1.2. Предмет, метод та система договірного права

Предметом договірного права є суспільні відносини, що виникають з приводу виникнення, зміни та припинення договірних відносин між контрагентами договорів щодо виконання передбачених договорами зобов’язань. Договір є підставою для виникнення зобов’язання. Зобов’язання – це правовий інститут, який являє собою самостійну відокремлену групу юридичних норм, що регулюють однорідні майнові та пов’язані з ними немайнові права у сфері економічного обігу, які встановлюються у процесі переміщення матеріальних благ, опосередковуючи передачу матеріальних цінностей від одних осіб до інших. Зобов’язання можуть мати своєю підставою як односторонні, так і дво- або багатосторонні угоди.

Щодо співвідношення таких понять, як договір і зобов'язання, то більшість зобов'язань виникають з різного роду договорів. Слід зазначити, що фахівці розрізняють зобов'язання як родове поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Проте не можна сказати, що договір і зобов'язання – одне і те ж саме. Між ними є істотні відмінності, зокрема:

– зобов’язання можуть виникати не лише з договорів, але і з односторонніх угод, із спричинення шкоди, з необґрунтованого збагачення тощо;

– навіть якщо зобов'язання виникає з договору, до договору не завжди застосовуються загальні положення про зобов'язання;

– договір – це угода не лише двох сторін, але більшої кількості; що ж до зобов'язання, то в ньому всього дві сторони: кредитор і боржник (хоча кількість осіб, що беруть участь на кожній стороні, може бути і великим).

Зміст договірних правовідносин утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників майнового та немайнового характеру. Характер суспільних відносин у цій сфері є досить широким. Такі відносини виникають з приводу передачі майна у власність або іншого речового права; виконання робіт, реалізацію творчої діяльності, надання послуг, виникають зі спільної діяльності або з односторонніх дій.

Досить широким є і коло можливих учасників таких відносин. Договори можуть укладатися між: а) юридичними особами; б) юридичними та фізичними особами; в) фізичними особами. Тобто суб’єкти договірних зобов’язань – фізичні та юридичні особи. Правомочна сторона – кредитор, а зобов’язана – боржник. Здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди.

Договірні правовідносини мають певну автономію, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду відносин. Зокрема:

– виконання укладених договорів має майновий характер, тому що опосередковується процес переміщення майна або інших матеріальних результатів;

– оскільки зобов’язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб’єктом, а відтак – мають відносний характер;

– боржники покликані здійснити відповідні активні (позитивні) дії. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції (власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем), але вона зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів (обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування);

– вирішальне значення для юридичного змісту договірного зобов'язання набуває надана управомоченому суб’єкту (кредитору) можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи (боржника).

Юридичним об'єктом визнається певна поведінка зобов'язаної особи – позитивні дії боржника. Якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то можна виділити два юридичні об'єкти – дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт.

Метод правового регулювання договірного права – це найбільш характерні прийоми (способи) впливу на договірні відносини. Метод пр. регулювання відповідає на питання, яким чином здійснюється регулювання суспільних відносин.

Серед методів договірного права слід виділити: імперативні (обов'язкові, не допускають відступів) та диспозитивні (надають суб'єктам можливість врегулювати відносини на свій розсуд).

Інша класифікація передбачає поділ методів договірного права:

– на метод автономних рішень учасників договірних відносин (характеризується тим, що суб'єкти мають право за власною ініціативою приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству);

– метод владних розпоряджень (діяльність суб'єктів підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначених законодавством);

– метод рекомендацій (дозволяє регулювати поведінку суб'єктів господарювання шляхом видання норм-рекомендацій щодо укладення окремих видів договорів (типові форми договорів).

Специфіка регулювання договірних відносин виявляється:

– у прийнятті спеціальних законів, що регулюють певні види господарської діяльності, в тому числі ті договори, які опосередковують такі види діяльності;

– прийнятті підзаконних нормативно-правових актів, які деталізують окремі положення цих законів (зокрема, шляхом затвердження типових та при мірних договорів);

– основу регулювання господарсько-договірних відносин складає саморегулювання (ґрунтується на принципі свободи договору), яке доповнюється їх законодавчим нормуванням (в одних випадках об'єктом нормативного впливу є самі договірні відносини (наприклад, законодавчо встановлюється перелік істотних умов, який має містити той чи інший договір; затверджуються примірні та типові договори), в інших – увесь масив відносин, що складаються у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності), тобто господарсько-договірне регулювання поєднує в собі елементи як саморегулювання, так і законодавчого нормування договірних відносин у сфері господарювання.

Договірне право як сукупність норм, які регулюють відносини певного виду має свою систему з внутрішньою структурою і внутрішнім поділом. Система договірного права – це сукупність юридичних норм, які утворюють єдине предметне ціле з поділом на окремих відносно самостійні утворення (інститути).

Договірне право поділяється на дві частини: загальну (містить загальні положення про укладення, зміну та припинення договорів) та особливу (містить положення про окремі види договорів).

До загальної частини мають включаються загальні норми Господарського кодексу України (далі – ГК), ЦК, що встановлюють уніфіковані правила про договори незалежно від їх виду. Такі норми можуть бути названі основними або генеральними. Формування цілісної концепції загальної частини договірного права залишається однією з найменш розроблених в теорії господарського та цивільного права, що потребує подальшого переосмислення та обґрунтування.

Виділення у договірному праві особливої частини пов'язується з такою формою спеціалізації права, як конкретизація, що спрямовується на поглиблення правового регулювання договірних відносин. Сутність правової конкретизації полягає в тому, що, регламентуючи певне суспільне відношення за допомогою загальної норми, законодавець намагається передбачити можливі модифікації конкретних відносин. Через значну абстракцію загальної норми, що містить в собі множину варіантів поведінки, виникає необхідність виділення із загального припису одного або декількох варіантів поведінки. Особливу частину договірного права складають спеціальні деталізовані норми ЦК та ГК про окремі види договорів (наприклад норми ст.ст. 264 – 271 ГК про поставку).