53. Зобов’язання ніби з договорів та ведення чужих справ.

«зобов'язання ніби з договорів» підкреслює те, що вони виникали не із контрактів чи іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для їх виникнення міг бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Характерною особливістю такого роду зобов'язань є одержання певної вигоди однією стороною за волевиявленням і за рахунок другої, але без наміру обдарувати першу сторону. До зобов'язань ніби з договору римське право відносило:а) зобов'язання з ведення чужих справ без доручення;б) зобов'язання з безпідставного збагачення, а саме: помилковий платіж; майнове надання з певною метою, яка нездійснилась; повернення недобросовісно одержаного. А. Negatiorumgestio (ведення чужих справ без доручення).

Ведення чужих справ без доручення (negatiorumgestio) — це правовідносини, які виникають внаслідок того, що одна сторона (гестор) виявляє турботу про майновий інтерес другої особи (dominus, господаря) без спеціального на те доручення. Неодмінною умовою такого зобов'язання є виявлення турботи про чуже майно без доручення, за власною ініціативою і волевиявленням гестора.

Б. Зобов'язання з безпідставного збагачення.

Вони захищалися засобами кондикційних позовів чи просто кондицій (condictio): а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового подання, мету якого не досягнуто; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою.

В основі виникнення зазначених зобов'язань лежать, дозволені, правомірні дії, проте мотиви їх здійснення неправомірні, або через помилку, або через інші чинники. Вони наближаються до реальних договорів — зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачі якого-небудь майна однією стороною іншій. 

54. Деліктні зобов’язання.

це зобов'язання, які виникають внаслідок порушення майнових чи особистих немай-нових прав абсолютного характеру і мета яких — забезпечити поновлення прав потерпілого за рахунок заподіювача шкоди або особи, відповідальної за шкоду. з часом у ці відносини втручається держава, забороняючи помсту і стягуючи штраф з порушника. Відтак уперше виникає юридичний стан повинності: порушник вже юридично зобов´язаний сплатити потерпілому штраф (poena). Отже, з´являється і поняття правопорушення (делікту).

Приватним правопорушенням (delictum privatum), вважали неправомірну дію, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів . зобов’язання із деліктів породжуються діями протиправ­ними, якими один із учасників відносин завдає шкоди іншому. Від­повідно до цього відбувається і розподіл прав та обов’язків між суб’єктами деліктного зобов’язання: потерпілий уповноважений на компенсацію завданої йому шкоди, а порушник зобов’язаний надати відповідну компенсацію потерпілому. деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємці не відповідали за деліктами спадкодавця, якщо від делікту вони не набували певної вигоди.. У зобов’язаннях із деліктів штрафна відповідаль­ність часто покладалася на кожного із порушників, і не у відповідних частках та не за правилами солідарної відповідальності, а за принципом кумуляції, унаслідок якої розмір стягнення, так би мовити, помножу­вався на кількість порушників. Не завжди збігалася і дієздатність, необхідна до вступу в договірне зобов’язання, зі здатністю відповідати за делікти. Якщо неповнолітні не володіли здатністю укладати дого­вори, то за делікти вони відповідали.

Елементами приватного делікту визнавалися: 1) об ’єктивна шкода, завдана протиправною дією однієї особи іншій; 2) будь-яка форма вини особи, яка вчинила протизаконну дію; 3) визнання об ’єктивним правом цієї дії деліктом, тобто визначення приватноправових наслідків такої дії, які застосовувалися в порядку цивільного процесу.