71.У чому, на вашу думку, специфіка просвітницьких уявлень про людину?

Проблема людини у філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі, Ж.-Ж.Руссо)

 

Французька філософія займає важливе місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: «розмірковування про походження та основи нерівності між людьми»(1775), «Про суспільний договір»(1762), «Еміль, або про виховання»(1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- Проблема договірної теорії суспільства і держави;

- Проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях «просвіченого правління». Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз».

Далі. Зясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальними, критеріальними джерелами такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.

«Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, казала: «це моє» і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства».

Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.

Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:

1. народ – суверенний;

2. суверенітет народу невід'ємних і неподільний;

3. законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається «загальна воля» народу.

Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добро порядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сімю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання й апеляція до їхнього розуму.

У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну тематику усіх релігій, які суперечили «суспільному договору», і разом з тим прагнув обґрунтувати свою «громадянську релігію», вимагаючи, щоб «кожний громадянин» мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. У питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом керує мудра і могутня сила, котра є «благий бог».

Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він бачив у тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: «про розум» (1758), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з'ясувати сутність людини і суспільства.

Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального становища. Гельвеційстверджував, що жодна людина не народжується доброю і що жодна людина не народжується злою. Люди народжуються не лише без ідей, а й без характеру і байдужі до морального добра і зла. Людина в колисці – ніщо, і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець навіть почуття себелюбства – все в ній нажите.

Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людини залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання потрібно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх на корисними для нього. Все суспільне життя, на думку філософа, цілком залежить від законодавства, а останнє повинне враховувати думку людей .

Ж.Ламетрі (1709 -1751 рр.) – французький філософ – матеріаліст Нового часу, Найбільш відома його праця «Людина – машина».

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина , на його думку, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь – якого органу прииводить до зміни функцій інших. Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх природнім законом, тобто почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, що інші не робили нам те саме.

Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення шляхом розумних настанов позбавити людей страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо.

Проте людина та людські спільності розуміються не з точки зору справді гуманістичного (особистісного) змісту, а з позицій «вузькотехнологічних» (виробничих, управлінських тощо) засад. Еталон такої людини («посередню особистість», «машину з кісток і м'яса» (Декарт) і ставить на перший план Просвітництво у своїх філософських розробках

Саме розум є джерелом усієї суб'єктивної діяльності людини, яка щодо своєї сутності, своєї «природи» є розумною істотою. Будучи найістотнішою характеристикою суб'єкта, розум виступає найяскравішим проявом свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Просвітництво — епоха, в яку світ ніби «поставлено на голову», — отже, визначальним стає безстрашний розум, що повстав проти нерозумного ладу і нерозумних догматичних ідей. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух набув широкого демократичного розмаху. У Франції з'явилася ціла «партія філософів» - передових мислителів, вчених і письменників, що згуртувалися навколо видання «Енциклопедії», в якій на суд людського розуму ставились досягнення «у всіх галузях знання і в усі часи». 35 томів «Енциклопедії» стали зримим торжеством просвітницьких ідей.

Філософські погляди Дідро перекликаються з поглядами механістичних матеріалістів-метафізиків того часу. Світ — об'єктивний і матеріальний, матерія і рух — єдина існуюча реальність. Матеріальний світ перебуває в розвитку, в якому перебуває і людина. Отже, світ перебуває в діалектичному процесі народження і смерті, ніколи не було і не буде іншого світу. Матеріальну субстанцію Дідро розглядає в єдності її атрибутивної властивості руху і форм існування - простору і часу, матерія - це і конкретна фізична реальність, і філософське поняття для визначення цієї реальності. Фактично мислитель дав перше визначення категорії «матерія».

Дідро дотримується думки, що між людиною і природою нема якісної різниці, «воля не менш механічна, ніж розум». Свобода ж якщо й існує, то тільки внаслідок незнання. Говорити всерйоз про свободу людини можна лише щодо «абстрактної людини», яка не збуджується жодними мотивами й існує лише уві сні або ж у думці. Такий висновок характерний для мислення того часу. Оскільки багатомірне людське буття

«Не бійтеся висміювати забобони, друзі мої. Я не знаю кращого способу вбити забобон, ніж показати його в смішному вигляді. Що стало смішним, не може бути небезпечним».

Вольтер

неможливо виразити природничо-науковими засобами, то й виникає одномірність у змалюванні проблем людини.

Разом з тим у своїх художніх творах Дідро характеризує реальне життя як непослідовне, складне, суперечливе. Наприклад, у романі «Жак-фаталіст» говориться, що єдино можливим є лише те, що «наперед визначено». Людина з такою ж неминучістю йде шляхом ганьби і слави, як куля, що котиться схилом гори. Навіть якби був відомий ланцюг причин і наслідків, що становлять життя людини, все одно людина чинила б так, як змушена. Один з персонажів твору, заперечуючи сказане, наводить докази принципової можливості протилежного.

• Ототожнення свободи людської істоти з машиною спостерігається в філософії Жульєна Офре де Ламетрі (1709-1751 рр.). У своїй праці «Людина-машина» Ламетрі послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, твердячи, що людина - не більше, ніж тварина. Філософ переконаний, що матеріальний світ «існує сам по собі», що у нього не було початку і не буде кінця. У нього одна субстанція - матеріальна, і джерело руху міститься в ній. Надалі Ламетрі доводить безпідставність декартівської ідеї про нематеріальність безсмертної душі, вважаючи ЇЇ функцією і проявом діяльності мозку. Він ставить завдання обґрунтувати ідею, що людина відрізняється від вищих тварин лише ступенем розвитку

розуму. Але людину він вивчає як машину, ґрунтуючись на законах механіки, вважаючи, що дослідження механіки людського тіла автоматично приведе до розкриття сутності його чуттєвої і розумової діяльності. Душа - тільки рушійний початок, відчуваюча матеріальна частина мозку, яку можна вважати головним елементом усієї живої машини. Якщо людина - це машина, то, зрозуміло, вона не здатна на творчі дії.

Розуміння фатальності може не тільки заспокоїти більшу частину тривог людини, але й навіяти їй корисну покору, розумне підкорення своїй долі, якою вона часто незадоволена через свою чутливість.

Активне втручання людини в хід подій не є розумним, бо людина -це машина, яка є частиною закономірного круговороту подій у світі. Сама природа - величезна машина, і людина живе згідно з встановленими нею (природою) законами.

У теорії пізнання французькі філософи XVIII ст. стоять на позиціях сенсуалізму, який не суперечить загальній раціоналістичній позиції. Сутність реальності, на їхній погляд, може бути пізнана тільки розумом. Чуттєве безпосереднє, пізнання є лише першим кроком на цьому шляху. Розум здатний спостерігати, узагальнювати свої спостереження і робити з них висновки. Просвітителі вважають джерелом знання зовнішній і внутрішній світи людини. Ці світи непізнаванні. Недосконалість людських знань обумовлюється насамперед даним етапом їх розвитку. Внаслідок цього підкреслюється роль чуттєвого і раціонального у пізнанні: відчуття дають показання як свідки, а розум виступає в ролі судді. Розум не може відриватися від чуттєвих даних, але не повинен і занадто довіряти їм.

• Чітка тенденція емпіризму і сенсуалізму проводиться в філософії Етьєнна Бонно де Кондільяка (1715-1780 рр.). На його думку, до людини все приходить через досвід. Відчуття спочатку позбавлене якогось змісту, але воно здатне відображати задоволення та страждання, а тому буває приємним і неприємним, що й зберігається в пам'яті. Перехід від чуттєвого до абстрактного мислення відбувається як неперервний процес: услід за бажанням, пам'яттю виникають порівняння і судження. Реальність виступає у вигляді явищ, які існують незалежно від ідей.

Щастя людини завжди полягає у відповідності її бажань навколишньому середовищу ».

П. Гольбах