73.Міжнародне право Риму (Jus gentium) та Jus naturale як позитивне та природне право.

Як основні історичні етапи становлення і розвитку міжнародного права прийнято вважати: -рабовласницький період; -феодальний період; -буржуазний період; -перехідний період; -сучасний період2. Рабовласницький період характерний тим, що: - кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.; - раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права; - єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна; - егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права. Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін. Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е., багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н. є.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів "Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим" лягла в основу нині діючого принципу "pacta sunt servanda" ("Договори повинні дотримуватися"). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

74.Міжнародне право Риму (Jus gentium) і римське публічне право (Jus honorarium).

75.Взаємовплив міжнародного (Jus gentium) та приватного права (Jus civile).

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто той вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якого формувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право на три частини: jus naturale (природне право), jus gentium (право народів), jus civile (право цивільне) (Д. 1.1.2). Отже, насамперед, слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана, jus naturale (природне право) — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, а и усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоловіка та жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3).

Jus gentium (право народів) — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (у їхніх відносинах між собою) (Д. 1.1.1.4).

Крім того, існує jus civile (цивільне право), що не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Отже, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше з них — це цивільне право, що охоплює тільки відносини між громадянами Риму, потім іде «право народів», що регулює вже не лише відносини між римськими громадянами, а й між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, що стосується всіх живих істот.

З аналізу цієї системи «концентричних кіл» можна зробити висновок, що відмінність між ними полягає у кількості осіб, що охоплюються правовим регулюванням.

Однак слід звернути увагу на той факт, що практично немає вказівок на якісь особливості об'єкту правового регулювання та засоби, за допомогою яких це регулювання здійснюється. (Тут треба враховувати, що реально такі відмінності, можливо, й були, але про них не згадують ні Ульпіан, ні Папініан, ні Павло, ні інші юристи, чиї судження наведені у першій книзі Дигестів, де викладено загальні положення про систему римського права та його складові частини. Тому слід виходити з тієї інформації, яка є у наявних джерелах.)

Це приводить до висновку про те, що система складових частин римського права, наведена у Дигестах, має виглядати дещо інакше. Зокрема, її можна розглядати таким чином.

Джерелом усього римського права є jus naturale (право природне) як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо (деякі з таких уявлень викладено, наприклад, у творі Ціцерона «Про обов'язки». I.VII.20—22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у jus civile і jus gentium (причому ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право народів jus praetorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для сприяння jus civile чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади»(Д. 1.1.7.1).

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому; у будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або всього римського народу.

Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання Гая, наведене у Дигестах. Він пише: «Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, яке кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, додержується усіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи» (Д. 1.1.9).

Отже, знов-таки розмежування проводиться не за об'єктом (предметом) правового регулювання, а залежно від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин, так само, як може стосуватися і тих й інших право народів, і як їх стосується природне право.

Взаємодія і взаємовплив між згаданими сукупностями правових норм виглядають таким чином.

Jus civile (цивільне право) мало такі яскраво виражені риси. По-перше, воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян. По-друге, в найдавнішу епоху воно тісно пов'язане з релігією. Причому і право, і релігія мали виражений прагматичний характер. Етичних елементів давньоримська релігія містила небагато, а пожертви дарів мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому характерним було те, що відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм були в руках одних і тих самих осіб — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча вже у період ранньої республіки норми світського права — «jus» — і релігійного — «fas» — чітко розмежовувались, передусім залежно від характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються провідними правознавцями. По-третє, для давньоримського права періоду республіки була характерна сувора формальність, обов'язковість додержання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників правовідносин. По-четверте, воно вирізнялося порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг. У найдавніший період римляни обходилися всього трьома договорами: nexum, mantipatio, legata.

Нарешті, найважливішою особливістю римського права вже у ті часи було те, що воно за своїм характером становило систему позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, немає позову — права немає.

Слід звернути увагу на те, що саме ці риси jus civile відіграли певну позитивну роль у формуванні правосвідомості римлян та встановленні правопорядку в Стародавньому Римі.

Разом з тим, саме вади jus civile (консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо) і зумовили появу своєрідних «паралельних» систем права, що регулювали ті самі відносини.

Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor pereg-rinus, тобто магістрата, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегрінами, а також між перегрінами та римськими громадянами. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для його вирішення у цивільному праві, претор перегрінів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Матеріалом для такого запозичення, як правило, було правове поле тих країн, громадянами якої були сторони спору або одна з них.

Jus gentium від jus civile відрізнялося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення, а також було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долалася, насамперед, така вада останнього, як дія для обмеженого кола суб'єктів.

Слід звернути увагу на те, що також за допомогою діяльності претора, але вже претора міського, долалися інші вади jus civile — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб динамічного товарного обігу. Praetor urbanus, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори в jus civile, надавав судовий захист, виходячи зі своїх (а точніше, суспільних, загальноприйнятих) уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та ін., тобто всього того, що можна об'єднати (і пізніше було об'єднано) поняттям «природне право».

Своєрідним узагальненням преторської практики та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали та оголошували як міський, так і претор перегрінів перед вступом на посаду.

Власне кажучи, саме сукупність цієї діяльності преторів обох видів та виданих преторами едиктів і складали jus praetorium, або преторське право.

Підсумовуючи розгляд цього питання, зазначимо, що природне право, цивільне право, право народів, преторське право є складовими не римського права, а його юридичних витоків (підвалин), оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.

Сформоване таким чином єдине римське право з часом, насамперед у дидактичних цілях, було поділено на право приватне і право публічне, кожне з яких має в своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел.