33. Особа (суб'єкт права) у Римі: поняття, правовий стан та його види.

Суб’єкт права – це той, хто здатний мати право, бути його носієм, вступати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміну, якій міг би визначити поняття “суб’єкт права”. Використовувалися різні терміни, зокрема, homo – людина. Але цей терміни застосовувався по відношенню як до вільної людини, так і до раба, у зв’язку з чим він не втілювали у собі юридичний зміст категорії “суб’єкт”. Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміну “суб’єкт” в римському праві був термін “persona”, який завжди відображав юридично значимий момент особистості у відносинах.

Правовий стан та його види: правоздатність і дієздатність

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщолюдина отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Зміст цивільної правоздатності римського громадянина охоплював два основних елементи: 1) jus conubii — право брати законний римський шлюб, у якому діти набувають статусу римського громадянина; 2) jus commercii —право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо. В jus commercii у період принципату почали розрізняти окремо право складати заповіт і право бути свідком при складанні заповіту{активна тестаментна правоздатність), а також право бути спадкоємцем за заповітом (пасивна тестаментна правоздатність). Крім того, право бути учасником цивільного обігу означало також, що особа є деліктоздатною, тобто здатна сама відповідати за вчи^ нені нею приватні делікти.

Цивільна дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не виробило визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення. Дієздатність залежала також і від інших чинників — стану здоров´я, сімейного стану тощо.

За віковим цензом цивільна дієздатність громадян диференціювалася на чотири групи. До першої (infantes) належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої (impuberes) — дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними. Бони могли здійснювати тільки дрібні правочини, робити недорогі покупки, приймати незначні дарунки, проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення якого-небудь обов´язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину.

Третю вікову групу (adulescientes) складали особи (з 12 до 25 років — дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільноправові правочини, якщо були в шлюбі, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони у той стан, в якому вони були до укладення правочину, тобто застосувати реституцію Після цього такі особи могли здійснювати правочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося право самостійно складати заповіт, а також вступати в шлюб.

Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні особи. З досягненням 25 років відпадали обмеження цивільної дієздатності за віком, вона ставала необмеженою, якщо не було інших чинників, що її обмежували.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психічний стан особи. Обмеження цивільної правоздатності наставало при capitis deminutio, оскільки втрата будь-якого із статусів неминуче впливала на можливість бути взагалі суб´єктом права, а, отже, і учасником цивільних правовідносин.Разом з тим, існували досить істотні обмеження загальної правоздатності, що стосувалися, насамперед, визначення можливого обсягу цивільних прав і обов´язків. їх можна об´єднати одним поняттям «приниження честі», розрізняючи кілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabi-litas); б) ганьба (infamia,ignominia); в) погана репутація (tur-pitudo).

Intestabilitas була передбачена вже Законами XII таблиць, як спеціальне обмеження правоздатності, пов´язане з порушенням обов´язку свідка підтвердити факт договору або його зміст. Така особа визнавалася безчесною і втрачала право бути свідком (VIII.22).

Найбільш серйозне обмеження — infamia, або ж ignominia (ганьба) — утвердилося за допомогою преторського права як інститут, головним чином, приватного права..

За межами infamia було turpitudo (погана репутація), що регулювалось преторським едиктом і полягало в обмеженні спадкових прав осіб, що займалися ганебними професіями (повії, актори та ін.).