42. Позовний захист: поняття та види позову. Позовна давність

У римському праві позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actiobonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов´язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді actio strong bonae fidei суддя з´ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм.

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actiocontraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа.

4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації.

5. Кондикції — особливі зобов´язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов´язання з перенесення права власності з´явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування кондикції дістали у формулярному процесі.

6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуваннямцього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини.

Позовна давність.Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбільшого значення набула позовна давність — встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право.

3) законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме право, існувало й право на позов, тобто право на судовий захист. Однак уже претори із зазначених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора).Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов´язання, своїм проханням про відстрочку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його і тільки просить про відстрочку. Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після їх усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після призупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов´язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, однак позбавляється позовного захисту. Такі зобов´язання дістали назву натуральних.