П роект на тему:

«Життєвий та творчий шлях

Миколи Кіндратовича Вороного»

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.

Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,

І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло...

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло… (М.Вороний “VAE VICTIS”)

Проект виконали:

учні 10 класу

Денишівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

імені В.Г.Бондарчука

Дениші - 2014

З міст

Розділ 1. Обставини, які вплинули на формування особистості. Біографічні дані

Розділ 2. Літературна спадщина

2.1 Поетичні збірки

2.2 «Іванові Франкові»

2.3 «Блакитна панна»

2.4 «Інфанта»

Розділ 3. Колектор

3.1 Син Миколи Вороного – Марко Вороний

3.2 Наші відгуки про творчість Миколи Вороного

3.3 Тестові завдання

Автори проекту

Використана література

І м’я: Микола Вороний

Псевдонім: Віщий Олег

Дата народження: 24 листопада (6грудня) 1871

Дата смерті: 7 червня 1938 ( 66 років )

Громадянство : Російська імперія – УНР – УРСР

Батьки: Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах, згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону.

Короткі дані про письменника : Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору поліції (арешти, обшуки). М. Вороному заборонили вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії, проживати в Петербурзі та університетських містах. З драгомановцем С. Єрастовим організував у Ростові-на-Дону “Українську громаду”. У Харкові перебував під впливом таємного “Братства тарасівців”. Мав намір виїхати до Болгарії та вступити до Софійського університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М. Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М. Драгоманов помер.

1 березня 1934 року Миколу Кіндратовича було засуджено до заслання у Казахстан. 

1989 року М. Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано. Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: “Вибрані поезії”, “Твори”, “Театр і драма”.

Мова творів: українська

Рід діяльності: письменництво, театр

Роки активності: 1893-1926

Напрямок: модернізм

Жанр: поема, вірш

Майстер гармонійних дисонансів, піонер формальних пошуків,

мрійливий лицар захмарного князівства... Мав сміливість понад усе

цінувати красу, прагнув облагороднювати марудну дійсність.

Іван Лучук

***

Доробок Миколи Вороного - міцна і надійна частка того підмурку, на

якому повстане і вже повстає велична нова будівля - наша розкрилена

духовність.

Григорій Вервес

***

Вороний віддав данину своєму оточенню, своїй епосі. Він пропагував її естетику, розвивав мотиви безнадійного песимізму, поривів до безмежної трагічної самотності. Вороний став поетом міста, посів щодо цього в українській літературі місце, в деякій мірі аналогічне до місця Брюсова в російській… Він оголосив себе співцем самовдоволеної краси, яку вмістив ( у відомому вірші ) в мавзолей з кришталю, краси ізольованої від житейського гомону, краси, що виникає з «небуття» і що він самотньо служить. Він, дійсно, піонер, прокладач нових шляхів; піти далеко цими шляхами йому самому не довелось».

Олександр Білецький

Розділ 1. Обставини, які вплинули на формування особистості. Біографічні дані

Її я славлю і хвалю І кожну їй хвилину Готов оддать я без жалю! Мій друже, я красу люблю — Як рідну Україну! М. Вороний

Микола Вороний народився 6 грудня 1871 р. на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська область). Батько поета був ремісником, дрібним торговцем, походив із кріпацької родини. Малому синові розповідав, що один з його предків воював у загоні Максима Залізняка. Мати походила з шляхетного роду Колачинських (її предок Прокіп Колачинський був ректором Києво-Могилянської академії в 1697-1702 рр.).

Коли Микола був ще немовлям, родина переїхала до передмістя Харкова, тут і минули дитячі літа майбутнього поета. Хлопець навчався спочатку в Харківському,

а після переїзду батьків — у Ростовському реальному училищі. Ще в Харкові почав віршувати. І то не дивно: у родині Вороних шанували українські традиції, мову, культуру. Микола захоплювався пригодницькими романами Майна Ріда, Фенімора Купера, Жуля Верна, віршами М. Некрасова. Особливий вплив на формування його світогляду справила творчість Т. Щевченка. Незабутнє враження залишили театральні вистави трупи Марка Кропивницького, відтоді Вороний на все життя полюбив театр, пов’язав із ним свою долю. Хлопець починає захоплюватися ідеями революційних народників, бере участь у різних таємних гуртках. Через зв’язки з народницькими організаціями Миколу було відраховано із сьомого класу училища із забороною вступати до вищої школи.

Здобути вищу освіту Вороний міг лише за кордоном, тому 1895 р. він вступає до Віденського університету, а потім продовжує навчання у Львівському університеті на філософському факультеті. Саме тут він починає активне літературне життя: співпрацює з І. Франком у журналах «Житє і слово», «Зоря», газетах «Радикал» і «Громадський голос». Пізніше він згадував Франка з глибокою пошаною: «Це був велетень, таких людей у житті я більше не стрічав». У цей же час Вороний розгортає театральну діяльність — стає режисером галицького театру «Руська бесіда», а з 1897 р. — актором східноукраїнських труп Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського та ін.

У1901 р. він залишив сцену, служив дрібним чиновником на півдні України. У 1910 р. Вороний переїхав до Києва, тут побачили світ його поетичні збірки. Працював у театрі Миколи Садовського. Пробував себе як літературний і театральний критик, став талановитим перекладачем (перекладав Данте, В. Щекспіра, О. Пушкіна, Ю. Словацького, П. Верлена, М. Метерлінка, М. Гумільова). Перу поета належать, зокрема, блискучі переклади революційних пісень — «Інтернаціонал», «Марсельєза», «Варшав’янка». Скажімо, ось так, цілком по-українськи, в інтерпретації поета звучить «Інтернаціонал»:

Повстаньте, гнані і голодні Робітники усіх країв! Як у вулкановій безодні, В серцях у нас клекоче гнів! Ми всіх катів зітрем на порох… Повстань же, військо злидарів! Все нам забрав наш лютий ворог, Щоб все вернути час наспів. Чуєш: сурми заграли! Час розплати настав. В Інтернаціоналі Здобудем людських прав!

Вороний узяв активну участь в Українській революції 1917 р., улаштовував народні віча, став одним з організаторів Центральної ради. Одначе замість роботи в уряді обрав театральну справу. Восени 1917 р. став директором і режисером Національного театру, який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка.

1 січня 1919 р. в Україні 5фочисто відзначили 25-лотній ювілей творчої праці Вороного. Ювіляра вітав голова Директорії Української Народної Республіки В. Винниченко, інші видатні державні й культурні діячі. Виступав на урочистостях й головний отаман Українського війська Сймон Петлюра, наголосивши, що він і наша армія будуть «завжди йти за отаманом духа»: «Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти».

Після російсько-більшовицької окупації України поет мусив емігрувати за кордон. Спочатку працював радником уряду УНР у Варшаві. Згодом переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книжки «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу — «Пензлем і пером».

У 1926 р., повіривши підступній пропаганді про «українізацію». Вороний повертається на підрадянську Україну. Працював викладачем Харківського музично-драматичного інституту, у київському «Укртеатрокіновидаві», писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето. Офіційна критика й влада розглядали творчість митця підозріло й негативно, звинувачуючи його в «модернізмі», «буржуазності», «націоналізмі».

Вороного, як і багатьох тодішніх українських діячів-патріотів, чекала доля «ворога народу». 1934 р. він був засуджений на три роки таборів, але через хворобу покарання замінили засланням до Казахстану. «Логіку» червоних катів виразно демонструють свідчення-доноси офіційних письменників-комуністів, які збереглися в справі.

Дізнавшись про долю батька, син митця, Марко Вороний (народився 1904 р., талановитий поет і публіцист, який працював у Москві), залишив усе і приїхав рятувати Миколу Кіндратовича: разом із ним голодував, оббивав пороги різних інстанцій у Харкові й Києві, вимагав перегляду справи й зняття обвинувачень. Клопотання не допомогли. Микола Вороний змушений був виїхати з Києва на заслання, а Маріса заарештували, рік тримали в одиночній камері без суду й слідства, а потім винесли вирок — сім років каторги в холодній Карелії. Микола Вороний дуже любив свого сина й переймався його безвинними стражданнями.

Ідучи на смерть, батько, на його щастя, так і не довідався, що сина вже немає — його розстріляли в концтаборі ще З листопада 1937 р. (до ювілею «жовтневої революції»).

Невдовзі після цього за рішенням Особливої трійки при УНКВС по Одеській області» був страчений і шістдесятисемилітній Микола Кіндратович. Це сталося 7 червня 1938 р. о 24 годині (час указаний точно в акті про виконання вироку). Його ім’я було приречене на довгі роки забуття і тільки наприкінці 1980-х років повернулося в нашу літературу.