7. Поняття та види юридичних осіб

 Поняття юридичної особи

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому закономпорядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Стаття 81. Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюютьсяКонституцією України та законом.

4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

8. Речові права

Цивільне законодавство зазначає, що до речових прав на чуже майно належать:

• право володіння;

• право користування (сервітут);

• право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

• право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Однак законом може бути встановлено інші речові права на чуже майно. Тому особа, яка має речове право на чуже майно, має право на його захист, у тому числі і від власника майна (гл. 29 ЦК).

9. Господарські товариства як вид юридичної особи

 Поняття та види господарських товариств

1. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

2. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Стаття 114. Учасники господарського товариства

1. Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа.

Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

2. Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Стаття 115. Майно господарського товариства

1. Господарське товариство є власником:

1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

3) одержаних доходів;

4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Стаття 116. Права учасників господарського товариства

1. Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

3) вийти у встановленому порядку з товариства;

4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

10. Способи припинення юридичних осіб

 Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

{Частина перша статті 104 в редакції Закону № 642-VII від 10.10.2013}

2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

4. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом.

таття 106. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи

1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;

3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

2. Якщо з позовом про ліквідацію юридичної особи звернувся орган державної влади, ліквідатором може бути призначений цей орган, якщо він наділений відповідними повноваженнями.

11. Види правочинів. Умови дійсності правочинів

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, по­вінь). Правочин — це правомірна вольова дія. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною.

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними крите­ріями:

1. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необ­хідним для його вчинення, правочини поділяються на одно-, дво- чи багатосторонні (ч. 2 ст. 202 ЦК України). Одностороннім правочи-ном є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена од­нією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу).

2. За характером правовідносин, що виникають на підставі право­чину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні.

3. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсу-альні та реальні.

4. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні (від лат. саиза — ціль) та абст­рактні.

5. Правочини поділяються на умовні та безумовні.

Законність змісту правочину.

6. Здатність суб’єкта правочину до його вчинення.

7. Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі.

8. Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.

9. Спрямованість правочину на настання правових наслідків.

10. Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних осіб.

12. Наслідки визнання правочинів недійсними

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

13. Представництво та довіреність

Представництвом - є правовідносини, в яких одна сторона "представник" зобов'язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

- виникає на підставі договору, закону, довіреності, акту органів юридичної особи, а також інших підстав, встановлених законом;

- представник може бути уповноважений на вчинення тих правочинів, право на вчинення яких має та особа, яку він представляє;

- представник не може вчиняти правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений особою, яку він представляє;

- представник не може вчиняти правочину від імені особи, яку він представляє, в особистих інтересах або в інтересах інших осіб, крім випадків, передбачених законом.

Представник зобов'язаний вчиняти правочин особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю інший особі, якщо це спеціально встановлено законом, договором тощо, або якщо представник був змушений до передачі повноважень з метою охорони інтересів довірителя.

Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Представництво, яке ґрунтується на договорі або на акті юридичної особи, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреність - це письмовий документ, який видається однією особою іншій для представництва її інтересів перед третіми особами (ст. 244 ЦК).

Довіреності залежно від характеру та обсягу повноважень бувають:

разові - на вчинення одного правочину (наприклад на продаж будинку або отримання заробітної плати);

спеціальні - на вчинення багатьох правочинів у певній сфері на певний час (наприклад отримання заробітної плати, пенсії, поштового переказу протягом тривалого строку);

загальні (генеральні) - на вчинення багатьох різних правочи-нів в необмеженій кількості у різних сферах діяльності (наприклад на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності).

14. Строки в цивільному праві

Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки.

Термін - це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Так, наприклад, із досягненням 18-річного віку фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідоме місце перебування особи, зацікавлені особи можуть вимагати визнання її безвісно відсутньою, після закінчення визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.

За правовими наслідками строки поділяються на:

- правовстановлюючі або правостворюючі. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;

- правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, після закінчення певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

- правозмінюючі. Після закінчення цих строків припиняються одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то після закінчення визначеного строку вона перестає бути власником речі і право власності на цю річ може виникнути в іншої особи.

15. Позовна давність. Переривання та зупинення позовної давності

Позовна давність - це строк протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються, зокрема, до вимог:

- про стягнення неустойки, штрафу, пені;

- у зв'язку з недоліками проданого товару;

- про розірвання договору дарування;

- про спростування недостовірної інформації у засобах масової інформації;

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовленістю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

1

16. Право власності. Види права власності

17. Суб`єкти та об`єкти права приватної власності

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без грома

Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.дянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються.

18. Право державної власності]

Держа́вна вла́сність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

19. Право комунальної власності. Суб’єкти та об’єкти

Суб'єктами пра́ва комунальної власності є територіальні громади первинного рівня (тобто жителі сіл; добровільних об'єднань у сільську громаду жителів кількох сіл; селищ; міст), територіальні громади вторинного рівня (жителі районів,областей), а також органи місцевого самоврядування, що здійснюють права́ комунальної власності від імені територіальної громади — представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування.

В іноземних країнах суб'єктами пра́ва муніципальної (комунальної) власності визнаються, як правило, тільки громадинаселених пунктів (а не районів, областей та аналогічних «об'єднавчих» муніципальних утворень).

Об'єкти пра́ва комунальної власності — це те майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

До об'єктів права комунальної власності, зокрема, належать: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я,науки, соціального обслуговування, а також відумерла спадщина.

20. Право спільної власності

21. Способи захисту права власності

22. Підстави виникнення та припинення права власності Виникнення у особи права власності можливе у разі наявності певного юридичного факту, який відповідно слугує юридичною підставою визнання такої особи власником. Як зазначено у ст. 328 ЦК України, право власності набувається за підставами, не забороненими законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Іншими словами, у наведеній статті закріплюється презумпція правомірності набуття права власності.

У гл. 24 ЦК "Набуття права власності" не міститься вичерпного переліку конкретних підстав набуття (виникнення) права власності. Натомість у статтях цієї глави підставою набуття права власності безпосередньо передбачені правочини (ст. 328) та інші окремі підстави набуття права власності на: новостворене майно (ст. 331); перероблену річ (ст. 332); загальнодоступні дари природи (ст. 333); безхазяйну річ (ст. 335); рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336); знахідку (ст. 338); бездоглядну домашню тварину (ст. 341); на скарб (ст. 344); майно за набувальною давністю (ст. 344); державне та комунальне майно в порядку приватизації (ст. 345). У вищезгаданих статтях містяться також положення про умови та порядок переходу до особи майна у її власність.

23. Цивільне зобов`язання. Сторони, підстави виникнення Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є право відношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

- Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

- Як правовідношення зобов’язання має три елементи :

1) суб’єкти;

2) об’єкти (предмет);

3) зміст.

- Суб’єктами зобов’язання є його сторони. У; будь-якому зобов’язанні є щонайменше дві сторони: управнена особа (кредитор) – особа, яка має право вимоги до іншої особи і зобов’язана особа (боржник) – особа, зобов’язана задоволити вимогу кредитора або виконати борг.

- Об’єктом (предметом) зобов’язання є дії сторін, або утримання від їх вчинення.

Дії як об’єкт зобов’язання можуть полягати у переданні майна, виконанні роботи, наданні послуги, сплаті грошей тощо.

Об’єктом зобов’язання може також виступати утримання від вчинення дій, тобто пасивна поведінка зобов’язаної сторонни.

- Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Суб’єктивний обов’язок боржника щодо вчинення певних дій чи утримання від них називається боргом, а суб’єктивне право кредитора – правом вимоги.

24. Договір. Форма договору. Порядок укладення договору

25. Публічний договір. Договір приєднання. Попередній договір

26. Виконання зобов`язання. Принципи, способи, час і місце виконання зобов`язання

Виконання зобов’язання – це здійснення його суб’єктами взаємообумовлених зустрічних дій або утримання від них, які проявляються у реалізації кредитором своїх прав і виконанні боржником покладених на нього обов’язків, зокрема щодо: передання майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей тощо.

- .

У Цивільному кодексі України встановлено принципи:

- «належного» виконання;

- «реального» виконання;

- «стабільності» виконання зобов’язання.

- Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

- Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:

1) належними сторонами;

2) щодо належного предмету;

3) належним способом;

4) у належні строки (терміни):

5) у належному місці.

Принцип «реального» виконання встановлено у ст. 622 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 622 боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:

1. відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;

2. передання кредиторові відступного;

3. відмови кредитора від договору.

Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості

односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

- Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов'язання

1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

- Стаття 531. Дострокове виконання зобов'язання

1. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

- Стаття 532. Місце виконання зобов'язання

1. Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна - за місцезнаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим зобов'язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

5) за іншим зобов'язанням - за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

2. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

27. Цивільно-правова відповідальність: поняття, види, підстави настання

28. Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов`язання