67. Джонн Донн

Джон Донн (англ. John Donne; * 12 лютого 1572, Лондон — † 31 березня 1631) — англійський поет, найбільший представник метафізичного напряму. Автор низки любовних віршів, елегій, сонетів, епіграм, а також релігійних проповідей.

Поэзия

Для лирики Донна характерны изощрённость, усложнённый синтаксис, образность, игра на контрастах, многозначность. Его стихи адресованы подготовленному читателю, способному совершить определённое интеллектуальное усилие для их понимания. Он не первый в поэзии использовал кончетто, но сделал его важным приёмом своей лирики, — неожиданная ассоциация приходила на помощь автору в выражении движения мысли. Первыми произведениями Донна стали сатирические стихи на современное английское общество. Сатира I датируется 1593 годом. Пять сатир имели хождение в рукописных списках под наименованием «Книга сатир Донна». Донн отверг елизаветинскую традицию высокого поэтического слога, намеренно снижая стиль он сближает свои произведения с сатирой Ренессанса. Стихотворные произведения созданы в новаторской для поэзии того периода форме драматического монолога. С точки зрения изучения эволюции убеждений Донна интересна Сатира III (1593 или 94), посвящённая вопросам религии. Лирический герой сатиры не находит истины ни в одной из земных церквей. По мнению биографов, уже в 90-е годы Донн сомневался в положениях католической доктрины. Любовные элегии Донна во многом полемизируют с произведениями современных ему поэтов-петраркистов, находившихся в плену отработанных шаблонов. Пародируя, Донн в то же время переосмысливает традиции Петрарки, создавая свой собственный вариант петраркизма. По обычаю того времени Донн много писал на заказ для своих друзей и покровителей. Таковы две поэмы «Первая годовщина» или «Анатомия мира» (An Anatomy of the World, 1611) и «Вторая годовщина» (1612), посвящённые памяти Элизабет, дочери Роберта Друри. Произведения «на случай» стали серьёзным размышлением о распаде мира, разрушенной гармонии, потери связи между человеком (микрокосмом) и вселенной (макрокосмом), противопоставлении земного и небесного, воплощённого в идеализированном образе умершей девушки. Одной из вершин творчества Донна считаются циклы сонетов La Corona (ок. 1607—1609) и «Благочестивые размышления» (иначе «Благочестивые сонеты»). Итальянское название первого цикла указывает на связь с распространённым в эпоху Ренессанса «венком сонетов». Наименование цикла, возможно, также библейская реминисценция: тленный «венок гордости» противопоставляется «венцу праведных». Каждый из семи сонетов La Corona посвящён одному из событий евангельской истории. «Благочестивые сонеты» — 19 сонетов, 16 из которых написаны в 1609—1611 гг., последние 3 — после 1617 г. Тема этого цикла — осознание человеком неизбежности смерти, преодоление страха смерти и обретение им бессмертия. Страстный драматизм поэтических произведений Донна в более поздние годы уступил спокойной уравновешенности. В последние годы жизни, поглощённый проповеднической деятельностью, Донн почти оставляет поэзию.

Проза

Несмотря на то, что Донн известен прежде всего как поэт, большую часть его литературного наследия составляют проповеди. Обыкновенно Донн не писал к выступлению полный текст проповеди, а пользовался лишь конспектом. Окончательный письменный вариант появлялся позднее. Во время последней болезни, за три дня до смерти, Донн передал своему другу Генри Кингу тексты проповедей, завершённые по настоянию последнего. Впервые они были опубликованы сыном Донна Джоном Донном-младшим.

Метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

28. П'єр де Ронсар - відомий поет Франції 16 ст. оловував в поетичному об'єдннанні «Плеяда», що стояло на засадах збагачення національної літератури надбанням і знахідками літератур Стародавньої Греції та Риму.

Народився в вельможній родині.Сам був сином придворного короля Франциска І. Батько пристроїв і Ронсара пажом у Франциска І. Пізніше П'єр перебереться в Шотландію до тамошнього королівського двору,тісно пов'язаного родинними зв'язками з двором королів Франції. Освіту мав гуманітарну,в тому числі в колежі Кокре,навчався в Паріжі у Жана Дора.Гонитва за насолодами призвела до захворювання сифілісом, ускладненням стала глухота..Перший вірш був надрукований у 1547 році. Після повернення з Шотландії посів посаду придворного поета короля Генріха ІІ. Після смерті молодого короля Карла ІХ у 157 р. був в опалі і його придворна кар'єра закінчилася.

Франція завжди докладала певних зусиль для збереження, збагачення і розвитку рідної мови і культури. До процесу залучився і П'єр де Ронсар. Разом з дю Беллє та Байфом він розробив план масштабної поетичної реформи, яку декларував Юхим дю Белле в праці « Захист і уславлення французької мови ».

В 17 ст. до збереження рідної мови залучився сам король, аби вона мала подальший розвиток і особливу грацію.

Водночас набули процеси розділу літератури Франції на простонародну і придворну. П'єр де Ронсар, Юхим дю Беллє якраз представники вченої і придворної поезії, яку штучно вирощували і пестили при королівському дворі.

Жоашен дю Белле — один из выдающихся французских поэтов XVI века, член поэтической группировки «Плеяда» и ближайший друг её руководителя Ронсара.

Дю Белле много способствовал обогащению французского литературного языка и созданию таких новых жанров, как ода, элегия, эпопея. Ему принадлежит также первая по времени французская сатира против придворных поэтов «Придворный поэт».

Как поэт Дю Белле подражал Петрарке, главные темы своего сборника «Олива» («L’Olive») он заимствовал у итальянских поэтов. Сам Дю Белле долго жил в Италии и написал там лучшую свою поэму «Antiquites de Rome» и стихи «Les Regrets», особенно характерные для его интимной лирики. В 1552 году опубликовал перевод 4-й книги «Энеиды» (перевод 6-й был издан посмертно в 1560). После 1553 года Дю Белле, порвав с петраркизмом, переходит к реалистической лирике.

В 1549 году написал трактат «Защита и прославление французского языка» («La defense et l’illustration de la langue francaise»), который был впоследствии пополнен фрагментами из предисловия к сборнику «Олива». В этом трактате были развиты основные теоретические положения новой группы писателей. Хотя основные эстетические принципы этого направления и приписываются Ронсару, но Дю Белле считается главным полемистом «Плеяды», одним из реформаторов французского языка и поэзии. Во многом ему следовал его друг Жан Тайль.

Дю Белле — враг слащаво-любовного рифмоплетства придворных поэтов. В полемической части «Защиты» он объявляет войну всей средневековой поэзии, нападая на слепых подражателей античным поэтам, злоупотребляющих латынью. Он высказывается за серьезное изучение образцов классической литературы и приближение французской поэзии к простоте народного творчества. Но эти тенденции к «народности» не получили развития вследствие придворно-аристократического характера творчества «Плеяды». Основным стимулом стали книжные, главным образом итальянские влияния. Это влияние и сказалось в сильной степени на трактате Дю Белле. Существует даже указание на заимствование всей полемической части «Защиты» из итальянского источника.

Творчество Дю Белле как поэта зачастую находится в полном противоречии с его теориями. Приверженец «объективной» поэзии, он наиболее субъективный поэт всей группы; восставая против латыни и подражательства, он оставил два тома латинских стихов и много подражал иностранным образцам. Эти противоречия, впрочем, свойственны всей «Плеяде» в целом.

Программа Не следует считать Плеяду единой поэтической школой (при том, что приоритет Ронсара для всех участников группы был непререкаем). Общая установка Плеяды заключалась в отказе от традиционных (национальных) поэтических форм (в этом плане группа полемизировала с Клеманом Маро), в отношении к поэзии как к серьёзному упорному труду (а не пустому времяпрепровождению, которому якобы предавались поэты школы великих риториков и тот же Маро) и в «воспевании духовного аристократизма» [1]. Аристократизм этот питался характерной для эпохи Возрождения и связанной с влиянием неоплатонизма апологетической концепцией поэта. Последний призван стремиться к Красоте, активно прибегая к мифологической образности, неологизмам и лексическим заимствованиям, обогащая синтаксис характерными для латинского и греческого языков оборотами. Вместо средневековых жанров (кроме эклоги, элегии, эпиграммы, послания и сатиры, которые всё же надлежит сохранить) предлагалось обращаться к античным (ода, трагедия, эпопея, гимн) и характерным для Италии (сонет). Манифестом группы стал подписанный Дю Белле (но, судя по всему, сочинённый при активном участии Ронсара) трактат «Защита и прославление французского языка» (La Deffence, et Illustration de la Langue Francaise, 1549). На рубеже 1550-х-1560-х годов позиция поэтов Плеяды, не без влияния общественно-политической ситуации, несколько изменилась: проявилась тенденция к углублению философичности, с одной стороны, и гражданского пафоса, с другой (впрочем, патриотическое чувство окрашивает собой и манифест Плеяды).

37. 1590-1670 – «золота доба» ісп. Театру. (Лопе деВега) це доба театральних війн (вплив на людей через театр). Церква рецензувала театральні вистави. Драматургія золотої доби зосереджена на : 1) ісп фольклорі (мандрівний театр) 2) гуманістичеій ідеології (готельний).

Національна школа драматургії має 2 джерела:

1) Специфічна релігійна народна драма;

2) Вчена гуманістична драма.

Базовим жанром була релігійна алегорична драма.(житія святих).(Аутосакраменталь)

1. Хуан дель Енсіна – видатний своїми еклогами; йому належать еклоги світського і релігійного змісту на теми життя пастухів, більш зрілими творами, написаними під впливом італійської гуманістичної драми, є п'єси, в яких виразніше проявляються гуманістичні тенденції. В п'єсах Енсіни поєдналися елементи пасторалі, релігійні сцени та жанрові побутові малюнки. Однак органічної художньої цільності драматургу не вдалося досягти, що й позбавило його п'єси життєздатності.

2. Лопе де Вега – першим впроваджує комедійність, працює з жанром пасос- побутова сцена)

3. Бартоломео де Торрес Наварро – поділив виставу на три хорнади.

Лопе де Вега.

У своїх засадах драматург виходив з розуміння мистецтва як наслідування природи і цінність драм вбачав у природності, правдоподібності, точному відтворенні дійсності, а не в строгому дотриманні правил Арістотелевої поетики. Основоположна думка трактату виступає і в судженнях про те, що драма повинна задовольняти запити народного глядача, давати йому насолоду, що художня вартість драми визначається тільки силою її емоціонального впливу на публіку. Лопе вважає, що справжньою є тільки така комедія, яка подобається глядачу і тримає його в постійному напруженні протягом усієї вистави. Звідси і вимоги вироблення високого мистецтва драматичної інтриги, різноманітності вірша і мови в одній п'єсі, поділу комедії не на п'ять, як у класицистів, а на три акти. Загалом щодо вимог і правил драматург вважає виправданим і правильним те, що подобається глядачеві: «...Я пишу згідно з правилами, які винайшли люди, що бажають здобути оплески юрби». Не слід розуміти орієнтацію драматурга на запити публіки прямолінійно. Це не означало потурання вульгарним і невибагливим смакам, а виходило з прагнення, [311] розважаючи, виховувати у юрби почуття справжньої художньої краси і поезії. У драматургії Лопе де Веги розробляються в основному проблеми соціально-політичні, переважно на історичному матеріалі, і приватно-побутові.

Важливу групу соціально-політичних п'єс становлять народно-героїчні драми, найвищим зразком яких є «Фуенте Овехуна» («.Овеча криниця»), написана у 1613 р. і надрукована у 1619 р. В основу її сюжету покладено історичний факт - повстання селян Фуенте Овехуни у 1476 р. проти жорстокого й свавільного феодала, Лопе де Вега зображує феодалів не тільки як гнобителів народу, а й як ворогів державної централізації, зрадників батьківщини. Тому боротьба селян проти феодала набуває, як показано у драмі, загальнонаціонального значення.

Визначальна роль у драмі належить зображенню тиранії командора, поступового назрівання народного гніву, картинам бунту і королівського суду над селянами. Вже в перших народних сценах п'єси показано, що селяни ненавидять феодала за його жорстокість і сваволю.

Героїчна драма Лопе де Веги характеризується динамічністю й різноманітністю дії. В ній співіснує трагічне і веселе, високогероїчне й повсякденне. В драматичну дію органічно входять живі сцени народного побуту і звичаїв, вводяться музика, пісні Різноманітністю відзначаються вірш і мова п'єси мова окремого персонажа. Конфлікт між селянином і феодалом лежить і основі багатьох драм Лопе де Веги.

41. «роман –дорога» - доля головного героя тісно пов язана з суспільним тлом (серед господарів ласарільйо зустрічається і старий сліпець, і священник, збіднілий аристократ,). Ласарільйо з тормеса постійно перебуває в дорозі, при цьому він подорожує зі своїми господарями, яких він часто змінює. Разом з цим під час дороги паралельно відбувається еволюція ласарільйо, тобто він з простого хлопчика-поводиря він стає працівником казенного закладу і одружується. Але при цьому все ж роман закінчується фразою «про мої наступні подорожі я розповім вам пізніше». Тобто, на цьому його дорога не закінчується. Само слово lazarillo стало синонимом слова «поводырь» в испанском языке, а выражение perro lazarillo стало означать собаку-поводыря.

Последние слова повести — «О моих следующих похождениях я оповещу Вашу Светлость позже» — открывают возможность для написания продолжения «Ласарильо с Тормеса». Этой возможностью воспользовались некоторые авторы более поздних времён, однако литературные достоинства их работ намного уступают оригиналу.

43, 44.

4)співставлення 2 світів: 1.справжня дійсність (провінційна Ламанча,небезпеки, „негарні” люди); часопростір в голові ДК (ідеалізований, висхідний механізм перетворення реальності [дівчина-принцеса, вітряки-велетні])®ідеалізація заважає ДК через невідповідність реальності, стикаючись з дійсністю його вчинки позбавляються шляхетності; 2.проблема видимості-сутності: людина зовнішня (яким ДК бачить світ) і внутрішня (уява ДК: він щасливий в своєму ідеальному світі)

+ книжка ст. 160.

50. до становлення національної школи драматургії в Англії до шекспірівської доби насамперед мали відношення британські гуманісти, «університетські розумник», які захоплювалися італійською антропоцентричною думкою : Джон Віліс – створив високу «комедію» в прозі. Він використовував мову евфуїзмів (зарозуміла латинь).

Роберт Грін – впроваджує жанр пасторальної новели. От ранних пасторальных повестей Роберт Грин перешел к реалистическому изображению преступных нравов Лондона в плутовской повести «Вестник Черной книги, или Жизнь и смерть Неда Брауна, одного из самых замечательных карманников Англии». Роберт Грин высмеивал пороки всех слоев лондонского общества. Комедийно-драматическое начало сочеталось в его пьесах с лиризмом. Грин создавал выразительные женские характеры. Сюжетные мотивы пьес Роберта Грина заимствованы из английских легенд, хроник, песен, но писатель смело соединяет традиционные мотивы с современным содержанием. Драматические коллизии в его пьесах остры, однако развязка всегда счастливая. Демократизм Роберта Грина особенно ярко проявился в его комедии «Джордж Грин, Векфильдский полевой сторож».

Томас Кід. З іспанської впроваджує в англійську жанр помсти (Іспанська трагедія).

Томаса Кида считают автором несохранившейся пьесы «Гамлет», которая послужила основой для шекспировской трагедии. Но уже в «Испанской трагедии» есть ситуации, близкие «Гамлету» Шекспира: осуществление мести, вставная сцена спектакля - сцена на сцене. Мастерство Томаса Кида в создании убедительных характеров и драматического действия подготовляло драматургическое искусство Шекспира.

Крістофер Марлоу. талантливый поэт и драматург Кристофер Марло (1564-1593), подлинный создатель английской ренессансной трагедии. Если верите доносчикам и ревнителям ортодоксии, Марло был "безбожником", он критически относился к свидетельствам Библии, в частности, отрицал божественность Христа и утверждал, что библейская легенда о сотворении мира не подтверждается научными данными и т.п. Возможно, что обвинения Марло в "безбожии" и были преувеличены, но скептиком в религиозных вопросах он все-таки являлся. Трагическая судьба Марло в чем-то перекликается с трагическим миром, возникающим в его пьесах. На исходе XVI в. было ясно, что этот великий век вовсе не являлся идиллическим.

Марло, являясь современником драматических событий, разыгравшихся во Франции, посвятил им свою позднюю трагедию "Парижская резня" (поставлена в 1593).

Еще более грандиозный образ находим мы в ранней двухчастной трагедии Марло "Тамерлан Великий"

Марлоу переносить трагічний контекст у внутрішній світ людини і розвиток психологізму. «трагічна історія доктора фауста».

53. специфічні риси театральної вистави шекспірівської доби:

-з явилась рухома сцена;

-перші декорації(прикладні);

-З явився (перший) другий балкон;

-набудував дах над сценою;

-дозволив під час антракту продавати солодощі;

-з явилась завіса.

У театрі грали синдикати:

1 трупа самого шекспіра;

2. кінгс мен;

3. молода трупа.

Чоловіки мали право грати на сцені лише до 32 років. (заборона церкви) хлопці грали жінок до 17 років.

54. шекспірівські сонети.

3.2. Шекспірівський сонет

Сама історія сонетної форми глибоко діалектична: внутрішня стабільність і стійкість канону сполучається з постійним його рухом і удосконалюванням.

"Шекспірівський" сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон.

Поети Томас Уайєт і Генрі Говард, граф Серрей, створювали свої сонети в 1530 роках. Безсумнівно, що стимулом для них послужило знайомство із сонетами Петрарки і його італійських послідовників. Крім того, вони неодноразово бували у Франції. Таким чином, їх сонети будувалися за схемою: abba abba cdd cee. Але в перших виданнях розбивка на катрени і терцети найчастіше не позначалася, тому незабаром ця схема стала сприйматися як сполучення трьох катренів і двовірша: abba abba cddc ee. Серрей робить ще один крок у порушення класичного канону - у дванадцятьох із шістнадцяти сонетів він розбиває вірш на три чотиривірші з перехресною римою і заключне двовірша з парною римою: abab cdcd efef gg, тобто не обмежується секстетом, як французькі поети й Уайет, але перебудовує всю структуру сонета. Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність "сонетного ключа" (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.

Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву "шекспірівського" і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону.

4. Образно-тематичний аналіз циклу "Сонети"

Як вже було згадано вище, Шекспірові належить цикл із 154 сонетів, опублікований (без відома і згоди автора) у 1609 р., але написаний, очевидно, ще в 1590-х роках (у всякому разі, вже в 1598 р. у друці промайнуло повідомлення про його "солодкаві сонети, відомих близьким друзям") і який виявився одним із самих блискучих зразків західноєвропейської лірики епохи Відродження.

Ставши популярною серед англійських поетів, сонетна форма під пером Шекспіра заблищала новими гранями, вмістивши в себе обширну гаму почуттів і думок - від інтимних переживань до глибоких філософських роздумів і узагальнень. Дослідники давно звернули увагу на тісний зв'язок сонетів і драматургії Шекспіра. Цей зв'язок виявляється не тільки в органічному сплаві ліричного елементу з трагічним, але й у тому, що ідеї пристрасті, які одухотворяють шекспірівські трагедії, живуть і в його сонетах.

Так само, як у трагедіях, Шекспір торкається в сонетах коріння проблеми буття, яке хвилювали людство, веде мову про щастя і сенс життя, про співвідношення часу і вічності, про тлінність людської краси і її величі, про мистецтво, здатне перебороти невблаганний біг часу, про високу місію поета.

Вічна невичерпна тема любові, одна з центральних у сонетах, тісно переплетена з темою дружби. У любові і дружбі поет знаходить справжнє джерело творчого натхнення незалежно від того, чи приносять вони йому радість і блаженство чи ж муки ревнощів, сум, щиросердечні сумніви.

Тематично весь цикл прийнятий поділяти на дві групи: вважається, що перша (1 - 126) звернена до друга поета, друга (127 - 154) - дойого коханої - "смаглявої леді". Вірш, який розмежовує ці дві групи (можливо, саме в силу своєї особливої ролі в загальному ряді), строго говорячи, сонетом не є: у ньому лише 12 рядків і суміжне розташування рим.

Лейтмотив уболівання про тлінність усього земного, проходячий через весь цикл, чітко усвідомлювана поетом недосконалість світу не порушує гармонійність його світовідчування. Ілюзія загробного блаженства далека йому - людське безсмертя він бачить у славі і потомстві, радячи другу побачити свою молодість відродженим в дітях.

У літературі Відродження тема дружби, особливо чоловічої, займає важливе місце: вона розглядається як вищий прояв людяності. У такій дружбі гармонійно сполучаються веління розуму з щиросердечною схильністю, вільною від почуттєвого початку.

Не менш значні сонети, присвячені улюбленій. Її образ підкреслено нетрадиційний. Якщо в сонетах Петрарки і його англійських послідовників (петраркистів) звичайно оспівувалася золотоволося ангелоподібна красуня, горда і недоступна, то Шекспір, навпроти, присвячує ревниві докори смаглявій брюнетці - непослідовній, яка кориться тільки голосу пристрасті. Шекспір писав свої сонети в перший період творчості, коли ще зберігав віру в торжество гуманістичних ідеалів. Навіть розпач у відомому 66-м сонеті знаходить оптимістичний вихід у "сонетному ключі". Любов і дружба поки виступають, як у "Ромео і Джульєтті", силоміць, які утворджують гармонію протилежностей. Розрив Гамлета з Офелією, як і розірваність свідомості, втілена в принці датському. Пройде кілька років - іперемога гуманістичного ідеалу відсунеться для Шекспіра в далеке майбутнє.

Саме примітне в сонетах Шекспіра - постійне відчуття внутрішньої суперечливості людського почуття: те, що є джерелом найвищого блаженства, неминуче породжують страждання і біль, і навпаки, у тяжких муках народжується щастя.

Це протиборство почуттів самим природним образом, якою б складною не була метафорична система Шекспіра, укладається в сонетну форму, якій діалектичність характерна "від природи".

Висновки

Отже, на прикладі "Сонетів" Шекспіра, які є невід'ємною частиною і, по-моєму, досить яскравим зразком його творчості, можна прийти до наступних висновків:

1) Зміни, розвинуті й закріплені Шекспіром у національному англійському варіанті сонетного канону, названого "шекспірівським", не без підстави дозволяють вважати його "Сонети", як частину творчості, вершиною англійського. Відродження.

55. Комедії. Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він брав з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Драматург часто переносив події у різні країни, особливо в південні. Та де б не відбувалась у його творах дія, як відзначав Енгельс, по суті, перед нами завжди постає весела Англія і своєрідні типи англійців(2). Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в благородство і довершеність людини. Світ комедій становить усе прекрасне в житті - кохання, дружба, музика, поезія, природа. В цьому світі діють люди молоді, добрі, веселі, діяльні, здатні на сильні й стійкі пристрасті, на самопожертву й подвиг в ім'я дружби й кохання. Особлива принадність цих людей у природності, у свободі й невимушеності їхніх почуттів і поведінки. Вони сміються над усім, що суперечить здоровій людській природі: над ханжеством і скнарістю, педантизмом і догматикою, афектацією і манірністю у поведінці й мові.

Герої комедій нерідко зустрічаються з перешкодами на шляху до щастя, стикаються в житті з жорстокістю і несправедливістю, але ніколи не схиляються перед злом, а рішуче встають на боротьбу з усіма його проявами і завжди перемагають.

Гуманістична мрія Шекспіра про ідеальний світ, що проймає всі комедії, зумовила звертання драматурга до фантастичного елемента, до народних легенд і балад, до поетики казки.

Визначальною особливістю жанру Шекспірової комедії є поєднання в ній у нерозривну цілість фантастичного і реального, серйозного і смішного. Сюжети комедій розгортаються, як правило, у двох органічно злитих планах - романтичному, високому і реальному, побутовому. Витончена думка, облагороджені культурою почуття і пристрасті поєднані з веселим простонародним гумором і побутовими мотивами. Відповідно до цього Шекспір вживає у своїх комедіях вірш і прозу.

Мистецтво Шекспірової комедії формувалося поступово і досягло зрілості у другій половині 90-х років. З ранніх комедій особливо характерною є «Сон літньої ночі».

У цій комедії виділяється кілька сюжетних мотивів, запозичених з різних джерел: з «Порівняльних життєписів» Плутарха взято Тезея та Іпполіту, з «Метаморфоз» Овідія - Пірама та Фісбу, лісові духи підказані фольклором. Все це, перетворене на диво багатою уявою драматурга; і створює поетичний світ комедії, в якому сплелися умовність і правдоподібність, романтика і життєва проза, лірика і блазенство.

Комедія починається сценою в палаці герцога Тезея в Афінах. З розмови Тезея та цариці амазонок Іпполіти дізнаємося, що вони нетерпляче чекають дня свого весілля, яке має бути пишним і урочистим. Ці персонажі не стануть головними героями комедії, вони з'являються знову тільки в останніх сцена п'єси, де показано свято в Афінах на честь їхньогс весілля. Проте історія Тезея та Іпполіти - не тільки рамка головної сюжетної лінії, а й своєрідний коментарій, її важливий момент у створенні пануючої е комедії атмосфери палких любовних пристрастей

У центрі комедії - заплутана любовна історія Гермія і Лізандр кохають одне одного. Єлена кохає Деметрія, але він байдужий до неї, бо серце його полонене Термією. Батько Гермії Егей на боці Де метрія і вимагає, щоб донька дала згоду на шлюб ; ним. Гермія не підкоряється батьківському наказу Тоді Егей іде до Тезея скаржитись на неслухняну та на Лізандра, який співав місячними ночами чарівних пісень під вікнами його доньки і заворожив її. Тезей велить Гермії схилитись перед батьківською волею, інакше, згідно з афінськими законами, її чекає смерть або довічне ув'язнення в монастирі. Гермія і Лізандр не хочуть коритися нерозумним і жорстоким законам. Вони покидають Афіни і йдуть у ліс. --За ними слідують Деметрій та Єлена.

Сюжет поступово збагачується новими мотивами: побутово-гумористичним та фантастичним. До лісу приходять афінські ремісники, дивовижно схожі своєю поведінкою на лондонських простолюдинів, щоб тут розучити ролі п'єси «Пірам і Фісба», яку вони вирішили поставити у день весілля Тезея й Іпполіти. Та репетиція зривається: якісь таємні сили втягують їх у події незвичайні і чудернацькі, особливо дивна метаморфоза сталася з ткачем Основою - у нього раптом з'явилася осляча голова. Це розважаються духи та ельфи, якими наповнено ліс. Над ними панує Оберон, великий чаклун. За допомогою соку чарівної квітки він може змінювати почуття, викликати любовні пристрасті. Розгніваний на прекрасну царицю ельфів Титанію, він карає її любов'ю до Основи і глузує з неї, коли вона ніжно пестить ослячу голову. Легковажному веселому ельфу Пеку він дає наказ допомогти закоханим юним героям, які дісталися до лісу. Пустотливий і безтурботний Пек без кінця помиляється і надзвичайно заплутує всю любовну історію. Зрештою під впливом лісових чар Деметрій полюбив Елену, Егей змушений визнати правоту Лізандра і Гермії. Все закінчується весільним святом і виставою п'єси про трагічне кохання («Пірам і Фісба»). Глядачі супроводжують виставу комічними, дотепними коментаріями.

У комедії «Сон літньої ночі», як помітив Ф. Енгельс, у характерах дійових осіб сильно відчувається «вплив півдня з його кліматом» (1). Разом з тим у ній виразно проступає англійський національний колорит, особливо в сценах побутових, фарсових та фантастичних, написаних у фольклорному дусі.

Характерна особливість героїв комедії - це здатність вільно віддаватися своїм почуттям. На розкритті цих різноманітних почуттів Шекспір і зосереджує увагу. Опиняючись у різних ситуаціях в ході заплутаної дії комедії герої надіються і розчаровуються, зазнають блаженства і страждань. Здатність кохання викликати таке багатство почуттів і [358] надає йому, як показано в комедії, особливої цінності.

«Сон літньої ночі» - одна з найбільш життєрадісних гуманістичних комедій. П ренесансний зміст полягає у ствердженні торжества природного людського почуття і нездоланної сили кохання.