32.Охарактеризуйте соціологічні ідеї у творчості видатних українських діячів кінця хіх – початку хх ст. (м.Драгоманов, о.Потебня, і.Франко, б.Кістяківський та ін.).

Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох1 мислителів минулого, яких можна назвати засновниками вітчизняної протосоціології. їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження сприяли розвитку соціологічній думці в Україні, зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в журналі „Громада".

Соціологічні дослідження кінця XIX ст. здебільшого трансформували ідеї О.Конта, ГСпенсера, К.Маркса. Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був М.П.Драгоманов (1841-1895). Він першим використав поняття „соціологія" у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету. Драгоманов, як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти точне соціальне пояснення історичних явищ.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об'єктивних закономірностей історичного процесу. ВІН наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об'єктивним історичним процесам. Він вірив у незворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Особливу увагу Драгоманов приділяє соціології політичних відносин. Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави і суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов доходить висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на поза історичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

У пошуках об'єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів М.Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських вчених, зокрема Ф.Лассаля і О.Конта.

Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX – початку XX ст. вагоме місце займає Іван Франко (1856-1916), який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць і Франко проаналізував процес формування суспільства І держави, приділяв увагу матеріальному і духовному прогресу суспільства. І.Франко був активним проповідником національної самостійності України.

Цікавими були праці українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема, Богдан Кістяківський (1868-1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а і дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б.Кістяківський мав особисті контакти з провідними європейськими соціологами: Г.Зіммелем, у семінарах якого він працював у Берлінському університеті, В.Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де він захистив докторську дисертацію, М.Вебером.

Вагомий внесок у розвиток української соціологи зробив видатний учений-економіст, мислитель і патріот М.Туган-Барановський (1865-1919), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях „Основи політичної економи", „Суспільні основи кооперації", „Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", „Психологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

3.Соціологічні погляди Михайла Грушевського в праці “Початки громадянства (генетична соціологія)”

Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під упливом класичного позитивізму та соціо¬логії О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта й були відтворені в таких його працях: "Початки громадян¬ства (генетична соціологія)", "На порозі нової України", "Хто такі українці і чого вони хочуть?" та ін.

Основні питання "генетичної соціології": що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, М. Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції.

Розвиток суспільства підпорядковується законам соціаль¬ного розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції пере¬важає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психо¬логічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.

Основними чинниками історичного процесу є народ, народна маса, держава. Історична постать є продуктом епохи та середовища, людська воля обмежена й залежить від соціального оточення.

Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани п тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку.

Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності:

1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;

2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під упливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені;

3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.

На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання су¬перечностей між тенденціями концентрації та монополізації за¬собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад¬них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.

Для збереження своєї влади панівна верхівка використо¬вує психологічну обробку населення - нейтралізацію та послаблення почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї влади національних почуттів, культури, науки.

Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя.

У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об'єкт.

У традиціях "генетичної соціології" М. Грушевський роз¬глядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості.

Способом творення такої громадськості є національне самовизначення українського народу, а формою її існування - національно-культурна автономія в межах федеративної Росії. Тривалий час М. Грушевський обстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де Україна була б суб'єктом федерації. Пізніше Грушевський відійшов від цієї позиції, вважаючи, що після об'єднання й інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, завданням є створення власної незалежної демократичної української держави.