18 .Армія як один з елементів публічного правопорядку: організація війська та правовий статус воїнів.

У результаті реформ Сервія Тулія виникло римсько-пле­бейське військо, було забезпечено можливість подальших за­гарбницьких воєн та успішного захисту від вторгнення тих же етрусків.

Неявка на військовий призов каралася:

1)  грошовим штрафом.

2)  конфіскацією майна;

3)  тілесним покаранням;

4)  продажем у рабство.

Звільнялися від військової служби особи, які досягли гра­ничного віку (46-60 років), фізично не здатні до несення військової служби, а також ті, хто взяв участь у певній кіль­кості походів. Звільнення від військового обов'язку могло та­кож; мати місце при прийнятті жрецького сану, за постано­вою сенату у вигляді нагороди за заслуги перед Римом. Пев­ного мірою звільняли від виконання військових обов'язків в епоху Республіки тимчасові і безстрокові відпустки.

Крім загальної присяги, були присяги спеціальні. Зокрема, існували:

а) присяга прапору (sacramentum);

б) табірна присяга, коли всі особи - вільні й раби, що перебували в таборі - присягали нічого не викрадати, все за­хоплене доставляти трибунам;

в)   coniuratio - клятва не тікати, не залишати лав війська. Такого роду обіцянка мала місце при evocatio, коли через не­безпеку, що загрожувала Риму, до армії залучали й тих, хтозвичайно був звільнений від військової служби.

У II ст. до н. е. збройні сили Риму складалися з таких час­тин:

1) легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2)  частини італійських союзників (socii);

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталійських областей (auxilia).

Наприкінці періоду республіки італійські союзники були зрівняні у правах з римськими громадянами. Після цього римське військо стало поділятися на дві групи: римських гро­мадян і найманців.

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20-24 тисяч осіб.

Командування збройними силами покладалося на консу­лів. Якщо обидва консули перебували з армією, то вони керу­вали нею по черзі, змінюючись щодня. Головнокомандувачі мали при собі квестора і кілька легатів, яким під час бою мог­ло бути доручено командування окремими частинами. Якщо для командування армією призначався диктатор, то і при ньому створювалися відповідні командні структури, куди входили начальник кінноти і кілька легатів. Після утворення провінцій консули були командувачами тільки в Італії, а у провінціях командування здійснювали управителі останніх. З часів диктатури Сули консули взагалі втратили військову владу.

Армія, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. е. римський полководець Гай Марій допускає до військової служби всіх бажаючих. Солда­ти одержують озброєння від держави і плату за службу, що стає їхньою професією.Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа. Воно остаточно стає професій­ним, завдяки закріпленню таких засад його організації, як добровільність вступу до армії, тривалі терміни служби і до­сить висока платня. З політичних та фінансових міркувань Август скоротив армію майже вдвічі - до 250 тис. осіб, по­ловина з яких служила у римських легіонах, а половина - у допоміжних військах, що рекрутували за рахунок провінціа­лів (галлів, германців, фракійців та ін.).

Імператори намагалися всіляко заохочувати військові тра­диції, культивувати у війську дух корпоративності, прагнули зміцнити дисципліну і викоренити ледарство. Формуванню традицій, зокрема, слугувало насадження релігійної ідеології (як зазначав Сенека, «...найпершим зв'язком між солдатами є релігія»). Зміцнення дисципліни досягалося постійним завантаженням солдат корисними справами: навчаннями, марша­ми, земляними та будівельними роботами, котрі корисні ще й тим, що поліпшують фізичну підготовку воїнів, якій приділя­лася значна увага. Формуванню духу корпоративності у вій­ську сприяло те, що очолював його сам імператор, а вищий і старший офіцерський склад формувався з сенаторів або вершників і підпорядковувався імператору. Легіони, когорти й али (яли) одержували «персональні» номери і наймену­вання.

У зв'язку з військовими реформами доби принципату зрос­тає значення особистої охорони принцепса - преторіанської гвардії, яка формувалася винятково з числа римських громадян-італіків і мала низку привілеїв: на відміну від легіонерів, преторіанці служили не 20, а 16 років, одержували платню не 12 тис. сестерціїв у рік, а 20 тис. тощо. За Августа преторіан­ська гвардія складалася з 9 когорт (cohorts praetoriae) по 1000 осіб у коленій. Згодом преторіанці брали активну участь у палацевих змовах, усуваючи одних імператорів та висуваю­чи інших.

У період пізньої імперії відбувається «варвариаація» армії, що відображає зіткнення імперії з варварською периферією: в армію широко залучають варварів. Військо комплектується майже цілком за рахунок рекрутчини. Змінюється і військова доктрина: військо розташовується на кордонах; зменшується чисельність легіону (до 2 тис. і навіть до 1 тис. осіб), внаслі­док чого він стає більш мобільним; рухливі частини станов­лять резерв і направляються на ділянки, яким загрожує не­безпека.

Внаслідок необхідності спеціальної регламентації життя війська виникає особлива гілка публічного права - jus militare (мілітарне, або яс військове право).

 Для того, щоб забезпечити належне соціальне становище легіонерів, їх було наділено низкою привілеїв, зокрема:

1)  при покараннях за правопорушення заборонялося від­давати їх на бій з дикими звірами, сікти різками, засилати у копальні і присуджувати до примусових робіт. До них не міг застосовуватися такий спосіб страти, як повішення, що вва­жалося ганебним. їх не дозволялося катувати під час допи­тів;

2)  воїни мали право на так званий «табірний пекулій» - майно, що формувалося за рахунок військової платні, пода­рунків від батьків чи родичів, спадщини від товариша, який загинув на полі бою. Пекулій вважався власністю сина, і його батько не мав жодних прав на це «табірне майно». Август ви­дав закон, що дозволяв сину заповідати табірний пекулій на свій розсуд. Цей закон підтвердили Нерва і Траян;

3) привілеї у галузі спадкування полягають також у тому, що солдат під час походу міг заповідати без будь-яких фор­мальностей. Він міг призначити собі спадкоємця тимчасово або за відкладальної умови. Солдатський заповіт вважався дійсним незалежно від його форми. Було потрібно лише, щоб заповідач ясно висловив свою волю;

4)   ветеранам, що йшли у відставку, пенсії виплачувалися зі спеціальної військової каси, заснованої Августом, яка попов­нювалася за рахунок податку на спадщину і податку на купівлю-продаж;

5) ветерани платили податок з майна і несли корабельну повинність, але звільнялися від повинності зі спорудження кораблів;

6)   після вислуги необхідної кількості років ветерани отри­мували право на земельні ділянки, що надавали їм у провін­ціях, на нових «римських територіях» від імені імператора.

у деяких приватних відносинах права вояків було обмежено. Наприклад, до моменту відставки солдат не мав права укладати законний шлюб.

Оскільки статус вояка був тимчасовим, а потім відбувалася його трансформація у статус «звичайного», цивільного рим­ського громадянина, підставою чого була відставка з війська, докладно регламентувалося питання залишення військової служби.

Відставка могла бути різних видів:

1)  почесна, що надавалася після вислуги повного терміну служби;

2)  з поважних причин, що надавалася у разі, якщо військо­вослужбовець виявлявся непридатним до подальшого несен­ня військової служби через поранення чи хворобу;

3) ганебна, що мала місце тоді, коли особа звільнялася у відставку за вчинення публічного делікту (злочину). Звільне­ний з війська за такою підставою позбавлявся пільг, які нале­жали ветеранам, не мав права залишатися у резиденції імпе­ратора й у місті Римі тощо.