71.Прийняття спадщини. Спадкове представництво і спадкова трансмісія.

З цього приводу Римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед до неї належали свої спадкоємці, тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їхнього боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їхньої волі. За цивільним правом, вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, а й обов'язковими спадкоємцями. Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого, були спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виявити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадкоємцями добровільними.

Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого протягом 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи заінтересованими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину, чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то початок його мовчання сприймався як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана — як прийняття спадщини з усіма наслідками, що випливали з цього.

Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещо інакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець повинен попросити у претора введення у володіння спадковим майном, що пов'язувалося з певними строками: для низхідних і висхідних родичів спадкодавця — один рік, для інших спадкоємців — 100 днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступної черги.

72.Передумови виникнення міжнародного права Риму. Співвідношення народного права та міжнародного права Риму.

Національна замкнутість римського цивільного права передбачала особливий статус негромадян - перегринів, припустимість угод з якими спеціально установлювалась законом. Вже закони ХП Таблиць передбачали допустимість урочистих юридичних актів для певних категорій іноземців, що були пов'язані з римським народом договорами про дружбу, а також можливість судового провадження за участю іноземця. Поступово було розроблено загальну диференціацію іноземців за категоріями відповідно до їхнього статусу. В умовах розвитку торговельних відносин з іншими народами збереження погляду на іноземця як на ворога стало недоцільним. У стосунках між римлянами і перегринами, а також у взаєминах між самими перегринами починає застосовуватись jus gentium (право народів, перегринське право), право, що компілювалося переважно з торговельних звичаїв різних провінцій, на які поширювалась влада Риму, і втілювалося в едиктах римських преторів.

На відміну від jus civile, jus gentium було досить добре адаптованим до потреб торговельного обігу, оскільки мало універсальний характер, тобто застосовувалось до всіх учасників торгівлі, незалежно від громадянства. Разом із тим, право народів застосовувалось преторами і згодом фактично стало частиною римського права. При єдиному jus gentium не було умов для розвиту колізійних норм, міжнародний комерційний обіг обслуговувався матеріальними нормами.