4. Методи державного регулювання фінансового ринку

Державне регулювання здійснюється через спеціальний комплекс закріплених на законодавчому рівні методів та важелів регулювання прямого та опосередкованого характеру.

Пряме регулювання – це система процесів встановлення норм поведінки для учасників фінансового ринку, забезпечення їх застосування, розв'язання суперечок, що виникають у зв'язку з їх застосуванням, а також притягнення до відповідальності учасників, що порушують ці норми. У складі системи правового регулювання розрізняють дві підсистеми:

• нормативне (законодавче) забезпечення, що складається з правових актів, правил, вимог та стандартів, які є обов'язковими для всіх учасників на фінансовому ринку або для їх окремих груп;

• інституціональне забезпечення правового регулювання, що складається з компетентних органів, уповноважених видавати нормативні акти, розробляти правила, вимоги та стандарти щодо функціонування фінансового ринку, забезпечувати їх застосування та здійснювати інші регулятивні повноваження.

До методів прямого державного регулювання фінансового ринку відносять: законодавче забезпечення; державна реєстрація; ліцензування; інформаційне забезпечення, правозастосування.

Законодавче забезпечення є визначальною функцією державних регуляторів, оскільки саме завдяки йому формуються нормативно-правове поле, в межах якого учасники фінансового ринку реалізують права, обов’язки, повноваження та інтереси. Законодавче забезпечення направлене на захист прав учасників ринку, зменшення ризиків та формування ефективного прозорого ринку. Законодавче забезпечення включає регуляторні документи, що визначають види, правила випуску, обігу та погашення фінансових інструментів; механізми переходу прав власності та їх обліку; вимоги, права та обов’язки емітентів, інвесторів та посередників і самих регуляторів. Крім того, сюди належать і нормативно-правові акти, що визначають інвестиційне, валютне, податкове забезпечення, договірне право, антимонопольне законодавство, вирішення спорів.

Державна реєстрація є процесуально-правовою дією, внаслідок якої особи ринку включаються до Державного реєстра фiнансових установ. Днем включення визначено день реєстрації фінансової установи. Зазначена дія має за мету надати фінансовій установі формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Державному реєстрі фінансових установ про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення установи – суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України фінансова установа визначається діючою, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня її державної реєстрації.

Ліцензування включає в себе видачу спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення професійної діяльності на фінансовому ринку та перевірку на відповідність кваліфікаційним вимогам (атестації) фахівців. Ліцензійні вимоги стосуються: організаційної форми; структури та розміру статутного капіталу; керівних посадових осіб та фахівців; переліку та змісту внутрішніх документів; приміщення; технічного та програмного забезпечення.

Державна реєстрація передбачає створення майбутнього фінансового посередника в якості суб’єкта господарювання, а ліцензування – наділення вже створеного суб’єкту господарювання конкретним правовим статусом (статусом банківської установи, страхової організації, НПФ тощо).

Інформаційне забезпечення передбачає формування прозорого фінансового ринку та нагляд за діяльністю його учасників. Воно включає: подання учасниками ринку звітності про свою діяльність; перевірку отриманої звітності на достовірність та відповідність вимогам законодавства; аналіз та оприлюднення узагальненої інформації про ситуацію на ринку, погодження із державним регулятором конкретних юридично значимих дій професійного суб’єкта фінансового ринку. Регулятори визначають мінімальний розмір інформації, яка повинна бути оприлюднена учасниками, що суттєво впливає на цінові тенденції на ринку.

Нагляд – це система процедур відстеження діяльності учасників фінансового ринку з метою виявлення порушень законодавства та дотримання учасником фінансового ринку правил здійснення операцій. Нагляд дає можливість зменшити адміністративне навантаження на учасників ринку, діяльність яких не несе загрози невиконання зобов'язань перед існуючими клієнтами, і посилити наглядові зусилля за установами, діяльність яких є чи може бути загрозою для виконання таких зобов'язань. Основними цілями нагляду є забезпечення реалізації єдиної державної політики, захист активів інвесторів і, як наслідок, посилення довіри інвесторів до фінансового ринку, запобігання настанню неплатоспроможності учасників ринку через застосування відповідних заходів.

Нагляд здійснюється шляхом проведення планових та позапланових перевірок. Складовим елементом нагляду за діяльністю суб’єктів фінансового ринку є пруденційний нагляд.

Пруденційний нагляд є складовою частиною загальної системи нагляду, що проводиться органами, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, і базується на регулярному проведенні оцінки загального фінансового стану фінансової установи, результатів діяльності системи та якості управління нею, дотриманні обов'язкових нормативів та інших показників і вимог, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами.

Правозастосування проявляється через здійснення державними інституціями заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства шляхом застосування санкцій.

Непряме (економічне) регулювання – це вплив на функціонування фінансового ринку через систему економічних важелів, застосування яких сприяє формуванню окремих умов зовнішнього середовища цього ринку і позначається на цінах, обсягах попиту та пропозиції окремих сегментів фінансового ринку, а також на ступені конкурентної боротьби між учасниками ринку.

Непряме (економічне) регулювання фінансового ринку базується на використанні повноваженими органами важелів (способів) непрямого економічного впливу. Важелями такого регулювання є податкова політика, яка впливає на потребу у фінансових активах, монетарна політика, яка регулює пропозицію фінансових активів, зовнішньоекономічна політика, яка регулює операції з іноземною валютою, боргова політика, яка впливає на внутрішній ринок позичкових капіталів тощо.