60. Лібральні (літеральні, письмові) договори: поняття та види.

Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'я­зання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути.

Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобовязання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми по­лягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному на­прямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засв­ідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору.

Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без ма­теріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за поперднім договором, так і за офор­мленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного пе­ріоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних кон­трактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були пись­мові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами.

- Синграфи -«це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт пе­редачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажа­ним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф.

Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний.

Поширення на всю імперію прав римського громадянства при імператорі Каракалі позбавило цей інститут перегринського права юридичної сили. Про­те він не зникає зовсім, а відродився в післякласичному римському праві у вигляді тих письмових cautio, з якими ми вже ознайомилися, розглядаючи пи­тання про стимуляцію

60 .Ліберальні (літеральні, письмові) договори: поняття та види.

Літеральні контракти це контракти, які породжували зобов'язання між кредитором і боржником на підставі дотримання письмової форми. Вони укладалися шляхом запису в спеціальних книгах або в інших відповідних актах.

Літеральні контракти були представлені:

Перехідна запис (Nomen transscripticium)

Цей інститут, проіснував порівняно недовго, відомості про нього черпаються головним чином з ''Інституцій Гая''. Складається він в складній реєстрації, виробленої pater familias (батько сімейства, глава сім'ї, домовладика) в його прибутково-видатковій книзі. Такий запис міг бути двох видів:

а) перезапис з речі на особу (transscriptio a re in personat). Pater familias на прохання свого боржника, можливо зробленого в письмовій формі, вписував у графу acceptum як отриману ту суму, яку йому повинні були віддати, після чого вписував її ж в графу expensum, як ніби знову її виплатив той самий боржник. У результаті попереднє зобов'язання виявлялося припиненим і на його місці виникало нове, що з'явилося на підставі цього запису;

б) transscriptio a persona in personat (перезаписзособинаособу). Pater familias вписуваву acceptum, якотриману, тусуму, якубувйомувиненборжник, післячоговписувавтужсумув expensum, якнібивінїївиплатив. Таким чином, відбувалася новація (ставилася на цей раз не тільки до основи, але і до особи боржника), з якої виникало нове зобов'язання. Згода (можливо письмове) на таку transscriptio була передумовою для її дійсності.

Синграф

Складався в двох примірниках, був підписаний обома сторонами і створював зобов'язання сам по собі, тобто володів абстрактної дієвістю. Синграфом вважався письмовий документ, боргова розписка. Вона викладалися в третій особі ("такий-то повинен такому-то стільки-то, у присутності п'яти свідків, які підписували його слідом за тим, від чийого імені він складався. Цим договором користувалися в основному в результаті процентних позик, між римлянами і лихварями.

Хірограф

«Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний»

61.Поняття та види реальних договорів.

Набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договора взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Отже для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути угоди і передати річ.

Види:

Фідуція (fiducia)

Полягала в формальній передачі власності на річ (за допомогою манципації або судової поступки) від фідуціанта до фідуціара з метою збереження або в якості забезпечення попереднього зобов'язання з умовою, що фідуціар здійснить зворотну передачу речі відповідно на прохання або після того, як його кредит буде задоволений.

Позика

«Позика (mutuum) була однією з найдревніших форм договірного права і збереглася як один з найголовніших інститутів всього господарського обігу і в результаті кредиту» 7, с. 95. Це одностороннє зобов'язання, відповідно до якого одна сторона передавала іншій стороні яку-небудь річ або грошову суму, а після закінчення терміну зобов'язання боржник повинен повернути цю ж річ або таку ж грошову суму кредитору. Позика набувала юридичну силу лише з моменту передачі речі після досягнутої угоди, але це не означало, що угода сторін не мала істотного значення. Угода була необхідним моментом в укладенні договору (немає угоди, немає і договору). Кредитор передавав боржникові річ у власність, що давало право боржнику бути власником цієї речі і право розпоряджатися нею на свій розсуд. Термін договору визначався конкретною датою, але він так само міг припинитись на першу вимогу кредитора. Позика не встановлювала відсотків від зайнятої суми, однак широко застосовувала у практиці вербальну угоду про відсотки. При Юстиніані був встановлений максимальний відсоток на позику 6% річних. Так само відсотки нараховувалися в разі прострочення договору.

Договір зберігання або поклажа.

Ще одним реальним договором у приватному римському праві був договір зберігання або поклажа. Договір зберігання це контракт з двостороннім зобов'язанням, в якому при угоді сторін рухома річ передавалася на зберігання на певний строк або до запитання і після закінчення цього строку поверталася господареві. Контракт за своєю суттю безоплатний. Є три особливі форми поклажі:

1) ''Невідкладна'', здійснюється особою, що знаходиться під загрозою значною навислої небезпеки і тому вимушений віддати річ на зберігання першому зустрічному, який відповідатиме в подвійному розмірі за свою недбалість або ганебність, оскільки зловжив стисненими обставинами, за яких поклажодавець не міг вибрати надійного, на свій погляд, депозитарія.

2) ''Секвестр'' річ, яка оскаржується двома особами в суді або приналежність якої так чи інакше неясна, довіряється третій особі (секвестору), яка має її повернути не на прохання і не будь-кому з претендентів, а лише тому, хто опиниться в такому юридичному становищі, що зможе на неї претендувати.

3) ''Нерегулярна поклажа'' застосовується до суми грошей, відданої на зберігання з тим застереженням, що депозитарій може ними скористатися (їх споживши) і повернути стільки ж.

Позичка

Позичка була двостороннім договором, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (ссудоотримувачу) індивідуально певну річ у тимчасове безоплатне користування з зобов'язанням другої сторони повернути після закінчення користування ту ж саму річ. Ссудоотримувач міг стягнути необхідні витрати на утримання або поліпшення речі за допомогою зустрічного позову. Якщо боржник повертав річ у повній цілості, зобов'язання позички припинялося. «Якщо предметом договору позики є гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, то предметом договору позички може служити тільки індивідуальна річ, бо тільки таку річ можна повернути після закінчення користування без заміни» 6, с. 132. Договір позички полягав в інтересах тільки однієї сторонни ссудоотримувача. У зв'язку з тим, що договір позички передбачає отримання господарської вигоди лише ссудоотримувачем, міра його відповідальності визнавалася як дуже висока. Він ніс відповідальність за навмисне і ненавмисне заподіяння шкоди, за грубу недбалість і легку недбалість. У Дигестах Юстініана говориться: «В відношенні речей, отриманих у позику, має бути виявлена така ж дбайливість, яку додає до своїх справах турботливий батько сімейства, таким чином він не відповідає за ті випадкові події, яким він не міг протистояти ...» 10. Ссудоотримувач був зобов'язаний зберігати дану йому в користування річ, користуватися їй належним чином, тобто відповідно до її господарським призначенням і вказівками договору і виявляти при цьому дбайливість доброго господаря.

Застава

Передача рухомої речі від ''боржника-заставодавця'' ''кредитору- заставодержателю'' з тим, щоб він утримував її у себе в забезпечення попереднього зобов'язання та повернув лише тоді, коли отримає задоволення в повному обсязі.