію про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав» (1981);

- «Паризьку хартію для Нової Європи» (1990) тощо.

3. Глобалізація, як основна характеристика сучасного світу.

Глобалізація (від лат. clobus-куля, від анг. global-загальний)-процес становлення світу як єдиного простору, в якому долаються обмеження, що накладаються географією, а просторово роз’єднані елементи взаємодіють між собою.

Етапи становлення глобалізації:

1. XV-XVI ст., основний чинник-Великі географічні відкриття.

2. Рубіж XVIII-XIX ст., основні чинники-індустріальні революції та процеси модернізації.

3. XX ст., основні чинники-розвиток кооперації, міжнародного поділу праці, поява транснаціональних компаній, формування глобальної фінансової, ресурсної, технологічної взаємозалежності, розвиток комунікацій, а також поява та загострення глобальних проблем (екологічної, демографічної, ядерної, бідності, “хвороб цивілізації” тощо).

Глобалізації властива суперечлива природа, що виявляється в:

• універсалізації та уніфікації світу, зростанні одноманітності;

• породженні почуття незахищеності та загрози самобутності держави через контакти з зовнішнім світом, а це стимулює процеси диференціації;

• асиметричності, бо на практичному рівні вона поширює більш передову євроатлантичну культуру, а не усі культури представлені у сучасному світі.

Виділяють такі типи реакції на уніфікуючі впливи глобалізації:

• ізоляціонізм (що практично нереально у сучасному світі);

• уподібнення;

• засвоєння.

Наслідки глобалізації
Позитивні	Негативні
Зростання кількості та поліпшення якості товарів на світовому ринку	Світова економіка стала більш взаємопов'язаною, через що негативні наслідки вмить перетинають кордони націй-держав
Бурхливий прогрес розвитку інформаційних технологій, в результаті якого зменшується собівартість продукції та знижуються ціни на значну частину товарів масового попиту	Збільшення соціоекономічного розриву між багатими та бідними верствами населення
Створення нових робочих місць, в основному в невиробничій сфері завдяки розвитку інформаційних технологій	Зростання динаміки міграційних потоків, що має негативні наслідки: від зростання злочинності до поширення епідемій
Підвищення життєвого рівня у більшості регіонів світу, рівня писемності, продовження середньої тривалості життя	Посилення економічного і політичного впливу транснаціональних корпорацій на уряди націй-держав та міжнародні організації
Знищення стереотипів щодо способу життя, що розділяли різні соціальні верстви населення	Погіршення стану навколишнього середовища
Поширення свободи, правової захищеності особи і демократії	Надмірна концентрація власності у секторі ЗМІ та панування на ринку інформації кількох великих мультимедійних корпорацій
Внаслідок інтенсифікації глобального інформаційного обміну відбулося прискорення та поліпшення взаєморозуміння між представниками як націй-держав, так і різних культур та цивілізацій	Зростання негативного впливу стандартизованої маскультури, що загрожує культурному розмаїттю, виникнення радикальних субкультур