1.Періодизація історії розвитку римського права. Система римського права. Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами:царський (754—509 pp. до н. є.);республіканський (509—27 pp. до н. є.);період імперії (27 р. до н. є. — 476 р. н. є.).Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. є. — 193 р. н. є.) та домінат (284—476 pp. н. є.). Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел , то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів: найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.); докласичний (367—17 pp. до н. є.);класичний (17 р. до н. є. — 284 р. н. є.);післякласичний (284—476 pp. н. є.);юстиніанівський (527—565 pp. н. є.). Архаїчний період характеризується як етап початкового формування РП. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної судової практики. У 367 р. до н. є. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. є. почали обирати претора перегринів. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони. Докласичний період. В цю епоху Римська Республіка досягає свого розвитку та підходить до занепаду, здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Докласичний період — час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного періоду пов'язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення правосуддя (17 р. до н. є.). Джерелами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів. Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н. є. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду РП досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Післякласичний період. Правотворча діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Розвиток імператорського законодавства та його переважне значення змінює коло джерел права. Постанови імператора дістали назву конституцій. Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всьогоРП для правової культури були збережені тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій. Система РП Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:jus civile — цивільне право; jus gentium — право народів; jus praetorium — преторське право. Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини виключно між римськими громадянами. Дія норм цивільного права обмежувалася територією Риму. Цивільне право неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами з одного боку, та громадянами, які проживали за межами Риму (перегрини) — з іншого. Але потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система РП — право народів. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Але згодом ці 2 системи стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту. Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право". Так, поступово поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова система під назвою преторське право. Всі три правові системи в сукупності становили римське право. На їх основі було вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publkum).Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. Приватне право означає автономію сторін, але обмежену публічним правом. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний. Отже, критерій розшарування цих понять є: 1)Інтерес який захищає право;2)Метод правового регулювання; 3)Суб*єктивний склад; 2.Предмет та структура дисципліни «Римське право». Місце і значення курсу «Римське право» в системі юридичних наук. Римське приватне право є правом найбільшої держави періоду античного суспільства. Зароджувалося воно у стародавні часи у невеликій римській общині (датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 року до н. є.). Борючись за своє існування, Рим у подальшому об'єднав майже весь античний світ. Істотно змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства, виникають більш складні економічні відносини, закладається фундамент для подальшого світового суспільного розвитку. На території Римської держави виникають і встановлюються численні ділові, торговельно-грошові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Виникає потреба в регулюванні цих нових відносин, тому потрібне було нове право, яке б могло однаково задовольняти інтереси всіх учасників суспільних відносин. Правова дійсність вимагала привести старі норми у відповідність до нових умов та потреб суспільства. РП проймається такими засадами універсальності: вбирає в себе ті звичаї міжнародного торгового обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникає те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала суспільні відносини між приватними особами, а саме: 1.сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість 2.суб'єктів здійснювати угоди майнового характеру; 3.питання правового захисту приватних прав; 4.шлюбно-сімейні відносини; 5.Відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі; 6.зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав: 7.договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень; 8.коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих. 3.Форми правотворення у Римській державі. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республіки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів. Разом з тим необхідно зазначити, що необгрунтованим є механічне зведення юридичних норм до економіки, матеріальних умов життя того чи іншого суспільства. Право не можна розглядати як сукупність лише економічних відносин - на його зміст суттєво впливають політика, релігія, особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни, рівень культури тощо. 4.Звичаєве право та закон як джерела римського права. Поняття та види едикту. В Інституціях Юстиніан проводиться розходження між правом писаним (ius scriptum) і неписаним (ius піп scriptum). Писане право — це закон і інші норми, що виходять від органів влади і зафіксовані ними у визначеній редакції. Неписане право — це норми, що складаються в самій практиці. Якщо такі сформовані в практиці правила поведінки людей не одержують визнання і захисти від державної влади, вони залишаються простими звичаями; якщо звичаї визнаються і захищаються державою, вони стають юридичними звичаями, складають звичайне право, а іноді навіть сприймаються державною владою, що додає їм форму закону. Звичайне право являє собою найдавнішу форму утворення РП. Норми звичайного права позначаються в РП термінами: mores maiorum (звичаї предків), usus (звичайна практика); сюди ж треба віднести: commentarii pontificum (звичаї, що склалися в практиці жрецов); commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів) і ін., в імператорський період застосовується термін consuetude (звичай). Закон.У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Розвиток життя висувало це джерело права на перше місце. Необхідно разом з тим підкреслити, що законів у республіканському Римі усе-таки видавалося не так багато; одержали величезне поширення специфічні римські форми правової освіти: едикти судових магістратів і діяльність юристів (юриспруденція). Крім законів XII таблиць важливе значення для цивільного права мають: lex Poetelia (Пэтелиев закон), IV в.до н.е., що скасував продаж у рабство й убивство боржника, що не сплатив боргу; lex Aquilia (Аквилиев закон), приблизно III в.до н.е., про відповідальність за знищення й ушкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидиев закон), 1 в.до н.е., про обмеження заповідальних відмовлень і ін. У період принципату народні збори не відповідали новому ладу і тому повинні були, природно, утратити значення. Остаточне зміцнення імператорської влади привело до того, що одноособове розпорядження імператора стало визнаватися законом: "що завгодно імператору, то має силу закону", а сам імператор "законами не зв'язаний". Імператорські розпорядження, що носили загальне найменування "конституцій", існували чотирьох видів: а) едикти — загальні розпорядження, звернені до населення (термін, що уцелели від республіканських часів, коли він мав зовсім інше значення); б) рескрипти — розпорядження по окремих справах (відповіді на, що збуджувалися перед імператором клопотання); в) мандати — інструкції, що давалися імператорами чиновникам; г) декрети — рішення по спірних справах, що надходили на розгляд імператора. У період абсолютной монархії імператорські закони стали іменуватися leges; зустрічаються і нові терміни: ieges generales, sanctio pragmatica і ін. Поняття та види едикту Термін "едикт" походить від слова dico (говорю) і відповідно спочатку означав усне оголошення магістрату по тому чи іншому питанню. З часом едикт одержав спеціальне значення програмного оголошення, яке по сталій практиці робили (вже в писемній формі) республіканські магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливо важливе значення мали едикти: 1) преторів (як міського, що відав цивільною юрисдикцією у відносинах між римськими громадянами, так і перегринського, що відав цивільною юрисдикцією по спорах між перегринами, а також між римськими громадянами і перегринами) і (відповідно в провінціях) правителів провінцій, а також 2) курульних эдилів, що відали цивільною юрисдикцією по торгових справах (у провінціях - відповідно квесторів).У своїх едиктах, обов'язкових для видання їх магістратів, останні повідомляли, які правила будуть лежати в основі їхньої діяльності, у яких випадках будуть даватися позови, у яких ні і т.д. Едикт, що містив подібного роду річну програму діяльності магістрату, називали постійним на відміну від разових оголошень по окремих випадкових приводах.Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і, тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі (звідси назва едикту lex annua, закон на рік, що належить Ціцерону). Однак фактично ті пункти едикту, що виявлялися вдалим вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову обраного магістрату і здобували стійке значення (частина едикту даного магістрату, що переходила в едикти його спадкоємців, називається edictum tralaticium). Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, не були компетентні скасовувати чи змінювати закони, видавати нові закони і т.п.; praetoriusfacere піп potest (претор) не може творити право; Однак як керівник судової діяльності претор міг додати нормі цивілізованого права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили те чи інше положення цивільного права. Джерело і пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу; магістрат же в силу приналежної йому особливої влади, іменованої imperium, керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, потребувавшим захисту і заслуговувавшим його.Таким чином, преторський едикт, не скасовуючи формально норм цивільного права, вказував шлях для визнання нових відносин і цим ставав формою правоутворення. Даючи засоби захисту всупереч цивільному праву преторський едикт створював нові норми права. 5.Діяльність римських юристів як джерело права у Римі. Кодифікації римського права. Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту, необхід¬ного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру.В III ст. до н. є. почалося формування юриспруденції як самостійного і впливового джерела права. Розвитку юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники: 1)суворий формалізм цивільного права вимагав появи особ¬ливих спеціалістів, за порадами до яких могли б звертатися грома¬дяни при укладенні ними різних угод; 2)система побудови римської магістратури і римського суду — для виконання обов'язків претора, квестора, цензора, еділа й інших вимагалося знання права; 3)весь лад римського життя вимагав загального знайомства всіх і кожного з елементарними положеннями права.У цілому сформувалося кілька видів правотворчої діяльності юристів. Перша — cavere — вироблення рекомендаційно-зобов'язальних формул угод, а також дії щодо реалізації спадкових прав; в епоху рецепції з цього виду сформується нотаріальна функція юридичної практики. Друга — respondere — відповіді на запитання приватних і службових осіб, тобто надання консультацій. Третій вид — agere — полягав у складанні судових формул, які висловлювали сутність позову.У римській юриспруденції склалися також дві своєрідні наукові тенденції: сабініанці та прокуліанці.Погляди цих двох юридичних шкіл були настільки різними, що в юридичній практиці наказували враховувати до певного часу подвійне тлумачення правових положень. З кінця III ст. н. є. творча діяльність юристів була послаблена. Кодифікації РП Наявність великої кількості імператорських конституцій створила складність в їх користуванні. Виникла необхідність систематизації нормативно-правового матеріалу. У 295 р. був виданий перший приватний Кодекс Грегоріана, який містив імператорські конституції від імператора Адріана (II ст.) до кінця III ст. На початку IV ст. (між 314 і 324 pp.) була здійснена друга приватна кодифікація юристом Гермогеніаном. У 424 р. імператор Феодосій II (402—450 pp.) для складання кодексу призначив комісію з 9 осіб. Кодекс був виданий у 438 р. і дістав назву Кодекс Феодосія. Імператорські конституції в кодексі доповнювались творами римських юристів. Кодифікація імператора Юстиніана. У першій половині VI ст. у Східній Римській імперії була здійснена систематизація римського права. Вона була продиктована змінами, які відбулись у суспільно-економічному і політичному житті суспільства та держави. Право Риму вже не підходило до умов Візантії. Необхідність систематизації диктувалася також правовими аспектами: треба було зібрати до купи всі юридичні тексти, прибрати застарілі норми, усунути суперечності у правових приписах та надати їм однакову форму.З цією метою імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527—565 pp.) в 528 р. заснував комісію у складі 10 осіб на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Тоефілем з метою систематизації імператорських конституцій. В квітні 529 р. Кодекс Юстиніана набрав чинності, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. Кодекс, виданий у 529 p., багато в чому вже застарів, і щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія його переробила, і в листопаді 534 р. Кодекс опубліковано в новій редакції.Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії (534— 565 pp.), становили четверту частину кодифікації Юстиніана і дістали назву Новел. Усі названі частини кодифікації Юстиніана з XVI ст. у видавництві Деонісія Готофреда отримали загальну назву, яка зберігається донині — Corpus juris civilis — Звід цивільного права. 6.Стоїцизм як підґрунтя публічного права у Стародавньому Римі. Стоїцизм був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності у період заснування та розпаду світової держави Олександра Македонського. Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його елінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Панецій (прибл.185-110 pp. до н.е.). Замість протиставлення душі і тіла у Панеція людина - гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "проростає в душі". Визнаючи провідну роль долі ("фатуму"), він приділяє увагу і самостійності особи. Виділяючи три форми релігії - поетичну, філософську та державну, - він визнає цінність тільки державної як регулятора життя суспільства, основи для виховання індивіда. Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарями, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством. Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства. 7.Вплив епікурейської філософії на становлення засад римського приватного права.

7)Вплив епікурейської філософії на становлення засад римського приватного права

Крім стоїцизму наприкінці республіки і під час принципату у Римі набули певного поширення кілька філософських на­прямів, що більш помітно вплинули не на публічне, а на при­ватне право.

Зокрема, популярним у Римі було також епікурейство з його доступним вченням про те, що для щастя необхідно бути лише чесним та справедливим, а на цьому підґрунті можна насолоджуватись життям та піклуватись про власну вигоду.

Ці положення на теренах Риму найбільш повно розробив у І ст. до н. е. Аукрецій Кар у поемі «Про природу речей». От­же, розглянемо ті положення поеми, що стосуються форму­вання засадних положень римського права.

Згідно з епікурейським вченням суспільства виникають за ініціативою людей, які намагаються забезпечити таким чи­ном самозахист, взаємодопомогу, обмін знаннями та послу­гами. Ґрунтуватись суспільство має на додержанні всіма йо­го членами угоди про те, щоб не завдавати одне одному шко­ди та допомагати слабшим(Аукрецій Кар. Про природу ре­чей. V.1015-1027). Оскільки для природи характерні зміни, то змінюється характер стосунків між людьми. Тоді вони змі­нюють характер законів. Характерно, що зміст останніх за Лукрецієм випливає не з природи (адже природа одна, а закони у різних суспільствах різні), а внаслідок розрахун­ку на позитивні зміни розуміння їхньої корисності, що влас­тиве звичайно людям видатним - фундаторам та організа­торам.

Природно, що тоді виникає питання про розуміння «ко­рисності», про характер поведінки індивіда, про його відно­сини зі спільнотою.

Слід зазначити, що у пошуках відповіді на них Лукрецій спирався на традиційні римські уявлення про порядність, чесність, добро, зло тощо. Разом з тим, ці чесноти він часто модернізує. Зокрема, реформує поняття pietas (доброчин­ність), що вважалось однією з основ життя римського сус­пільства.

За старих часів pietas означало охорону та шанування сімейних святинь. Пізніше йому було надано характер етичної норми, що вимагала доброго та уважного ставлення до членів своєї родини, співгромадян, держави, римських богів. Лукрецій позбавив її релігійного аспекту, трактуючи pietas як доб­ре (порядне) ставлення до своєї родини і батьківщини. Він вважає, що страх смерті й взагалі релігія порушує доброчин­ність, змушує людей зраджувати батьків і батьківщину (Про природу речей. III. 83-86). Таке розуміння цієї та інших чес­нот позволяє Лукрецію зробити висновок про примат індиві­дуалізму: краще жити спокійно, підпорядковуючись іншим, чим мати клопіт, правлячи людьми (Про природу речей. V. 1127-1128). При цьому Лукрецій, не зазіхаючи на оригі­нальність, головним чином викладає вчення Епікура, однак твір його суто римський, у ньому відбилися основні риси йо­го епохи.

Хоч прихильники римського стоїцизму часто критикували погляди епікурейців, однак з погляду становлення засад кла­сичного римського права ці течії чудово доповнювали одна одну.

Погляди стоїків більше слугували підґрунтям публічного права, стосуючись проблем відносин громадянина з суспіль­ством (державою), питань влади, правління тощо, і лише по­тім, за дотичною, звертались до права приватного.

Епікурейці ж, навпаки, розглядали проблеми суспільства, йдучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними тут визнавались приватні права. Тому природно, що вплив епікурейських поглядів на становлення засад приватного права був значнішим. Однак слід ще раз за­значити, що перші й другі не протиставляються, а доповню­ють одне одного. Найбільш повно це відобразилося у погля­дах Ціцерона, однієї з найяскравіших особистостей у цій га­лузі, що істотно вплинула на формування права. Тому на них слід зупинитися докладніше.

8.Римська правосвідомість як досягнення давньоримської цивілізації.

Характеризуючи особливості римської культури, варто взяти за основу ключове поняття «цивілізація», що є тотож­ним поняттю «культура».

Категорія «цивілізація», взята у певних хронологічних рамках, означає етап в історії людства, який характеризуєть­ся певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інте­ресів людини, способом виробництва, духовним та політич­ним устроєм суспільства.

Розпочинаючи аналіз особливостей цієї цивілізації, треба мати на увазі, що якщо внесок Риму в політичну історію Єв­ропи і всього світу не викликає сумніву, то складнішим є пи­тання про специфічну римську культуру. Навіть фахівці, які загалом лояльно налаштовані щодо Риму, часто досить скеп­тично оцінюють самобутність його культури.

Дійсно, якщо побіжно оцінити внесок Стародавнього Риму до скарбниці людської культури на початку нашого тисячо­ліття, то таке враження може виникнути: у багатьох галузях помітне більш чи менш явне наслідування греків. Оцінка ха­рактеру і ступеня цього процесу виходить за межі курсу рим­ського права, однак принциповим є висновок, що визначення специфіки формування римської правосвідомості не може бути повним, якщо не враховувати потужного впливу на цей процес грецької культури.

При згаданих вище особливостях розвитку римського сус­пільства і держави можна було очікувати цікавих і неперед­бачених результатів зіткнення грецької і римської культур, що мали як схожі риси, так і відмінності.

Передусім слід звернути увагу на те, що попри всю несхо­жість національного характеру греків і римлян ці культури об'єднувало те, що вони формувалися на однаковому підґрунті - на базі античного громадянського суспільства.

Отже, можна зробити загальний висновок про існування самостійної, особливої римської давньої античної цивілізації.

Спочатку вона формується на підґрунті специфічної рим­ської моральності, соціальних і політичних інституцій, що зу­мовили формування особливого римського національного ха­рактеру, релігії, права. Потім на цей матеріал накладаються цивілізаційні досягнення античної Греції (давньогрецької ци­вілізації), а також культур інших народів Сходу і Заходу, в результаті чого і виникає «Pax Romana» (Римський Світ), що являє собою реалізацію ідей «відкритого суспільства», але на специфічному римському підґрунті та за допомогою специ­фічних засобів. Набуваючи рис «універсальності» і, певною мірою, синкретичності,римська цивілізація породжує універ­сальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політич­ні інститути, що у свою чергу складають її серцевину, сут­ність і зміст.

Природне право як джерело усього римського права.

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто той вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якого формувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право на три частини: jus naturale (природне право), jus gentium (право народів), jus civile (право цивільне) (Д. 1.1.2). Отже, насамперед, слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана, jus naturale (природне право) — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, а и усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоловіка та жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3).

Джерелом усього римського права є jus naturale (право природне) як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо (деякі з таких уявлень викладено, наприклад, у творі Ціцерона «Про обов'язки». I.VII.20—22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у jus civile і jus gentium (причому ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право народів jus praetorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для сприяння jus civile чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади»(Д. 1.1.7.1).

9.Філософія римського права як ідейне підгрунтя його кодифікації (Дигести Юстиніана). Одночасно з роботою щодо кодифікації імператорських конституцій проводилася робота з кодифікації творів юристів. Комісії було надане право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів, робити власні доповнення і давати коментарі, навіть вилучалися застарілі положення. У грудні 533 р. кодифікація творів класиків юриспруденції була завершена і цей великий звіт дістав назву Дигести Юстиніана. Це був збірник уривків з 2 тис. творів 39 найбільш відомих римських юристів. Усі цитати розподілені в 50 книгах, книги поділялися на титули, титули — на фрагменти, великі за обсягом фрагменти — на параграфи.Професори Теофіл і Доротей для навчальних цілей уклали елементарний підручник цивільного права, який дістав назву Інституції Юстиніана. У збірнику викладалися основні положення про осіб, речі, форми процесу. Інституції вступили в дію у листопаді 533 р. Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії (534— 565 pp.), становили четверту частину кодифікації Юстиніана і дістали назву Новел. Усі названі частини кодифікації Юстиніана з XVI ст. у видавництві Деонісія Готофреда отримали загальну назву, яка зберігається донині — Corpus juris civilis — Звід цивільного права. 10.Громадяни Риму. Поняття, набуття та втрата римського громадянства. Римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Певний захист він міг мати у вигляді так званої клієнтели. Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина народжена поза шлюбом, згідно з римськими законами, поділяла статус матері. Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення іноземця, дарування імператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громадянства цілим общинам в період імперії. Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабов¬ласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом всту¬пати в шлюб і jus commercii - правом торгувати. Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму. 11.Особливості категорії «юридична особа» (universitas) у римському праві. Юридична особа — це союзне утворення, що об'єднує людей і майно, яке користується самостійною правоздатністю і визнається суб'єктом права. Для того, щоб вважатися утвореним, союзне об'єднання повинно було налічувати не менше як три особи, а також мати майно та уповноважену особу, яка діяла від імені об'єднання. Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на яких рішення приймалися більшістю голосів.Юридична особа припиняла свою діяльність: 1) зі смертю або вибуттям особи зі складу юридичної особи; 2) якщо державна влада позбавляла її характеру юридичної особи за протиправні дії; 3) у випадку ліквідації майна; 4) на загальних зборах засновників при прийнятті рішення про припинення діяльності; 5) за умови досягнення мети, заради якої створювалася юри-дична особа; 6) у разі закінчення терміну, на який було створено юридичну особу.За статусом і повноваженнями розрізняли такі юридичні об'єднання: 1) держава; 2) імператорський престол; 3) політичні союзи: общини, міста, колонії, провінції; 4) вільні союзи (релігійні колегії, похоронні колегії, політичні клуби, союзи ремісників); 5) церковні інститути (церкви, храми, монастирі, богоугодні дома, лікарні). Римські юристи розробили принципи, які характеризують юри¬дичну особу: 1) незалежність існування юридичної особи від зміни або вибуття її окремих членів (вихід з об'єднання, як і вступ нових осіб, аж до його повного оновлення, не впливає на його правовий статус); 2) наявність власного імені, під яким ведуться справи юридичної особи; 3) наявність особистого майна, яке знаходиться у власності юридичної особи, а не у власності його окремих членів. Майно юридичної особи існує як відокремлене майно, а не як спільна власність фізичних осіб; 4) наявність самостійних прав і обов'язків; 5) можливість юридичної особи і окремих її членів вступати в цивільні правовідносини як рівні суб'єкти; 6) належність усього, що юридична особа отримує зі своїх клієнтів, їй самій, а не окремим її засновникам; 7) можливість юридичної особи самостійно вести справи і від¬повідати в суді. 12.Юридичні особи публічного права: обов’язкові та факультативні реквізити статусу. Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'яз¬ків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа). Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов'язків. Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єк¬тивним правом (законами, звичаями, постановами тощо). Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздат¬ність суб'єкта права починається з моменту народження і припи¬няється з настанням смерті.Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів: —status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;—status civitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;—status familiae (сімейний статус). За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом грома¬дянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater /amilas) — та осіб чужого права (persona alieno juri subjesta) — підвладні. Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).