76. Імператорські акти (Leges) і науково опрацьоване право (jus).

В республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges.

Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н.е., що відмінив продаж в рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н.е. про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е. про обмеження заповідальних відказів та ін.

В період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито проголосити кінець республіканського устрою, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди приймав їх пропозиції. Закони, що видавалися сенатом називалися сенатусконсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: "все, що бажає імператор має силу закону", а сам імператор "законами не пов’язаний" . Імператорські закони носили назву "конституцій" та поділялися на 4 види: едикти – загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти – розпорядження по окремим справам (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати – інструкції, що імператори давали своїм чиновникам; декрети – розпорядження по спірним справам, що розглядав імператор. В період абсолютної монархії імператорські закони називалися "leges".

77.Імператорські закони (Constitutiones) як вираження imperium (через lex), їх види.

   Імператорські конституції. Зміцнення імператорської влади привело до того, що з’явилась нова форма законодавства - імператорські постанови (конституції) (constitutions principum), які існували у чотирьох видах: едикти, рескрипти, мандати, декрети. Причому у період домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.

Едикти (edictа) імператорів представляли собою розпорядження, як правило, з питань публічного права, які були обов’язковими для тих осіб, яким вони були адресовані. Едикти зберігали свою чинність на весь час правління імператора і діяли після його смерті, доки їх не відміняв наступний імператор.

Рескрипти (rescriptum) – письмові висновки імператора, що давалися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї з сторін спору, або на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і виражав юридичну точку зору імператора, але вже з II ст. н.е. набуває силу закону по конкретній справі.

Мандати (mandata) -інструкції, що давалися імператором посадовим особам з адміністративних та судових справ. У період домінату цей вид конституції втратив своє застосування.

Декрети (decreta) - особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як в першій інстанції (в особливих випадках імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від них, коли вважав це справедливим. Спочатку декрет імператора мав юридичну силу тільки для конкретного випадку, потім набув силу прецеденту, а з II ст. н.е., як і рескрипт, набуває силу закону.

Першими спробами кодифікації постанов, рескриптів дохристиянських імператорів римського права післякласичного періоду вважають Кодекс Грегоріана (Codex Gregorianus) – (295р.),. Кодекс Гермогеніана (Codex Hermogenianus) та Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) (438р.). Останній кодекс, на відміну від двох попередніх, які були складені приватним чином, складався офіційним шляхом за спільним розпорядженням імператорів Феодосія II (на сході) та Валентиніана III (на заході) у 429р. Мета цього збірника спочатку була в поєднанні постанов імператорів, починаючи з часів Констянтина (306-337р.р.), Юліана (361-363р.р.) та Феодосія І (379-395р.р.) з фрагментами з творів юристів, які не втратили практичного застосування. Але в 435р. завдання розробників кодексу було обмежене тільки зібранням постанов вказаних вище імператорів, і вже у 438р. кодекс, який складався з 16 книг, що поділялися за предметним титулом було завершено. Цей кодекс поряд з питаннями, що торкалися змін в державному устрої рабовласницької імперії, висвітлював і питання приватно - правової сфери життя, а саме питання, пов’язані з землеволодінням.

Кодекс Феодосія мав застосування як у Східній Римській імперії, так і в Західній. Причому в останній він застосовувався навіть у часи, коли на Сході був відмінений Кодексом Юстиніану. Мабуть цим і пояснюється те, що на відміну від двох попередніх кодексів, які не збереглися, кодекс Феодосія зберігся у рукописах і неодноразово видавався.

78.Розвиток публічного права (Jus honorarium) в імперський період: основні риси та структура. Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як за­ступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консу­лу. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що відіграло значну роль у розвитку римського права.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, в якому ви­кладав правила судочинства, обов'язкові для всього населен­ня і самого претора протягом року. По закінченні його пов­новажень зазначені правила втрачали свою силу. Потреба в розробці й проголошенні нових правил судочин­ства та правосуддя була зумовлена нездатністю jus civile на­дійно захистити відносини, що складалися у нових соціально-економічних умовах. Наприкінці періоду республіки Рим пе­ретворився на величезну рабовласницьку державу. Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній ци­вільний обіг вимагав більш ефективного, надійного, позбавле­ного зайвого формалізму правового регулювання ділових відносин. Старе jus civile або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосо­вувати норми застарілого jus civile до нових економічних від­носин. Однак претор відкрито не протиставляв jus civile свої едикти. Розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обігу, зміни в економіці почали вимагати радикальних змін у правовому регулюванні.

Склалась досить парадоксальна ситуація. З одного боку, претор не міг творити право (jus facere non potest). Він не мав повноважень скасовувати застарілі норми jus civile і створюва­ти свої власні - це виходило за межі його влади (imperium). З іншого боку, створені претором правила через те, що вони відповідали інтересам рабовласників і вимогам часу, почали застосовувати в едиктах наступних преторів, вони перехо­дили з покоління в покоління, поступово перетворюючись у правові норми - преторське право. Керуючись принципом справедливості (aequitas), претор мав право відмовити в за­хисті там, де відповідно до норм jus civile її належало нада­вати, і захистити нові відносини у випадках, якщо за нормами jus civile це не передбачалося.

Фактично така «незаконна» діяльність претора не лише дістала визнання суспільства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та вдосконалення право­вого регулювання відносин у республіканському Римі. Однак не все, що пропонував претор в його едикті, сприймалось йо­го наступниками і знаходило визнання. Правовою нормою ставали тільки запропоновані претором правила, що повніс­тю відповідали інтересам суспільства й держави.

За jus civile при відчуженні особливо важливих, цінних ре­чей вимагалось виконання певного формального ритуалу - манципації. Вона полягала в тому, що при відчуженні зазна­чених речей мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Додержання цієї форми вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнів у цьому, тобто спір про право на річ.

Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно перевірити відповідність знай­деного рішення потребам практики і в разі непридатності за­мінити іншим зробили правотворчу діяльність преторів най­досконалішим засобом правотворення республіканського Ри­му. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти

неперевершеного удосконалення правової культури, преторів же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магістратів отримали особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н.е.) затвердив новий вид процесів – per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, що не передбачалися ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами. Пізніше претор почав заповнювати прогалини в цивільному праві. Нарешті, едикти претора стали включати такі пункти, що були спрямовані на зміну або виправлення норм цивільного права, але претор не міг відміняти норми ius civile. В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile створилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки в основному воно ґрунтувалося на преторських едиктах. Преторські едикти досить часто запозичувалися і правителями провінцій для видання власних.

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, що дістала наз­ву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів по­мітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими форма­ми державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (близько 125-126 pp.) здійснює остаточну редакцію постій­ного преторського едикту, проводить кодифікацію претор­ського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюва­ним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Коди­фікація преторського едикту - перша велика кодифікація після створення Законів XII таблиць.