5.Скіфо‐сарматське державне об'єднання(Трофанчук)

Скіфське царство - протодержавне утворення іракомовних племен VI-III ст. до н. е. - є першим суб'єктом писемної історії на території України. Найдавніші згадки про скіфів містяться в ассирійських клинописах і датуються серединою VII ст. до н. е. Писемні джерела фіксують наявність у скіфів публічної влади царів. Про сарматів відомостей

менше. Нерідко джерела називають сарматів скіфами, а Птоломей іменував усю Скіфію Сарматією.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я прискорила формування ранньокласової структури у скіфів. Під впливом греків кочові скіфи перейшли до осілого способу життя. Проявом цього стало формування периферійної частини грецьких полісів - Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, заселених осілими скіфами, що сприяло остаточному оформленню скіфської держави. Процес формування державності завершився в IV ст. до н. е., в епоху царя Атея, під зверхністю якого опинилася величезна територія Надчорномор'я від Дунаю до Дону. Царство дістало назву Велика Скіфія. Столицею держави, на думку вчених, було Кам'янське городище в районі сучасного Нікополя.

У IV ст. до н. е. Скіфія досягла вершини свого суспільно-політичного розвитку, після чого поступово почала занепадати. Криза настала після вторгнення сарматів - кочового іранського народу, який здавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на стадії зародження класових відносин і елементів державності.

У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову організацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Відстаючи в історичному розвитку від скіфів, сармати запозичили скіфську політико-правову систему, асимілювавшись із розвинутішим, але підкореним ними народом. Під натиском сарматів територія Скіфської держави помітно зменшилася, а головне - було втрачено панування над усім лісостепом, частиною степу і хліборобським осілим населенням - головними джерелами існування країни. Територія власне Скіфії охоплювала відтепер лише Нижнє Подніпров'я і Тавриду. Відступивши на південь, скіфи створили дві свої держави - так звану Малу Скіфію (Дніпровське Пониззя і Північний Крим зі столицею Неаполіс, або Неаполь скіфський - сучасний Сімферополь) і Дунайську Скіфію (Нижній Дунай зі столицею Добруджа).

Кримський період історії Скіфської держави ознаменувався відродженням і піднесенням країни за царювання Скілура та його сина Палака. Столиця Неаполіс стала великою міцною фортецею, важливим ремісничим, торговельним і культурним центром, резиденцією скіфських правителів. Було підкорено Ольвію, обкладено даниною Боспорське царство. Успіхи спонукали скіфських царів до наступу на всі південнокримські міста, але тепер фортуна зрадила Скіфію. Інтервенція Понтійського царства, яке утворилося на території Малої Азії, на Східну Тавриду, повстання під проводом Савмака у Боспорському царстві загальмували встановлення гегемонії над Кримом. Після цього в державі настала глибока політична і соціально-економічна криза, подолати яку Скіфія не змогла. Десь на межі II-III ст. н. е. Скіфське царство, ослаблене і зруйноване готами, розпалося.

Про інший кочовий народ - сарматів - писемні джерела перестають згадувати у І ст. н. е. Натомість пишуть про амінів - одне з найбільших сарматських племен. Алани утворили союз, який сягав Аральського моря, а жили переважно на узбережжі Азовського моря, між Дніпром і Міосом. Алани здійснювали бойові вилазки на береги Дунаю, в басейн Тиси (Угорщину). Згодом частина розбитих гунами аланів подалася до Північного Кавказу (стали предками сучасних осетинів), інша частина оселилася в Криму, а решта розпорошилася по степах між Сіверським Дінцем і Доном.

Суспільний устрій

У скіфо-сарматському політичному об'єднанні панували міцні рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу. Основи родоплемінної структури в скіфському

суспільстві підривали посилення ролі приватної власності, майнове розшарування. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, котрих вважали "найблагороднішими, що володіли найбільшим майном", і про скіфську бідноту "найнижчого походження".

З-поміж землеробів і скотарів виокремилася панівна верхівка, до якої належали царська родина, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті торговці. Саме в її руках було зосереджено основні статки. Джерелом швидкого збагачення були грабіжницькі війни. З часом дедалі більшої ваги набула експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала також торгівля з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Найчисельнішу верству населення становили вільні общинники, які були зобов'язані нести військову службу, платити данину, виконувати різноманітні повинності. Серед них у найтяжчому соціальному становищі перебувало осіле населення (так звані скіфи-орачі), які сплачували велику данину вирощеною продукцією і грошима.

Відособленою соціальною верствою, яка мала істотні привілеї й переваги, були жерці. Як і в державах Стародавнього Сходу, вони не тільки відправляли релігійні культи, а й відігравали провідну роль у державному житті, бо нерідко обіймали високі державні посади.

На найнижчому шаблі скіфської соціальної піраміди були раби. Оскільки скіфсько- сарматське політичне об'єднання формувалося під впливом грецької колонізації з притаманним грецьким полісам класичним рабством, то у скіфів рабовласництво теж мало класичну форму з певними елементами патріархальності. Так, рабів не визнавали суб'єктами права і вважали річчю господаря. Але вони не відігравали провідної ролі у виробництві матеріальних благ. їх, як правило, використовували у домашньому господарстві або як товар у торгівлі з грецькими містами. Рабами ставали полонені, боржники, діти, народжені рабинями. Посилення експлуатації ставало причиною повстань рабів, що їх жорстоко придушували. За свідченням Геродота, рабів-невільників розпинали на хрестах.

Державний устрій

Скіфське царство можна назвати кочовою імперією із сильними рабовласницькими тенденціями. За формою правління то був один із різновидів деспотичної рабовласницької монархії.

Главою держави був цар, необмежена влада якого передавалася у спадок. Окрім суто світських повноважень, він виконував жрецькі функції як хранитель успадкованих від предків реліквій. Йому також належала найвища судова влада. Цареві віддавали велику шану за життя і після смерті. Геродот розповідає, як скіфи ховали своїх правителів. Численні розкопки царських курганів свідчать, що царів ховали глибоко під землею (до 18 м) у складних поховальних спорудах, над якими насипали високі кургани (до 20 м заввишки). Поруч із царем клали вбитих жінок, наложниць, слуг, рабів, бойових коней тощо. Поховальний одяг скіфських царів щедро оздоблювали золотом. Воно в цьому випадку мало не так символізувати багатство і владу, як бути доказом божественного походження владики, оскільки саме цей метал свідчив про його сонячну сутність.

Обряди супроводжували пишними поховальними і поминальними тризнами.

Поховальний культ у Скіфії з часом набув гіпертрофованого характеру. На думку вчених, це є ознакою ірраціональності культури суспільства, його хворобливості. Величезні статки

скіфських царів замість того, щоб після їхньої смерті породжувати нові багатства для наступних поколінь, здебільшого йшли в могилу разом зі своїм власником. Можна припустити, що таке нераціональне використання (а точніше, закопування) суспільних благ могло стати однією з причин занепаду, а згодом і загибелі держави.

Навколо царя формувався апарат державного правління, який не мав чіткої структури й усталеної форми. До його складу входили найближчі родичі і слуги можновладця, воєначальники.

У Скіфії існував і демократичний орган - народні збори (збори воїнів). На них обговорювали важливі питання державного життя. Цар не був зобов'язаний у своїх діях керуватися ухвалами народних зборів, але він нерідко прислухався до їх думки. З посиленням царської влади роль зборів поступово зійшла нанівець.

Дорадчим органом при правителеві була царська рада, куди входили найвпливовіші помічники царя, представники знаті, військова еліта.

Поява державного апарату не знищила родової організації остаточно, її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо в місцевому управлінні, де й далі верховодили місцеві вожді та впливові старійшини.

Право

Головним джерелом права у Скіфській державі був звичай. Санкціонований нею, він набув характеру звичаєвого права. Скіфія не мала писемності, тому й норми звичаєвого права не було зафіксовано. Також джерелом права стають правила, установлені царською владою. Загальнодержавної системи права у скіфів не існувало, деякі групи населення жили за власними правилами (наприклад, племінні союзи таврів у Криму).

Норми права захищали державну владу, життя, майно, привілеї царської сім'ї. Верховна власність на землю належала цареві, який запроваджував правила користування пасовиськами, орними землями, іншими угіддями. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, хатнє начиння, рабів, зброю, знаряддя праці тощо.

Зобов'язальне право регулювало відносини купівлі-продажу, обміну дарування, договірні. Зазвичай договори скріплювали клятвою. Правовій регламентації підлягали данницькі відносини. Відмова чи ухиляння від сплати данини вважали серйозними приводом для військового походу чи розв'язання воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням населення, захопленням його в полон із подальшим перетворенням їх на рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Родовід ішов по чоловічій лінії. Дружина перебувала під владою чоловіка й не мала жодних прав на власність чи спадщину. По смерті чоловіка вона ставала власністю спадкоємця або переходила як майно у спадщину до брата померлого. Звичним явищем було багатоженство, і старша жінка мала привілейоване становище.

У спадковому праві панував мінорат (по смерті батька його нерухоме майно успадковував молодший син). Старших синів при одруженні наділяли часткою рухомого майна.

Кримінальне право тільки почало зароджуватися. Пережитком родоплемінних часів була кровна помста. Найстрашнішими вважали злочини проти царя, замах на життя правителя, непокору царському наказові, за які однозначно карали на смерть. Жорстоко

переслідували нехтування законами, звичаями предків, лжеприсягання. Порушення клятви, за уявленням скіфів, могло спричинити хворобу царя, тому винного зазвичай страчували.

Чіткої системи покарань не існувало. Суддя сам призначав міру, серед яких найбільше практикували смертну кару, вигнання за межі держави, відрубування правої руки.