66. Особливості формування та основні етапи розвитку української філософії.

З книжними знаннями був безпосередньо пов’язаний початок філософської думки Києворуської доби. В цей час починає домінувати уявлення, що філософ — це важлива постать, це вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості. Їх цінували за те, що вони свої знання втілювали в життя, використовували їх у процесі життєдіяльності. На цьо-му тлі визначилися постаті видатних давньоруських книжників: Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Нестора, Никифора, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточеника та ін. У своєму творі Іларіон прагнув показати зростання божественної участі в людській історії, яка, на його думку, розділяється на:

а) період «язичницький»;

б) період іудейського «закону»;

в) і період панування безпосередньої християнської «благодаті та істини».

Постать Луки Жидяти (невід. — 1059) позначилася на суспільній думці Київської Русі XI ст. Про його життя майже нічого не відомо. Він виконував функції «книжника» Ярослава Мудрого, що в подаль-шому позначилося на його діяльності. Фактичного визнання набув його оригінальний твір соціально-етичного спрямування під назвою «Повчання архієпископа Луки до братії». Найбільш цікавим у філософському відношенні є «Послання...» до Володимира Мономаха. У ньому Никифор замислюється над вирішенням пізнавальних можливостей людини, акцентуючи на психологічних аспектах людської сутності. Автор намагався розглянути людину всебічно, спрямовуючи увагу на її багатофункціональність, яку створюють для неї дві субстанції — тілесна та духовна, що пере-бувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини складається з трьох частин: а) словесної, б) лютої, в) бажане. Перша частина відповідає розуму, логосу, це вище, домінуюче начало; друга частина відповідає за почуття, пристрасті, емоції людини, це стихійна сила, що створює життєву енергію; а третя частина — це воля, прагнення, цілеспрямованість. Саме воно, бажане, пов’язує ра-ціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядко-вує розуму.

До романтичного світогляду зробили значний внесок діячі української культури Микола Іванович Костомаров (1817–1885), Пан телеймон Олександрович Куліш (1819–1897), Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) та ін., які склали основу таємної організа-ції — Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 р. Батьком цього товариства був історик, поет М. Костомаров. «Книги буття українського народу», підготовлена М. Костомаровим стала історичною програмою спасіння людства через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. У філософській праці «Дві руські народності» (1861 р.) через порівняння характерів двох східнослов’янських народів (росіян і українців) він змальовує низку відмінностей, а саме: 1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал; 2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе». В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував «дух терпимості», неприязнь в українців до інших народів вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні свя-тощі»; 3) росіяни — «народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу; 4) з цим зв’язане те, що росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь «холодність до краси при-роди», а українці люблять природу, тому «українська поезія нероз-ривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мислить, по-чуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду»; 5) так само і любов до жінки — матеріальна у росіян, духовна в українців; 6) в релігії — у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол через обряд, череза букву», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять;