39.Види процесу: легісакційний, формулярний та екстраординарний.

Легісакційний процес (legеs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квірітського права, яка згідно періодизації історії римського права припадає на перший – архаїчний період. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста ІІ ст. до н. е. Гая. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був введений законом (лат. legеs – закон), а, по-друге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слів. Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Всі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразкуу справі. Процес legеs actiones відбувався у двох стадіях (етапах) – 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив в присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н.е. нового магістрату – претори. Функція магістрата полягала у підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правильну юридичну кваліфікацію конкретному спору і призначити суддю.

Стадія ius розпочиналась з виклику відповідача до магістрата. Оскільки для розгляду була необхідна присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а у разі необхідності міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті слова своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точністю та законністю формулюваньДруга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не могло оскаржуватись.

З джерел давньоримського права відомо про декілька типів легісакційного процесу:

1) за допомогою присяги (legеs actio sacramento) – найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про приналежність їй спірної речі абопро факт існування чи відсутності між ними зобов'язання .

2) прохання про призначення судді або арбітра (legesactioarbitrivepostulationem). Цей процес застосовувався у випадках захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна

3) шляхом накладення руки (leges actio per manus iniectionem) виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду протягом 30 днів, позивач був вправі захватити його руками, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Проте на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову

Другий вид цивільного процесу – процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічними умовами, які склалися наприкінці існування республіки і були пов'язані із розвитком державності, поширенням комерційних відносин, розширенням території торговельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення спорів в порядку легісакційного процесу. В нових умовах застарілі правила все частіше виявлялися або взагалі непридатними для нових суспільних відносин або не могли ефективно захистити порушене право.

Так само як і легісакційний, формулярний процес ділився на дві стадії ius і iudicium. Стадія ius відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор у відповідності до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь встановлені претором формули захисту вносилися конкретні данні щодо певного конфлікту осіб і таким чином формула позову індивідуалізувалася. Найбільш поширеними були формули з такими складовими:

1) інтенція (лат. intentio - притязання) – полягала у заяві, твердженні позивача про приналежність йому певного права

2) демонстрація (лат. demonstratio - опис) – описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов'язок відповідача;

3) кондемнація (лат. condemnatio- осуд) – надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвердяться доводи позивача;

4) ад'юдикація (adiudicatio - присудження) - наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов'язаний був повідомити його про свої претензії і закликав явитися явки до суду. Відповідач зобов'язаний був негайно з'явитися до претора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. В класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав в сумі позову.

Магістрат міг прийняти позов або відмовити у його прийнятті в залежності від справедливості справи. При вирішенні цього питання встановлювався предмет спору і підстави позовних вимог. Для цього допитувався відповідач. Після встановлення предмету спору сторони та претор узгоджували приватну особу в якості судді. Після цього претор у письмовій формі видавав формулу, індивідуалізовану конкретними обставинами справи. Вона передавалась позивачем відповідачу. Після засвідчення спору розпочиналась друга стадія провадження – iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази і усні – показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскільки могли бути гарантовані клятвою.

Екстраординарний процес. Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановленням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Заміна формулярного процесу екстраординарним означала докорінну зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд справ втратив публічний характер, усний процес замінювався письмовим, що було порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному процесі розгляд справи по суті і саме рішення в ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою третейського судді, а владним наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на всьому ході розгляду справи. Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до протоколу судової установи і потім офіційно повідомлялась відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже офіційно за участю представника державної влади. На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі допускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію - аж до імператора. Однак до імператора доходили лише найважливіші справи - цивільні та адміністративні. Таке оскарження дістало назву apellatio - апеляції. Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позивача. Рішення суду виконувалось адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника.