13.Державець, монарх (Princeps): статус, повноваження, виключні права.

Мона́рхія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Монархів офіційно називають по-різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець або верховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бутиузурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республікидо Римської імперії.Монархія — не просто влада одного, але влада успадкована. Ця влада нерідко боготворяється

Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа. Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. Були введені посади: – префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; – начальника постачання продовольством. У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників. За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії. Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою. Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням. Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми. Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали. Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств. До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням. Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст. Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії. Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів. Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна. Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів. 14.Цар (Rex) та верховна влада (imperium). Основними елементами найдавнішого державного устрою Риму є цар, сенат і народні збори.

Про те, що періоду республіки передував в Римі період царів, крім римської традиції, свідчать такі переживання серед пізніших установ республіки, як interregnum, rex sacrificulus (rex sacrificulus - верховний жрець, на якого після вигнання царів перейшли функції царя в якості релігійного глави римського суспільства), regifugium (regifugium - буквально: «втеча царів», свято, яке справлявся в лютому на честь вигнання царів) і т. д.

Цар (rex ) є верховним владикою держави; в його руках зосереджуються всі функції державної влади. Він є і верховним полководцем народу, і охоронцем внутрішнього порядку, і передміхурова за народ перед богами. В якості полководця він розпоряджається військовими силами народу, призначає командирів і т. д. В якості охоронця внутрішнього порядку він має право суду і покарання над усіма громадянами (jus coercitionis) аж до права життя і смерті. В якості верховного жерця він завідував вчиненням загальнонародних жертвоприношень і т. д.

Рим не є, однак, монархією династичної. Можливо, що в епоху доісторичну і Рим знав царську владу, яка переходила в спадщину в якому - небудь роді [Бернгефт знаходить сліди такої спадковості], але, у всякому разі, вже з самого початку історичної епохи про таку спадковості мови бути не може. Деякі з сучасних вчених думають, що цар - на зразок того, як згодом диктатор і rex sacrorum - призначався попередником (Банфанте, Майр). Найімовірніше, проте, панівне думку, яка вважає царську владу виборною. Після смерті царя, в момент міжцарів'я (interregnum) верховна влада в державі переходить до сенату. Сенат обирає зі свого середовища 10 осіб (interreges), які по черзі (по 5 днів кожен) керують державою до тих пір, поки не буде намічений кандидат в царі. Наміченого кандидата черговий interrex пропонує народним зборам, яке і наділяє його владою (lex curiata de imperio). Для набуття права зноситися з богами новообраному царю необхідно ще особливе посвячення - inauguratio. При відправленні своєї влади цар може призначати собі помічників; але утворилося чи вже в царський період що - або зразок постійних магістратур, важко сказати. Безсумнівно, існували командири окремих військових частин (tribuni militum - «військові трибуни», вищі офіцери в легіонах, tribunus celerum - «начальники кінноти»); можливо, що на час своєї відсутності цар залишав у місті кого - або в якості свого заступника (praefectus urbi), але постійні судді для кримінальних справ (duoviri perduellionis і quaestores parricidii), по всій ймовірності, відносяться вже до епохи республіки.

Поруч з царем стоїть сенат (senatus), що складався в найдавніше час з усіх родових старійшин, які були, таким чином, як представники пологів, членами сенату ex officio («в силу посадових повноважень»). На це вказує вже згадуване раніше збіг числа сенаторів з числом пологів, за римським переказами, а також найменування сенаторів «patres» («батьки»). Пізніше, однак, з поступовим падінням значення пологів і з посиленням царської влади, цей принцип родового представництва відпадає і сенат складається призначенням царя.

Роль сенату стосовно царю є чисто дорадчої: сенат обговорює за пропозицією царя ті чи інші питання, і його висновку (senatusconsulta) мають принципово значення рад, для царя юридично не обов'язкових, але мають, звичайно , величезну фактичну силу. По відношенню до народу сенат грає роль опікуна. Ця роль позначається вже в описаному вище interregnum. Але і понад те, всякий новий закон, прийнятий у народних зборах, потребує ще для своєї дійсності в затвердження сенату (так називаемийauctoritas patrum - влада батьків, яку Моммзен справедливо зближує з auctoritas tutoris - влада опікуна). 15.Розвиток системи органів врядування у стародавньому Римі. Види народних зборів, їх юрисдикція. Слід зазначити, що конкретних понять, тотожних сучасним «держава»,«державне врядування», «самоврядування» тощо, римська юриспруденція несформувала. Ті відносини та інституції, що обслуговували норми публічного права, іменувалися res publicae — «справи публічні (суспільні)», що трактувалося як порядок організації структури, котра діє в інтересах усіх громадян, визначення її повноважень, порядку реалізації цих повноважень, застосування державного примусу тощо. Джерелом усіх державних приписів визнавався римський народ — PopulusRomanus, суверенітет якого мав втілюватися в усіх головних принципах таінститутах публічного правопорядку. Всі владні органи чи посадові особимали повноваження лише завдяки тому, що римський народ передавав їмпевну частку суверенітету останнього, і тому мали право і повинні булиздійснювати надані повноваження лише у визначених межах. Разом з тим,могли бути приписи, що перевершували суверенітет і владу народу. Внутрішня організація владної структури мала бути взаємно врівноваженою, щоб у всіх політичних змаганнях домінувало прагнення до найкращого втілення волі римського народу. Сполучення в організації державного ладу засад авторитарності, колективного за сутністю врядування аристократії і безпосередньої демократії вважалося обов'язковим і таким, що гарантує життєздатність Res publicae. Народні збори (comitia) були трьох видів: куріатні, центуріатні та трибутні (плебейські). Всі види народних зборів не могли діяти самостійно: їх обов'язково мав скликати повноважний магістрат — посадова особа, що радиться з народом; їхні рішення, прийняті з порушенням встановленого порядку, не вважалися такими, що мають обов'язкову силу.Куріатні збори називалися так тому, що голосування питання відбувалося по куріях, що історично були підрозділами римської громади. До компетенції куріатних зборів належали різні категорії «публічних справ»: релігійні, сімейні, політичні тощо. Зокрема, куріатні коміції вирішували такі релігійні справи, як посвята у сан жерця; сімейно-спадкові — посвідчення заповіту; політичні — обрання верховного провідника римського народу, надання посадовим особам публічно-правових повноважень, надання римського громадянства; судово-процесуальні —оскарження судових рішень тощо. Центуріатні коміції відображали цензову систему організації демократії. Трибутні збори були за своєю сутністю формою самоврядування громади за територіальною ознакою: їхні рішення були обов'язкові тільки у межах даної триби (а лише у Римі на початок І ст. н. є. було 35 триб). Вони вирішували організаційні та господарські питання місцевого значення: фінансування місцевих господарських потреб, організацію та підтримання правопорядку на території триби тощо. Важливим принципом організації влади був чіткий розподіл повноважень різних видів зборів, що ніколи не перетиналися, а тому і не конкурували між собою. Отже, другим важливим принципом організації влади у Стародавньому Римі був чіткий розподіл повноважень між різними органами. При цьому жоден орган влади не міг представляти римський народ у цілому. Таке рішення було проявом згадуваної вимоги «діяти разом з Римським народом». Крім того, правило про розподіл (навіть подрібнення) повноважень між різними органами влади створювало необхідні правові гарантії від узурпації влади, чого дуже остерігалося римське суспільство, яке зі значними зусиллями позбавилося одноособової влади вождів архаїчного періоду. Наявність системи взаємних стримувань і розподілу повноважень різних державних органів, що не перетиналися і не збігалися, трактувалася римською юриспруденцією як гарантія реалізації народного суверенітету. Salus populi suprema lex — благо народу є найвищий закон. У цій сентенції втілювалися головні засади організації публічної влади у Стародавньому Римі взагалі і доктрини публічного права, як продовження публічної влади, зокрема. Тому допускалося, що народ може звільнити когось від вимоги додержання права і закону. Встановлюючи правила поведінки, народ може також звертати свою волю як у майбутнє, так і в минуле. Втім, тут слід зробити застереження: у римській правовій традиції навіть рішення народу були обов'язкові лише тоді, коли немає заперечень з боку богів чи героїв. Наріжним каменем римського публічного права був принцип народовладдя, однак це не є тотожним поняттю влади простої, «арифметичної» більшості народу.