2 . Літературна спадщина

Перша публікація Вороного (вірш «Не журись, дівчино») побачила світ 1893 р. Потім з’явилися збірки «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), в еміграції, у Варшаві, вийшла друком книжка патріотичної лірики «За Україну» (1921), підсумкове, ювілейне видання — «Поезії» (1929).

Письменник обстоював засади символізму в українській літературі. У творчій же практиці поєднував символістську манеру з неоромантичною. Його поезія перегукується з творами молодомузівців (Василя Пачовського, Петра Карманського, Богдана Лепкого) і «хатян» (Микити Сріблянського, Миколи Євшана, Олександра Олеся, Григорія Чупринки, Галини Журби, Спиридона Черкасенка та ін.). Близькими за стилем йому були французькі іг.російські символісти:Поль Верлен, Шарль Бодлер, Олександр Блок, Костянтин Бальмонт.

Вороний дуже любив новизну, почувався піонером у будь-якій галузі культури, за яку брався. Як зазначав в автобіографії, «першим українською мовою написав поважну статтю про малярство», першим видав книжку, присвячену ідеології українського театру. У поезії ж переніс центр уваги зі змісту на виражальні можливості, музикальність, ритміку. «Взагалі, мабуть, у мене музика переважає образ», — небезпідставно визнавав митець.

Закономірно, що саме Вороний, як ви вже знаєте, став ідеологом модернізації українського письменства. Готуючи 1901 р. альманах «З-над хмар і долин», він опублікував в авторитетному львівському часописі «Літературно-науковий вісник» відкритого листа до колег із проханням подавати до планованого альманаху свої твори, але з новими підходами.

Вороний уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутовоетнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу поета проглядалася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Прагнення «неосяжної краси» зразу ж викликало застереження старших письменників.

Іван Франко в передмові до поеми «Лісова ідилія» так відгукнувся на заклики Миколи Вороного:

С учасна пісня — не перина, Не госпітальнеє лежання — Вона вся пристрасть, і бажання, І вся огонь, і вся тривога. Вся боротьба, і вся дорога… Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея. Правдива іскра Прометея.

Як бачимо, Франко побоюється, що молодші колеги відійдуть від суспільно-національної проблематики. А вона була життєво необхідна для збереження й відродження нашої нації. Ще з різкішою критикою модерністів виступив Сергій Сфремов у статті «У пошуках нової краси». Цю крайню позицію засудили Леся Українка, Г. Хоткевич, інші молодші літератори. Натомість І. Франко намагався нав’язати діалог між опонентами.

У поетичній відповіді «Іванові Франкові» (1902) Вороний, процитувавши вислів Шарля Бодлера, що «предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність», запевнив старшого, глибоко шанованого колегу: йому теж не байдуже «життя з його шаленим шалом». Себто Вороний хоч і проголошує ідеї «чистого мистецтва»(оспівування краси природи, людських почуттів тощо), водночас уважає, що митець мусить писати твори й на злобу дня (порушувати громадянські проблеми):

А як поет — без перепони Я стежу творчості закони; З них повстають мої ідеї — Найкращий скарб душі моєї. Творю я їх не для шаноби… Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком!

Вороний, до речі, не випадково саме так закінчує своє послання: ідею«цілого чоловіка» (себто цілісної, багатогранної людини) висловив задовго до цього саме Франко.

Отже, Вороний не відкинув категорично стару народницьку традицію в літературі, а лише намагався розширити й поглибити її, збагатити естетично, поєднати «красу і Україну» (див. епіграф до розділу).

Мабуть, найпереконливішим твором поета, у якому громадянські мотиви прозвучали як гімн покоління борців за українську незалежність, став вірш «За Україну!» (1917). Промовисто й ритмічно лунає в ньому повтор (рефрен) з анафорою «за»:

За Україну, За її долю, За честь і волю. За народ!

Твір «За Україну!» звучить пафосно і водночас надзвичайно ритмічно, маршево. Це яскравий зразок поєднання актуального змісту й відповідної йому вишуканої форми. З вірша струмує потужна енергетика дієвого патріотизму. Покладений на музику Ярославом Ярославенком, цей вірш став одним з найпопулярніших маршів українських патріотів у часи визвольних змагань.

Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стільки що сказати, а як сказати. Витончену форму та яскраві тропи має вірш Вороного «Блакитна нанна» (1912), який відкриває цикл поезій «Гротески». Провідні мотиви твору — возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:

І уже в душі моїй в сяйві мрій В’ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, гомонять-бринять пісні голосні І сплітаються в гротески.

Зверніть увагу на кількість посилань, у яких подано тлумачення слів з поезії «Блакитна панна». Її автор використовує багато небуденної лексики, символів, без розшифровки яких поезія не тільки блідне, а й стає незбагненною для читача.

А тепер зупинімося на формі, про яку йшлося вище, точніше — на звуковому рівні поезії. Вороний став новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв, — повернімося до цитованого вище уривка й переконаймося в цьому: повторів [і] — 11; [а] — 10; [о] — 7; [с] — 7.

Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша». Справді, джерелом поезії, її ритму й звучання, є мелодія. Звук для символістів — понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосимволізм».

Зверніть також увагу на специфічне розміщення рядків у строфах «Блакитної панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм. Отже,форма в поетів-символістів — це надважливий засіб витворення потужного ліричного струменя.

Не менш ліричний вірш Вороного «Інфанта», що ввійшов до поетичного циклу «Лілеї й рубін» (1907-1922). У центрі твору — узагальнено-ідеалізований жіночий образ. Мотив захоплення красою жінки — наскрізний.

У цій поезії Вороний сміливо експеримен тує зі словом. Неологізми тут — ефективний засіб творення образності: «проміннострунними», «вогнелунними», «мрійнотканому». Справді, автор, поєднуючи колір і звук (промінь і струна; вогонь і луна), творить палітру свіжих, а головне — несподіваних відчуттів. І знову маємо справу із звуком, а ще — з кольором… їх теж треба розшифрувати, збагнути — це символи, які кожен читач пропускає через власну призму сприйняття:

Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз.

Останні два рядки вірша звучать неждано, навіть прозаїчно: легкість, інтим, краса, акварель, рельєф, звук — і вже зовсім не очікувано…

А наді мною Революція В червоній заграві пливла.

Дивовижний контраст. Так — із позицій сьогоднішнього дня, а сто років тому, в епоху неймовірних бурхливих перетворень, руйнації стереотипів, очікувань кращого, це був природний пасаж, данина моді (власне, такою була естетика доби соціальних перетворень).

Микола Вороний звертався і до історичних тем. Найвідоміша з цієї фупи творів поема «Євшан-зілля» (1899).

Справжнім пристрасним заповітом напіадкам, нам із вами, звучать слова Миколи Кіндратовича Вороного, сказані на пам’ятних ювілейних урочистостях 1 січня 1919 р.

П оетичні збірки

• Ліричні поезії ( 1911 )

• В сяйві мрій ( 1913 )

• Євшан-зілля ( 1917 )

• За Україну ( 1921 )

І ВАНОВІ ФРАНКОВІ

Відповідь на його Посланіє

La hjezie n’a pas la veerite pour objet,

ele n’a qu’elle-meme.

Charles Baudelaire1

Ні, мій учителю і друже,

Про мене все це не байдуже.

Життя з його скаженим шалом,

З погонею за ідеалом,

З його стражданням і болінням

І невгамованим сумлінням,

Життя — се дві противні сили,

Що між собою в бій вступили.

Одна з них — велетень-гнобитель,

А друга — геній-визволитель;

Його двосічна гостра криця

Влучна, як з неба блискавиця;

Але і велетень могучий

В руці тримає меч блискучий;

Страшні, тяжкі його удари,

А ще страшніш таємні чари...

Як маю я його цуратись,

Чи від ударів ухилятись?

О ні! Я, взявши в руки зброю,

Іду за генієм до бою.

Рубаюсь з ворогом, співаю,

В піснях до бою закликаю

Всіх тих, що мляві, чи недужі,

Чи під укриттям сплять байдужі.