36.Поняття та види об’єктів права у Римі.

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового права і містило в собі певну цінність.

Види речей: речі за їх матерією: rescorporales (речі тілесні); resincorporales (речі безтілесні)Манципні (resmancipi) – які підлягали складній процедурі передачі – манципації (земельні ділянки, худоба, будівлі, раби, земельні сервітути та інші цінні речі, які становили економічну основу римського суспільства); resnecmancipi – усі інші речі.

Рухомі – речі, які можна було пересувати у просторі (раби, худоба); нерухомі

Подільна річ, яка може бути поділена на частини без шкоди для її господарського призначення (вино, молоко, м’ясо); неподільна, яка при поділі на частини втрачає свої властивості і не може служити за своїм початковим призначенням.

Річ індивідуально визначена (species) – якимось чином виділена річ (картина, ваза як витвір мистецтва...); річ наділена родовими ознаками (genus) – її мінова цінність визначена такими параметрами як вага, міра, кількість. Неспоживні в процесі користування не знищуються або споживаються (зношуються) непомітно (будівлі, земля, знаряддя праці); споживні – згідно з їх призначенням зменшуються або знищуються зовсім. Головна річ – яка дає назву цілому або така, без якої інша не вживається. Побічні певним чином залежали від головної речі і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди, витрати.

Прості – усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу. Складні – складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель). Сукупності роздільних речей матеріально між собою не пов’язані. Сукупність – об’єднана тільки загальною назвою або ім’ям.

Речі в обороті – які були об’єктами приватної власності і об’єктами обороту між окремими особами. Речі, вилучені з обороту, які не могли бути об’єктом приватної власності в силу свого специфічного призначення.

37.Річ як центральний об’єкт приватно-правових відносин. Класифікації речей у римському праві та їх правовий режим.

Усі речі поділяли на дві категорії: речі сакрального права (divinijuris) і речі людського (humani) права.До категорії речей божественного права відносили речі, присвячені «римським народом» (рішенням народних зборів або сенату) вищим богам, і речі релігійні (релігійного призначення або священні за своєю сутністю).

2. Речі людського права, у свою чергу, поділяли на речі публічні та приватні.Публічні речі було вилучено з обігу, вони не могли належати комусь на праві власності, оскільки вважалися такими, що належать всьому суспільству, всій спільноті громадян .

3. З урахуванням можливості речей бути об'єктом правовідносин та предметом господарського обігу речі поділяли на resincommercio (ті, що перебувають в обігу), і resextracommercium (речі, вилучені з обігу). Якщо річ могла бути об'єктом права приватної власності та предметом угод між окремими особами, вона перебувала в обігу. І навпаки, якщо річ через свої природні властивості чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона перебувала поза обігом, тобто була вилучена з нього.

4. Суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на res mancipi та res пес mancipi, що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей у господарському обігу. До res mancipi відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші й найцін-ніші речі в господарстві. Власне, це основні засоби виробництва.

5. Досить важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називали тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, — безтілесними (res incorporales). До першого виду відносили речі, до яких можна було доторкнутися (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скоріше, права, наприклад, право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

6. Поділ речей на рухомі (res mobiles) і нерухомі (res immobiles) спочатку майже не мав правового значення. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, речі домашнього ужитку тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, сільськогосподарський реманент тощо). їх вважали складовими частинами землі, щодо них діяло правило superficies solo cedit — зроблене над поверхнею йде за поверхнею.

7. З правового погляду дуже важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально визначені (species), що полягав у врахуванні господарської сутності речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова.Індивідуально-визначені — це речі унікальні, єдині в своєму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва) і тому кожну з них замінити іншою неможливо.

8. Римські юристи вважали речі подільними (divisae), якщо їх можна розділити у будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості та призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неподільними (indivisae), якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася не-рухомість, рухомі речі.

9. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали (втрачали свої властивості) називали споживчими (resquaeusuconsumuntur). Це — їжа, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони слугували для задоволення потреб людини і використовувалися шляхом споживання: для тамування голоду існували продукти, для зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили також гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям довше, вважали неспоживчими (res quae usu non consumuntur). У процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Предметом договору позики були тільки споживчі речі, а у найм передавалися неспоживчі речі.

10. За фізичним складом речі поділяли на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими (simplices), а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними (summae). У свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей.

Згідно з римським правом панування над речами могло мати фактичний або правовий характер.

І. Формами фактичного панування були: 1) володіння (possessio) і 2) держання (detentio).

ІІ. Правове панування виражалося у так званих речових правах. До них належали: право власності і права на чужі речі (обмежені речові права) “Речові права на чуже майно”

Вважалося, що володіння складають такі два елементи:

1) об’єктивний (corpus possessionis) – фізичне володіння річчю.

2) суб’єктивний (animus possessionis) – вольовий елемент – особа вважає дану річ своєю.

Якщо річ перебуває у певної особи, але вона не ставиться до неї як до своєї, то це не є володіння (відсутній суб’єктивний елемент), а держання (detentio).

Володіння, яке ґрунтується на праві, є правом власності. І володілець, і держатель – мали річ фактично, але володілець мав волю володіти річчю від свого імені, не визнаючи над собою влади іншої особи; а держатель має волю володіти від імені іншого.

Держатель міг мати такий захист від чужого імені, тобто через власника (основна відмінність). Володіння від держання відрізняється правовою основою, залежно від того, що є підставою володіння чи держання (чи купівля-продаж чи договір найму).

38. Поняття майна. Досудові способи захисту порушених прав.

 Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.У преторський період до складу майна входило все , що залишалося після відрахування боргів кредиторів . Так поступово поняття майна стали трактувати як сукупність прав і обов*язків власника . Отож майно складалося з активу і пасиву з вимог та боргів , а відтак до складу майна входили і борги , які іноді становили значну , а то й більшу його частину.

Якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення порушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і силою змусити сплатити борг.

Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки. Креди­тор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вима­гати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена.

За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом.

Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - пе­редача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті захо­ди охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держа­ви (judicia publica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judicia privata).

Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розг­лядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, фор­мулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судово­му захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася од­ноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж пере­ведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.