29. Розмежування ролі суддів та адвокатів. Інститут професійних слідчих.

Основні засади процедури карного судочинства склалися при розгляді карних справ магістратом за участі суду присяжних і карних справ, що підлягали юрисдикції магістрата з наступним затвердженням вироку народними зборами.

Принциповою особливістю карного процесу за римським публічним правом була вимога обов'язкового приватного звинувачення по всіх карних справах. Ні посадові особи, ні особи, що офіційно виконували суддівські функції, ніхто інший (чиновник, військовий магістрат, клірик тощо) не міг порушувати карні справи, підтримувати обвинувачення у суді, надавати докази тощо. Для початку провадження у карних справах необхідно було, щоб приватна особа (римський громадянин) звинуватила іншу особу в здійсненні публічного делікту з ознаками карного злочину, в приватному порядку звернулася до відповідної судової інстанції і виявила ініціативу підтримувати обвинувачення.

Зацікавлена особа зверталася до quaestio — спеціального органу, що займався підготовкою до судового розгляду даної категорії справ. Комісій було кілька. Об'єднання всіх таких комісій вважалося верховним карним судом. До складу комісій входили кілька фахівців-суддів з числа магістратів, присяжні судді обиралися за жеребом; головував спеціальний магістрат. До початку засідання суду громадянин, який висунув обвинувачення, повинен був виконати певні формальності, щоб засвідчити свій намір. Якщо обвинувачів було кілька, претор призначав одного як dominus litis, додавши трьох помічників. Усі вони підписували о б вину бачу вальний акт, у якому зазначалися: 1) місце слухання справи, 2) ім'я претора, 3) ім'я того, хто обвинувачує, 4) ім'я того, кого обвинувачують, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст відповідної норми закону, 7) місце, рік і місяць вчинення злочину. При цьому обвинувачуваний міг скористатися правом ознайомлення з актом обвинувачення.

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв'язував себе фактом обвинувачення: у разі недоведеності обвинувачення, до нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку колишнього обвинувачуваного з приводу наклепу на нього. Крім того, кожен римський громадянин міг обвинуватити того, хто висунув обвинувачення і програв карний процес, у несумлінності, змові з обвинувачуваним тощо і порушити іншу карну справу проти обох вказаних осіб.

Після встановлення сутності обвинувачення починалася процедура визначення складу суду присяжних. Кожна сторона мала право відводити присяжних, яких, зазвичай, у слуханні справи брало участь від 35 до 75 осіб. Потім жеребом визначався суддя — головуючий у справі. Суд збирався у спеціально організованому місці, у певні дні й години, був відкритим і публічним. Процес починався з промови обвинувача, у якій той мав дотримати чотирьох умов: rem ut defmiat, hominem ut notet, argumento probet, teste confirmвt — викласти суть звинувачення, вказати на учасників і обставини злочину, викласти аргументи і вказати на докази. Під час одного процесу можна було обвинуватити особу лише в одному карному злочині. Головним елементом процесу були промови. Допит свідків проводили особисто сторони. Після закінчення змагань ораторів і підсумкового висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий» (А. — absolvo), «засуджений» (С. — condemno), «істина не встановлена» (N. L. — non liquet). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків + 1 голос присяжних. За умов рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували. Слухання справи могло бути відновлено за тим самим або аналогічним обвинуваченням, однак через певний проміжок часу. Виконання вироку було справою обвинувачів (їм видавали для цього спеціальні накази на ім'я уповноважених міських магістратів).

З часом процедура судочинства зазнає змін. Поступово зростає роль головуючого у суді. З'являються платні обвинувачі-донощики, а згодом і професійні слідчі-поліцейські. Справи про незначні злочини підлягали прискореному адмі-ністративному розгляду зі спрощеними покараннями. Обвинувачення могло бути вже не тільки приватним (accusatio), а й офіційним. Процес стає закритим і зводиться часто до допиту обвинувачуваного з приводу висунутих проти нього обвинувачень (inquisitio). Не допускається, як було раніше, угода сторін щодо формулювання обвинувачення, про характер покарання. Якщо винесений і оформлений належним чином судовий вирок не виконується негайно, то він вважається владним наказом для адміністрації, що не вимагає додаткових судових дій.

У період імперії судочинством займаються чиновники, призначені імператором — співробітники його канцелярії. Становище обвинуваченого враховується при визначенні судової процедури: сенаторів могли засуджувати або сам імператор, або спеціальна колегія; з'являються спеціальні суди для придворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх начальників; створюється спеціальний суд для розгляду злочинів, вчинених рабами і колонами.

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушення до винесення вироку цілком проводила одна особа — суддя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть щодо свідків. Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні громадяни. Перевагу надають письмовим доказам. Свідчення однієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жінок мають обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді. Судова процедура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імператору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того засудженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitutio in integrium — інститут, відомий y приватному праві як анулювання угоди).

Поступово формується корпорація осіб, що мають відношення до судочинства, але не є суддями — advocati. Претендентів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advocati) після попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її голова — primas. Судова установа, до якої зараховувався адвокат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла накладати штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виключати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ведення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар (почесну винагороду) — «у межах справедливої помірності». Крім виступу в суді, адвокати складали для своїх клієнтів документи, ділові папери тощо.