27. Мета і види покарань у Римі.

Термін poena, яким позначалося покарання, був похідним від грецького punitio (очищення громади від злочинця і пере­дача його на покарання богам). У ранньому римському праві карна відповідальність, що накладалася від імені народу, ма­ла абстрактне значення. Конкретна форма покарання визна­чалася окремо вищими магістратами. З розвитком карного права покарання почали відразу призначати конкретно з ура­хуванням виду, суб'єкту й обставин злочину.

У пізньому римському праві було вироблено певні загальні критерії визначення форми покарання відповідно до загаль­них принципів публічного правопорядку і мети встановлення карної відповідальності.

Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

-має правовий характер

-є конкретним у юридичному сенсі

-повинно мати превентивний сенс. 

-має бути адекватним злочину.

Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином:

1) страта (poena capitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через над­звичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства. Звичайним способом стра­ти в епоху класичного Риму було відсічення голови сокирою. Для військових чи у військових умовах знаряддям страти слугував меч, що вважалося більш шляхетним способом.

Спеціальними видами страти були:

а) розпинання на хресті (у дохристиянські часи - для віль­них громадян, що порушували релігійні приписи і були за­суджені понтифіками; у християнську добу - для рабів. З цього загального правила були винятки - наприклад, хресна страта повсталих рабів тощо);

б)  утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів);

в) віддання на розтерзання диким звірам під час циркових вистав (це покарання вважалося рівнозначним розпинанню на хресті);

г)  замуровування у стіні (щодо жінок - жриць богині Вес­ти або пізніше черниць за порушення релігійних приписів чи норм суспільної моралі);

д)  спалення;

є) скидання зі скелі.

Крім того, застосовувалися і так звані домашні види стра­ти, що полягали у зобов'язанні злочинця до самогубства (примушування випити отруту, заколотися мечем тощо).

Сама процедура страти зазнавала змін. Спочатку винесен­ня смертного вироку тягло його негайне виконання. У період імперії традицією стало надавати відстрочку виконання виро­ку - від 30 днів до 1 року. Змінювалося і місце страти: спо­чатку вона відбувалася під відкритим небом, пізніше виконан­ня смертного вироку проходило, як правило, у місцях ув'яз­нення. Тіло злочинця у поганські часи обов'язково видавали родичам для поховання, але з часом ця практика припи­нилася;

2)  позбавлення римського громадянства. Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення рим­ського громадянина status civitatis могло бути максимальним (злочинець повністю й остаточно позбавлявся статусу рим­ського громадянина шляхом вигнання з громади назавжди, продажу в рабство «за Тибр» - поза римську територію) або частковим. Часткове позбавлення римського громадян­ства наставало або після засудження до позбавлення прав у римській родині (злочин проти родичів, безчесні вчинки), або після спеціального позбавлення прав громадянства через за­судження до вигнання (deportatio). Депортація не позбавляла колишнього римського громадянина статусу вільної людини і пов'язаного з цим права на захист. Депортація звичайно по­лягала у примусовому переселенні на який-небудь острів. Іноді траплялися випадки примусового переселення засудже­ного у віддалені римські селища на нових територіях (свого часу на таке був засуджений поет Публій Овідій Назон). Ре­жим депортації міг бути різним і передбачати різні наслідки. Зокрема, засуджений міг бути висланий взагалі з Риму без зазначення конкретного місця його проживання. Тоді він міг жити будь-де, крім Риму, звісно, якщо не було заперечень органів місцевої влади. Разом з тим, засудженого могли зас­лати у певне місце. У цьому випадку представники місцевої влади стежили, щоб він не залишав визначеного йому місця поселення.

Вирок міг передбачати можливість повернення у Рим після закінчення певного терміну. Але якщо такого застереження у вироку не було, то засланий не міг повернутися без спеціаль­ного дозволу під загрозою нового карного вироку. Єдиною можливою підставою самовільного повернення із заслання визнавалося обґрунтоване бажання бачити імператора чи клопотатися перед ним у своїй справі (звісно, якщо раніше не було негативної реакції імператора на клопотання даної особи);

3) примусові роботи. До цього виду покарання засуджува­ли, як правило, неримських громадян. Римські громадяни могли бути засуджені до примусових робіт за умови попе­реднього позбавлення їх громадянства. Лише після цього во­ни каралися цим, ніби рабським, ганебним заняттям - робо­тою не для власного задоволення, а з примусу.

Існувало два основних види примусових робіт: а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини тощо). Вона вважалася за ступенем суворості насту­пним покаранням після страти; б) використання в школі гла­діаторів як інструктора, бійця, «ляльки» для тренувань тощо. Цей вид примусових робіт був сприятливішим для засудже­ного, оскільки давав потенційну можливість при «професій­ному успіху» одержати звільнення від покарання;

4)  ув'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за зло­чин практикувалося тільки щодо рабів - за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. В'язницями слугували, в основному, колишні храмові приміщення або підземні примі­щення при цирках, школах гладіаторів тощо, які могли вико­ристовувати і не за прямим призначенням. Конкретні терміни ув'язнення нормами права не передбачалися. Можна припус­тити, що визначення таких строків залежало у кожному ви­падку від адміністративної практики, що склалася;

5) тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцт­во (відрубування рук, ніг, таврування тощо), у римському карному праві не застосовувалися (лише у ранню добу пока­лічення допускалося як засіб припинення найтяжчих делік­тів). Тілесні покарання з метою завдання болю засудженому також зустрічалися нечасто та й то, головним чином, як до­даткове покарання. Слід зазначити, що взагалі тілесні пока­рання як самостійна й єдина санкція за злочин застосовува­лися тільки за крадіжки дітей. Взагалі тілесне покарання (би­чування) вважалося ганебним і застосовувалося до рабів: їх били спеціальним бичем, що було не стільки боляче, скільки ганебно.

Варто звернути окремо увагу на одну ситуацію, коли мог­ли застосовуватися засоби тілесного впливу «меншого ступе­ня ганебності». Наприклад, вільних римських громадян мог­ли бити ціпками чи різками, але не у вигляді карного пока­рання, а як стягнення поліцейсько-адміністративне або вій­ськове. Таке стягнення накладалося магістратом. При цьому мав значення той етично-правовий нюанс, що пучок різок (fascis), у який за межами Риму ще й вкладали сокиру, вва­жався ознакою влади посадової особи - магістрата, який за ним носили спеціальні слуги-ліктори. Цим ніби пом'якшува­лися суспільно-моральні наслідки биття різками за вказівкою магістрата, оскільки той виступав як втілення частки величі римського народу;

6) штрафи. За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів, могло застосовуватися також стягнення певної кількості майна - штрафів. Штраф міг бути вираже­ний у матеріальній формі (наприклад худобою) та у грошо­вій. Застосовували штрафи в основному магістрати. їх можна було накладати тільки у разі, якщо в законі точно вказаний розмір штрафної санкції за публічний делікт.

28. Органи карної юстиції, їх компетенція.

Карному переслідуванню підлягали тільки правопорушен­ня, які доктрина римського права розглядала як такі, що сто­суються «публічних справ». Низку досить небезпечних для суспільства правопорушень (які у сучасних правових систе­мах кваліфікуються як карні злочини - крадіжка особистого майна, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) розглядали в Римі як делікти приватного права і тому такі злочини підлягали приватному, а не карному судочинству. Можливість за­стосування карно-процесуальних форм визначалася з ураху­ванням сукупності обставин: змісту вчинених дій, суб'єкту злочину, наявності спеціальної підсудності, діапазону санк­цій за делікт тощо. Цим зумовлювався той чинник, що єди­ної, універсальної і загальнообов'язкової форми карного су­дочинства римська юстиція не виробила.

Поступово у Стародавньому Римі склалося кілька форм карного процесу:

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопору­шення розглядалася одноосібно уповноваженою на це поса­довою особою (курульним магістратом), юрисдикція якого спиралася на повноваження в межах наданої йому вищої влади. Цей процес застосовувався у разі спеціальних звину­вачень, або у звинуваченнях проти чітко визначених катего­рій осіб: при вчиненні військових злочинів вояками; при вчи­ненні злочинів жінками-римлянками (якщо такі справи не на­лежали до адміністративно-поліцейської юрисдикції едила); при вчиненні злочинів проти іноземців і взагалі неримських громадян; при вчиненні злочинів рабами тощо. При розгляді справ одноосібно магістратом порядок судочинства не обме­жувався формальними вимогами; фахівці-правознавці до участі у процесі не залучалися, допускався тільки самозахист звинувачуваного;

2) публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов'язкової апе­ляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського на­роду. Цей процес застосовувався при розгляді найбільш тяж­ких публічних деліктів, вчинених римськими громадянами, надто тих, що передбачали у вигляді покарання страту. Ця форма процесу вимагала додержання кількох обов'язкових стадій: виклик до суду, аналіз обставин справи, вирок магіст­рату, звернення до народних зборів з проханням визначити остаточність вироку, рішення народних зборів. При цьому всі стадії процесу мали відбуватися з додержанням точно регла­ментованих формальних процедур. Пізніше апеляцію до на­роду було замінено правом звернення з оскарженням вироку магістрата до імператора як провідника держави;

3) процес у справах, що виникали із вчинення приватних деліктів. Відбувався він на різних етапах розвитку римсько­го права у різних формах: у вигляді легісакційного, форму­лярного, екстраординарного тощо провадження. Хоч у цьому разі мав місце, поряд з іншими, розгляд справ з правопору­шень, що тепер відносять до карних злочинів, і відповідно за­стосовувалися можливості примусу з боку публічної влади, але у головних своїх рисах він не відрізнявся від розгляду інших справ на основі положень приватного права;

4) процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії при­сяжних суддів. Він провадився спеціально створюваними ко­легіями присяжних суддів під головуванням магістрату (як правило претора). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу». Цей про­цес застосовувався для розгляду справ, які виникали із зви­нувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськи­ми громадянами, тощо. У «класичну добу» цей вид процесу став найбільш поширеним, а згодом саме з нього виник суд за участю присяжних з числа рівноправних громадян. Римська юриспруденція розробила також деякі загальні норми проце­су за участі присяжних: суд мав відбуватися там, де присяжні можуть одержати повні відомості про обставини правопору­шення; суддя (магістрат, що головує) вирішує питання права, а присяжні вирішують питання факту, тобто сам злочин і провина особи, що обвинувачується, зважуються присяжни­ми, а норми права (визначені магістратом, що головує у суді) тільки визначають правові наслідки рішення присяжних;

5) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата у провінції на підставі його спеціальних повно­важень, наданих йому щодо римських громадян та інших жи­телів провінції, що не є римськими громадянами. Він зводив­ся, як правило, до затвердження рішень і вироків органів му­ніципального самоврядування.