40. Цивільне судочинство у Римі. Судове рішення: поняття та значення.

Судове рішення (judicatum) відігравало важливу роль у фіксуванні результатів розгляду позову, слугуючи, крім того, основою для подальшого розвитку процесу захисту суб´єктивного цивільного права.

Отже, насамперед, судове рішення мало містити присуд щодо виправданості вимог позивача і визначення юридичної долі речей, що становили предмет спору.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершувався присудженням позивачеві певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами, відповідальність відповідача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер. Це — специфічна особливість римського процесу.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.

Якщо процес завершувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг повторюватися. Рішення визнавалося за істину в даному спорі і мало обов´язкову силу для сторін, що було його характерною рисою як акту тлумачення і застосування норми права.

У разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний період за наявності поважних причин відповідач міг просити у претора реституції. В імператорський період судове рішення можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Однак якщо вища інстанція залишала скаргу без задоволення, то відповідач присуджувався до відповідальності вподвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання судового рішення позивач мав право здійснити примусове стягнення.

При легісакційному процесі відповідальність могла бути особистою — відповідача тримали під арештом до сплати боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у володіння. Через деякий час майно боржника продавалося з аукціону. Покупець цього майна ставав його власником і боржником кредиторів відповідача.

41.Спеціальні засоби преторського захисту порушених прав.

За своєю природою це були адміністративні форми захисту суб´єктивних цивільних прав. Серед них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти (розпорядження претора, якими він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов´язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоправності — претор віддавав розпорядження іншій стороні: не чинити насильства (vim fieri veto).

Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь: проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов´язань чи попередження можливих негативних наслідків.

Поновлення первісного стану (реституція). У деяких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому разі необхідно виправити несправедливе становище. Претори створили для цього restitutio in integrum — повернення у первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що спричинив негативні наслідки, недійсним.

Реституція застосовувалася у певних випадках: неповно-літність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).