31. Порядок судового розгляду справи.

Зацікавлена особа зверталася до quaestio — спеціального органу, що займався підготовкою до судового розгляду даної категорії справ. Комісій було кілька. Об´єднання всіх таких комісій вважалося верховним карним судом. До складу комісій входили кілька фахівців-суддів з числа магістратів, присяжні судді обиралися за жеребом; головував спеціальний магістрат. До початку засідання суду громадянин, який висунув обвинувачення, повинен був виконати певні формальності, щоб засвідчити свій намір. Усі вони підписувалиобвинувачувальний акт, у якому зазначалися: 1) місце слухання справи, 2) ім´я претора, 3) ім´я того, хто обвинувачує, 4) ім´я того, кого обвинувачують, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст відповідної норми закону, 7) місце, рік і місяць вчинення злочину.

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв´язував себе фактом обвинувачення: у разі недоведеності обвинувачення, до нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку колишнього обвинувачуваного з приводу наклепу на нього. Після встановлення сутності обвинувачення починалася процедура визначення складу суду присяжних. Кожна сторона мала право відводити присяжних, яких, зазвичай, у слуханні справи брало участь від 35 до 75 осіб. Потім жеребом визначався суддя — головуючий у справі. Суд збирався у спеціально організованому місці, у певні дні й години, був відкритим і публічним. Процес починався з промови обвинувача, у якій той мав дотримати чотирьох умов: rem ut defmi-at, hominem ut notet, argumento probet, teste confirmat — викласти суть звинувачення, вказати на учасників і обставини злочину, викласти аргументи і вказати на докази. Під час одного процесу можна було обвинуватити особу лише в одному карному злочині. Допит свідків проводили особисто сторони. Після закінчення змагань ораторів і підсумкового висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий», «засуджений» , «істина не встановлена». Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків 4- 1 голос присяжних. Заумов рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували. Слухання справи могло бути відновлено за тим самим або аналогічним обвинуваченням, однак через певний проміжок часу.

32. Інквізиційний процес та коло доказів за римським правом.

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушення до винесення вироку цілком проводила одна особа — суддя. Судова процедура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імператору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім´я того засудженого, котрий, на його думку, був цього гідний.

Поступово формується корпорація осіб, що мають відношення до судочинства, але не є суддями — advocati. Претендентів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advocati) після попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її голова — primas. Судова установа, до якої зараховувався адвокат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла накладати штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виключати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ведення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар — «у межах справедливої помірності».

При визначенні кола доказів, що могли використовуватись у карному процесі, виходили з того, що найголовнішим доказом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути тільки повноправні римські громадяни. Однак у разі державних злочинів допускалося свідчення жінок, дітей, осіб чужого громадянства, навіть рабів. Свідчення мало бути особисто зробленим у судовому засіданні. Допускалося примушування до свідчення: вільних громадян примушували загрозою штрафу, рабів — загрозою катування. Спеціально визначалося становище рабів, що дають свідчення проти свого хазяїна: після допиту з катуванням вони вважалися вільними і більше не належали колишньому власнику.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також докази, добуті під час обшуку будинку підозрюваного (але при цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом процедурою, для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, що містилися у документах.