23.Злочин (crimen) за римським правом: поняття та зміст. Види злочинів за об’єктом посягання.

Як зазначалося, спочатку поняття публічного та приватно­го правопорушення, злочину в римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопо­рушення) Спробу уніфікувати норми, що передбачають пока­рання за основні правопорушення, зробив Аквілій, прийняв­ши у III ст. до н. е. закон, однак і він не передбачав розріз­нення публічних і приватних деліктів.Загострення класових та суспільних протиріч, падіння тра­диційної моральності наприкінці доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту пуб­лічних і приватних інтересів., це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово кон­ституюються інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. При цьому слід звернути увагу на те, що поняття кар­ного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права формуються та вдосконалюються до­сить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для цього коло найбільш небез­печних правопорушень. Такі правопорушення можуть стосуватися не тільки сукупного (державного) інте­ресу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну гру­пу, оскільки у кінцевому підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву - delictum publicum (публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватно­го права - delictum privatum.Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтере­сів, називалися також crimen (злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів. Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти, визначаються умови застосу­вання та критерії тяжкості покарання. Злочини класифіку­ються за різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або ж над­звичайні (crimen extraordinaria).

У римському праві класифікація публічних деліктів зале­жала, насамперед, від об'єкту, на який було вчинено замах, його місця у загальній ієрархії «публічних інтересів».

1) versus rei publicae - злочини проти громади у цілому («державні» злочини).

б) замах на основи публічного правопорядку (змова з метою зміни форми державного ладу чи устрою, дії з метою передачі влади неуповноваженій особі тощо),

г)нехтування громадянськими обов'язками (відмова від війсь­кової служби, участь у повстанні);

д) нехтування громадянсько-релігійними обов'язками (брехня при трактуванні так званих «книг Сивіли» або релігійних прикмет, вчинення зло­чину проти римської релігії).

е) замах на посадову особу (замах на магістрате тощо).

2)  військові злочини.  До військових злочинів відносили: проник­нення на військову службу осіб, яким це заборонялося зако­ном; перехід на бік ворога; заклик до повстання; втечу з поля бою; непокору начальнику, невиконання наказу; ненадання допомоги начальнику під час бою; замах на особу начальни­ка; симуляцію хвороби; замах на самогубство; продаж зброї; ухиляння від військової служби; самовільну відлучку; дезер­тирство; поранення товариша по службі.

3)  злочин проти релігії. У добу християнства розрізняли три види таких злочинів: а) замах на функціонування держав­ної церкви, на відправлення церковних служб; б) замах на не­доторканність храмів (крадіжка з церковних будівель, псуван­ня їх устаткування тощо); в) злочинні форми іновірства (схиз­ма, поганство, вихід із християнства).

4)  зловживання владою. Основним видом таких злочинних дій визнавалося насильство посадової особи щодо особис­тості чи майна громадянина, не зумовлене виконанням обов'язків магістрата, але з використанням атрибутів посади (лікторів, стражників, знаків влади тощо). Суб'єктом цього злочину могла бути лише посадова особа;

5) підкуп виборців. Об'єктами цього злочину були публіч­ний правопорядок і моральні засади життя римського сус­пільства.

6) вимагання. До цієї групи належали: а) хабарництво чи­новників (предметами хабара могли бути тільки певні речі, головним чином гроші; не розглядалися як хабарі їжа і питво для особистого вживання, почесні подарунки від родичів то­що); б) вимагання при виконанні посадових обов'язків (голо­вним чином при збиранні податків). 7)підробка і брехня з правовими наслідками. . До цих злочинів належали: підробка заповітів, грошей, помилкове тлумачення закону суддями чи адвокатами, вико­ристання вигаданих норм права тощо, фальшування мір і ваг, обман щодо наявності споріднення (при заповіті, опіці тощо).

8) вбивство і прирівняні до нього злочини. Загалом вбивство розглядалося як тяжкий злочин. Однак не всяке вбивство розглядалося як карний злочин, а тільки те, де мало місце зазіхання на специфічний статус особи як римського громадянина - носія частини величі римського народу. Зло­чином не вважалося: вбивство раба; дитини; вбивство у разі потреби на війні, вчинене поза римською територією; вбивст­во перебіжчика, засудженого до страти; вбивство порушника святості шлюбу батьком потерпілого. Всі причетні до вбивст­ва кваліфікувалися як співучасники. Кваліфікуючими ознака­ми були: вбивство зброєю і при здійсненні розбою, вбивство родичів, аборт. До вбивства прирівнювали: приготування от­руті «любовного зілля», кастрацію, магію і «чаклування», зловмисний підпал на кораблі;

9)замах на недоторканність особи. Цей злочин міг мати місце за наявності двох умов: 1) немає ознак приватного де­лікту - injuria (кривди), як результату дії; 2) немає ознак більш тяжкого злочину. Якщо ці умови були наявні, то сам намір посягнути на недоторканність особи був злочинним.

10) статеві злочини. Вимоги до суб'єктів цих деліктів ви­значалися залежно від додаткової внутрішньої класифікації злочинів: суб'єктом злочинів проти шлюбу (інцест, забороне­ні шлюби, перелюбство, ганебний шлюб тощо) міг бути тільки повноправний римський громадянин, причому в деяких ви­падках (ганебний шлюб) тільки такий, що належить до певно­го стану; суб'єктом злочинів проти статевої моралі (викра­дення жінок, педерастія, звідництво) могла бути будь-яка особа, причому в деяких випадках римські громадяни звіль­нялися від покарання;

11) злочини проти власності. У класичному праві майнові зазіхання одних римських громадян проти інших (furtum) (нічна крадіжка, крадіжка у великих розмі­рах, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби, грабіж зі зброєю в руках), стали об'єктом карного переслідування. Кваліфікова­ним видом крадіжок вважалися також присвоєння майна з окремими елементами зазіхання на публічний порядок (по­дружня крадіжка, крадіжка державного і священного майна, врожаю цілком, крадіжка спадщини);

12) злочин проти публічного правопорядку у галузі госпо­дарювання. До цієї групи злочинів відносили, головним чи­ном, зловживання економічною монополією (підняття цін, відмову продажу товару якійсь особі за оголошеною ціною тощо), а також корисливе використання свободи торгівлі (скупка товарів по дорозі на ринок). Суб'єктом такого злочи­ну міг бути тільки громадянин, що мав jus commercii.