Комедiя в 4х дiях. Дiєвi люде

 

Герасим Ни­ко­ди­мо­вич Ка­лит­ка - ба­га­тий крестьянин.

Параска - жiн­ка йо­го.

Роман - син їх.

Савка - кум Ге­ра­си­ма, крестьянин.

Банавентура - Ко­пач.

Невiдомий - єврей.

Гершко - фак­тор.

Мотря - най­мич­ка.

Клим - ро­бiт­ник.

Дiя перша

 

ЯВА I

В ха­тi яку хви­ли­ну не­ма нi­ко­го; вхо­де Не­вi­до­мий.

Невiдомий. Нi­ко­го не­ма… Охо-хо-х! Труд­но те­пе­реч­ки жить на свi­тi. А че­рез че­во i труд­но? Че­рез то­го, що ба­га­то ро­зум­них по­нас­та­ва­ло… Усi тор­гу­ють, а по­ку­па­те­лi только гла­за­ми ку­пу­ють, i тор­гов­лi не­ма - один уби­ток. Так я сiбє ви­ду­мал но­вую ко­мер­цiю: хо­ро­шiй бу­дет ген­дель, єже­лi удаст­ся… Поп­ро­буєм!..

ЯВА II

Роман i Не­вi­до­мий.

Невiдомий. Здрас­туй­те вам.

Роман. Здо­ров.

Невiдомий. Це ха­та Ге­ра­си­ма Ни­ко­ди­мо­ви­ча Ка­лит­ки?

Роман. Це.

Невiдомий. А де ж сам ха­зяїн?

Роман. Во­ни в го­род поїха­ли, сьогод­ня по­вин­нi буть на­зад.

Невiдомий. Я з ним вi­дал­ся, i он ска­зал, щоб я приїхав.

Роман. Мо­же, й во­ни че­рез го­ди­ну бу­дуть.

ЯВА III

Тi ж i Ко­пач.

Копач. Ура! Те­пер суд глас­ний, нак­ри­ває жид­кiв час­ний! Хе-хе-хе!

Невiдомий. А ви раз­лi час­ний? Не по­хо­же.

Копач. Не та ро­жа? Ха-ха-ха!

Невiдомий. Про­щай­те! Я на­вi­да­юся опiс­ля, бо у ме­не є дi­ло до Смок­ви­но­ва. (Пi­шов.)

ЯВА IV

Копач i Ро­ман.

Копач. Ха-ха-ха! За­меть - це прой­дис­вiт! Я їх ба­га­то ба­чив, у ме­не опит i прак­тi­ка. Я на них нас­мот­рел­ся… Ко­ман­до­вал зво­дом, так пров'янт i фу­раж час­то по­лу­чав, знаю їх, да i они ме­ня зна­ють! Те­пер лiт трiд­цать в одс­тавкє, по свi­ту вольно я хо­жу i в очi смi­ли­во усiм гля­жу… Сти­хи… Ха-ха-ха! А батько куп­чу й до­сi ще не со­вер­шив?

Роман. Ще в го­ро­дi.

Копач. Хо­тiв позд­ра­ви­ти йо­го з прi­обрєтєнi­ем зємєль-кi… А Прас­ковєя Iва­нов­на?..

Роман. У по­па.

Копач. Так! То­рi­че­лiєва пус­то­та… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш - це з фi­зi­кi. В та­кiм ра­зi - адiо! К обi­ду я прий­ду. (Пi­шов.)

ЯВА V

Роман, по­тiм Мот­ря.

Роман. На­че i ро­зум­ний, а дур­ний. Трид­цять лiт шу­кає кла­дiв i го­лий став як бу­бон, бо все на кла­дах, ка­жуть, про­ко­пав… I все вiн зна - тiлько нi­чо­го не ро­бе. (Iде до две­рей i гу­ка.) Мот­ре, та йди-бо сю­ди!

Мотря за две­ри­ма: "Чо­го там? Не­ма ме­нi ча­су".

Роман. Та нам, ма­буть, не бу­де ча­су i вмер­ти. Iди-бо! За­шиєш ме­нi со­роч­ку, геть роз­па­на­хав ру­кав, а ма­ти десь пiш­ли. Хо­четься ме­нi з Мот­рею по­ба­ла­кать, то не­ма за чим у ха­ту йти, так я на­рош­не ро­зiр­вав ру­кав.

Входе Мот­ря.

Заший. (По­ка­зує.)

Мотря. Де це ти так роз­па­на­хав? Ро­ман. За­че­пив­ся за ви­ла.

Мотря за­ши­ва, Ро­ман її цi­лує.

Мотря (б'є йо­го ку­ла­ком). А це що? А тпруськи!

Роман. Хi­ба не мож­на? Ми ж во­се­ни по­же­ни­мось, чу­ла? Що батько ка­зав?

Мотря. То то­дi i цi­лу­ваться бу­де­мо, а те­пер зась! Мо­же, ще батько шут­ку­вав, а ти вже й гу­би роз­пус­тив.

Роман. Нi, це не шут­ки. I ма­ти ка­за­ла, i батько ка­зав, що кра­щої не­вiст­ки не тре­ба.

Мотря. Уже за­ши­ла. Iди со­бi, я не маю ча­су те­ре­ве­нi пра­вить, та он вже батько приїха­ли.

Роман. Батько? Справ­дi.

Мотря ви­бi­га.

ЯВА VI

Герасим i Ро­ман.

Герасим. А ви чо­го тут збiг­лись, ро­бо­ти не­ма, чи що?

Роман. Та я ро­зiр­вав ру­кав… Мот­ря за­ши­ла.

Герасим. А ма­ти ж де?

Роман. Пiш­ли до по­па…

Герасим. Знай­шла праз­ник. Iди ж до ро­бо­ти, бо там ро­ти по­роз­зяв­ля­ють та й сто­яти­муть. Не­хай ко­ней розп­ря­жуть, а збрую за­раз од­не­си в ко­мо­ру, щоб якої ре­мi­ня­ки не по­рi­за­ли на ба­то­ги.

Роман. Доб­ре. Тут жид який­сь пи­тав вас i Ко­пач. (Вий­шов.)

Герасим (один). Жид-то дi­ло, а Ко­пач-мо­ро­ка. Ху! Сла­ва бо­гу, спра­вив­ся з дi­ла­ми: со­вер­шив куп­чу, i зе­мельки при­ба­ви­лось. I бу­ма­га зе­ле­на, мов зем­ля, ук­ри­тая ряс­том!.. Ох зе­мелько, свя­та зе­мелько, бо­жа ти до­чеч­ко! Як ра­дiс­но те­бе заг­рi­ба­ти до­ку­пи, в од­нi ру­ки… При­об­рi­тав би те­бе без лi­ку. Лег­ко по своїй влас­нiй зем­лi хо­дить. Гля­неш оком нав­ко­ло - усе твоє: там че­ре­да па­сеться, там орють на пар, а тут за­зе­ле­нi­ла вже пше­ни­ця i ко­ло­сується жи­то; i все то гро­шi, гро­шi, гро­шi… Ку­соч­ка­ми, шма­точ­ка­ми ку­пу­вав, а вже i у ме­не наб­ра­ло­ся: те­пер маю двiс­тi де­ся­тин - шма­то­чок круг­ленький! Але що ж це за шма­то­чок! Он у Жо­лу­дя шма­то­чок - так-так, - од­нiєї шпан­ки хо­дить два­над­цять ти­сяч, чо­ти­ри чи п'ять гур­тiв ви­па­сається ско­ту. Та що? Сви­ней од­них, ма­буть, з ти­ся­ча, бо то ж зи­мою тiлько бi­ля сви­ней шiсть чо­ло­вi­ка день при днi пра­цює!.. I яким по­би­том Жо­лудь дос­тав та­ку си­лу гро­шей - не зро­зу­мiю… Я сам пам'ятаю, як Жо­лудь ку­пу­вав ба­ран­цiв, сам їх рi­зав, тор­гу­вав мня­сом у рiз­ни­цях, а те­пер - ба­га­тир. Де ж во­но наб­ра­ло­ся? Не iна­че, як не­чис­тим путьом! Тут не­доїдаєш, не­до­пи­ваєш, день при днi пра­цюєш, жiн­ка з дi­жi рук не вий­має - i тiлько ж всього-на-всього двiс­тi де­ся­тин, а то ж, ма­буть, i в де­сять ти­сяч не вбе­реш. Не спиться ме­нi, не їсться ме­нi… Пiд бо­ком жи­ве па­нок Смок­ви­нов, мо­тається i ту­ди й сю­ди, за­ло­жив i пе­ре­за­ло­жив, - вид­ко, що за­мо­тав­ся: от-от про­дасть або й про­да­дуть зем­лю… Ай, ку­со­чок же, двiс­тi п'ятде­сят де­ся­тин, зем­ля не пе­ре­па­ха­на, ста­вок риб­ний, i по­руч з моєю, ме­жа з ме­жею. Що ж, ко­пи­та­лу не хва­тає… Маю п'ять ти­сяч, а ще тре­ба не ба­га­то, не ма­ло - п'ятнад­цять ти­сяч! Де ти їх вiзьмеш? Пря­мо, як iр­жа, то­чить ме­не ця дум­ка! Де їх взять?.. Де?.. Хi­ба пос­лу­хать жид­ка, пi­ти на од­чай, ку­пить за п'ять ти­сяч сто ти­сяч фальши­вих i роз­пус­кать їх по­ма­леньку: то ро­бiт­ни­кам, то во­ли ку­пу­вать на яр­мар­ках… Му­жик не ду­же-то шу­ру­пає в гро­шах, йо­му як роз­мальова­на бу­маж­ка, то й гро­шi. Страш­но тiлько, щоб не вло­па­тись… Обi­щав жид сьогод­ня при­вез­ти на­по­каз. Мо­же, це вiн уже й за­хо­див. Цi­ка­во ду­же ба­чи­ти фальши­вi гро­шi.

ЯВА VII

Савка i Ге­ра­сим.

Савка. Здрас­туй­те, ку­ме! Доб­ре, що я вас до­ма зас­тав.

Герасим. А на­вi­що ж то я вам так пильно пот­рi­бен?

Савка. Вiд­га­дай­те! Шко­да, не вiд­га­даєте… Гро­шей по­зич­те, ку­ме! Кар­бо­ван­цiв з сот­ню, до Се­ме­на.

Герасим. Яж ка­жу, що так!.. Ви­хо­дить: не­дов­го ду­мав­ши - да­вай! Хi­ба у ме­не банк, чи що?

Савка. Та до ко­го ж ти i вда­риш­ся? Жид злу­пе та­ко­го про­цен­ту, що нi­як не вик­ру­тиш­ся по­тiм.

Герасим. Хто ж те­пер, ку­ме, не лу­пить? Лу­пи та дай.

Савка. То вже лу­пiть кра­ще ви, ку­ме, та дай­те.

Герасим. Не­ма! Хоч но­са вiдк­ру­ти, то й де­сят­ки зай­вої не вит­ру­сиш - всi вiд­дав за зем­лю.

Савка. Де ж тi гро­шi, ку­ме? Я сам не раз, не два

Герасим. Та гос­подь їх знає. Я над цим ду­мав.

Савка. Чув я, що Жо­лудь не­чис­тi гро­шi має, вiд са­мо­го, не при ха­тi зга­ду­ючи, са­та­ни, то, мо­же, й дру­гi так са­ме дос­та­ли… Тiлько де ж во­ни з ним поз­най­оми­лись i як? От що цi­ка­во! Вже ж i я не по­лох­ли­во­го де­сят­ка, пi­шов би до нього в гос­тi у са­ме пек­ло: на­до­ку­чи­ло отак раз у раз по­зи­ча­ти, не­хай би дав, iро­дiв син! Чи ду­шу йо­му, лу­ци­пi­ро­вi, тре­ба, то не­хай би брав, бо без ду­шi, ма­буть, лег­ше, як без гро­шей. Я вам, ку­ме, приз­на­юсь, що сам хо­див пiд Iва­на Ку­пай­ла, як ме­нi ка­за­но, на роз­до­рiж­жя… По­вi­ри­те, звав, не­хай бог прос­тить, Гна­та безп'ято­го! Так що ж - не вий­шов, тiлько на­ля­кав.

Герасим. Цi­ка­во! Роз­ка­жiть, будь лас­ка…

Савка. Знаєте, за тре­тiм ра­зом, як я гук­нув: вий­ди до ме­не, безп'ятий, я то­бi в нiж­ки ук­ло­ню­ся, до смер­тi слу­гою твоїм бу­ду!.. А вiн - i те­пер мо­то­рош­но - зай­цем ми­мо ме­не - тiлько фа! аж свис­нув, та хо-хо-хо! То я тi­кав з то­го мiс­ця, ма­ло дух з ме­не не ви­пер­ло… Прос­ти гос­по­ди! Двi не­дi­лi сла­бiв: бу­ва­ло, тiлько що шерх­не, так увесь i зат­рем­тю, i во­лос­ся на го­ло­вi пiд­нi­меться. На пре­ве­ли­ку си­лу од­шеп­та­ла Гав­ри­ли­ха.

Герасим. Не на­дi­яв­ся, ку­ме, щоб ви та­кi смi­ли­вi бу­ли…

Савка. Ну, а що ж йо­го ро­бить, ко­ли гро­шей тре­ба день у день! От i те­пер: пiс­ля­завтрього строк пла­тить Жо­лу­дю за зем­лю, дер­жу там у нього шма­то­чок, а тут не вис­та­ча. До­го­вiр же та­кий: як гро­шей в строк не вiд­дам - хлiб зос­та­не-ться за Жо­лудьом без су­да. Та що там ба­ла­кать! От, єй, пра-в­ду вам ка­жу, ку­ме: як­би знав, що за цим ра­зом дасть, - зно­ву пi­шов би кли­кать, так гро­шей тре­ба.

Герасим. Смi­ли­вi, смi­ли­вi ви, ку­ме, з ва­ми i не та­кi дi­ла мож­на ро­бить.

Савка. Ха! Чо­го там бо­яться? Страш­но тiлько без гро­шей, а з грiш­ми, ска­за­но ж, i чорт не брат.

Герасим (на­бiк). Тре­ба це на ус зак­ру­тить.

Савка. Ку­ме! Та, мо­же ж, та­ки най­шла­ся б у вас там яка сот­ня­га? По­зич­те! Батьком бу­ду ве­ли­чать.

Герасим. Що йо­го ро­бить? Хi­ба от що: я, знаєте, сам по­зи­чив оце у Хас­ке­ля для до­машнього обi­хо­ду; тiлько пла­тю п'ять про­цен­тiв у мi­сяць. Ко­ли дас­те п'ять про­цен­тiв, то я по­дi­лю­ся з ва­ми, так уже, для ку­ма.

Савка. П'ять?.. Та що маєш ро­бить… I за це ве­ли­ке спа­си­бi, да­вай­те.

Герасим. При­не­сiть же ме­нi зап­ро­даж­ню за­пись на во­ли.

Савка. Як? Хi­ба ж я вам во­ли про­дав?

Герасим. Вий­де так, нi­би про­да­ли… Нi­би! Ро­зу­мiєте? А я тi са­мi во­ли вiд­дам вам до Се­ме­на, а на Се­ме­на ви вiд­дас­те ме­нi сто кар­бо­ван­цiв i зап­ро­даж­ню я ро­зiр­ву, а як не вiд­дас­те, то я вiзьму во­ли… Так ко­рот­ча спра­ва.

Савка. Це доб­ра спра­ва!.. То й во­ли до вас вес­ти, чи як?

Герасим. Нi. Ви пi­дiть у во­лость, то пи­сар знає i на­пи­ше та­ку зап­ро­даж­ню як слiд, а ви зап­ро­даж­ню при­не­се­те ме­нi, то я вам гро­шi дам.

Савка. Та вiзьмiть, ку­ме, век­се­ля, на­вi­що вам ця плу­та­ни­на?

Герасим. Нi, ку­ме, я пе­ре­ко­нав­ся, що зап­ро­даж­ня надеж­нi­ше век­се­ля…

Савка. Так… Ну, доб­ре. То вже ж, ма­буть, завт­ра при­не­су. А ви до­ма бу­де­те завт­ра?

Герасим. До­ма.

Савка. Так… Про­щай­те. (На­бiк.) Е, ку­ме, ма­буть, i в те­бе не­чис­тi гро­шi, i в те­бе ду­ша вже не своя. (Зiт­хає, ви­хо­дить.)

Герасим (сам). Од­важ­ний чо­ло­вiк! До чор­та хо­див i на все пi­де за гро­шi, а я вiзьму з нього век­сель. Най­шов дур­ня! Про­дай во­ли - бе­ри гро­шi… не вiд­да­си гро­шей - да­вай во­ли, бо то ж мої, я вже їх ку­пив, я вже не бу­ду пра­вить гро­шей, а во­ли да­вай. Так на­деж­нi­ше.