67.Розкрийте основні антропологічні уявлення філософів античності

Термін "антропологія" в перекладі з давньогрецької означає "наука про людину" (від слів "антропос" — людина, та "логос" — наука, поняття, вчення, думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатний давньогрецький мислитель IV ст. до н. є. Аристотель: він вживав його стосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізі з'явилася книга Магнуса Гундта "Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла", де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття "антропологія" значно розширилось.

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахівців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.

Прихильники іншої точки зору, що сформувалась у другій половині минулого століття, розглядають антропологію як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається, що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процес походження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез та етнічну антропологію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміння змісту антропології — розділу знань, який займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами, відповідає традиціям вітчизняної науки.

1. Зародження антропологічних знань за античності та середньовіччя

Перші спроби віднайти взаємозв'язок між різними явищами органічного й неорганічного світу, визначити місце людини у природі та висвітлити процес появи на Землі найдавніших; представників людського роду зробили античні мислителі. Так, давньогрецький філософ Анаксімандр (610— 546 pp. до н. е.), який виводив усе живе від першооснови буття — безмежного ("алейрону")-, пов'язував виникнення людини з водою, вважаючи, що спочатку людське тіло мало рибоподібну форму. Припущення про природне походження людей висловлювали також Демокріт (бл. 470—380 pp. до н. є.) та Емпедокл (490—430 pp. до н. е.). За Емпедоклом, усе живе походить із мулоподібної маси, зігрітої внутрішнім вогнем Землі. Вириваючись на поверхню, цей вогонь, іноді виштовхував кавалки глини, які набували певної форми. Так: спочатку з'явилися рослини, згодом — тварини, причому "голови1 виходили без шиї, руки рухались без плечей, очі блукали без лобів".: Окремі органи випадково з'єднувалися між собою силою любові — "філії". Це призвело до того, що "з'явилося багато істот з двома обличчями й подвійними грудьми, народжений биком — з головою людини, і навпаки". Під дією сил ворожості та розпаду ("нейкосу") ці чудовиська гинули. І лише ті істоти, які змогли пристосуватися до середовища і розмножуватися, вижили.

Вершиною наукового вчення про людину в давній Греції є творчість Арістотеля (384—322 pp. до н. е.). У працях "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про душу" він уперше класифікував усі відомі на той час живі організми (близько 500 видів) і чітко визначив місце людини в органічному світі. На його думку, вона належить до особливої сукупності ("роду") вищих тварин — живородних ссавців, які вкриті волоссям, дихають легенями і перебувають на найвищому щаблі "драбини істот". Арістотель указав на ті особливості, завдяки яким людина посідає панівне становище у природі, а саме: прямоходіння, здатність мислити, членороздільне мовлення, наявність руки, яка "стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як і списом, мечем і будь-якою іншою зброєю та інструментом..." Поряд із людьми на "драбині істот" він розмістив мавп, наголосивши на спільних рисах їхньої фізичної будови.

Помітний слід в історії антропологічних знань залишив римський поет і філософ Лукрецій Кар (І ст. до н. е.). У його поемі "Про природу речей" украй наївні уявлення про походження людей поєднуються з досить реалістичною картиною розвитку первісного суспільства від "дикого" стану до винайдення вогню, одягу, житла.

З надзвичайною прозорливістю Лукрецій намітив поділ історії людства на мідний, кам'яний та залізний віки:

Перше служили знаряддям руки могутні, нігті, Зуби, каміння, уламки гілок від дерев і вогонь, Згодом була знайдена мідь і порода заліза, Все ж у вжиток ввійшла раніш мідь, ніж залізо, Бо була вона м'якша, та й зустрічалась частіше[6, c. 24-25].

Зародженню антропологічних знань сприяли також анатомічні спостереження. Так, знаменитий римський лікар і анатом Клавдій Гален (II — поч. III ст.) виявив багато спільного в анатомічній будові людини та мавп, яких він назвав "смішними копіями людей".

Розвиток загальних уявлень про місце людини у природі супроводжувався накопиченням свідчень про племінні, расові відмінності. Ще стародавні єгиптяни добре знали фізичні ознаки людності досить віддалених від них територій. До нашого часу дійшли фрески,

де зображені представники підкорених фараонами народів: білошкірі носії європеоїдних рис, що мешкали в Передній Азії; світло-шоколадні жителі Ефіопії; .темношкірі племена Західної та Центральної Африки. Ці відомості примножувалися в античні часи. Так, славетний давньогрецький мандрівник, історик і географ Геродот (484— 404 pp. до н. е.) у своїй "Історії" в дев'яти книгах навів багато даних про народи Північного Причорномор'я, Кавказу, Передньої Азії тощо. Розповідаючи про будинів, що мешкали в Лівобережній

Наддніпрянщині, він зауважував: "...це велике і численне плем'я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся". Що ж до їхніх сусідів — гелонів, то вони, за словами Геродота, "не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся". В іншому місці він указує, що колхи — корінна людність закавказької країни Колхіди — "темношкірі й кучеряві". Геродотова праця є особливо цінною тим, що містить різноманітні свідчення про кіммерійців — першого етносу Північного Причорномор'я, самоназва якого дійшла до наших днів; скіфів; їхніх північних сусідів — меланхленів-таврів (давніх мешканців Криму) та інших племінних груп які в І тис. до н. є. проживали на теренах сучасної України

Представники різних расових типів, зображені на давньоєгипетських фресках:

1 —єгиптянин; 2 — ассирієць; 3 — каїр; 4— ліиісць

Значне місце в історії антропології посідає й славетний давньо-грецький лікар, хірург і реформатор медицини Гіппократ (460— 356 pp. до н. е.). У праці "Про повітря, води й місцини" він уперше висловив думку про те, що расові відмінності склалися під впливом кліматичних умов і мають спадковий характер: "... від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких — блакитноокі, і те ж саме можна сказати про інші зовнішні особливості..." Дуже цікаві свідчення стосуються так званих макроцефалів — народу, який дотримувався звичаю штучної деформації" голови. "Попервах най-важливішою причиною видовження форми голови був звичай, — зауважує Гіппократ, — а тепер і природа сприяє звичаю, зумовленому тим, що вони вважають найблагороднішими тих, у кого найдовші голови". За його даними, макроцефали мешкали на схід від Меотідського озера (Азовського моря), на рубежі Європи та Азії. Тобто йшлося, імовірніше за все, про сарматів — іраномовних кочовиків, споріднених зі скіфами.

Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина – міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.

Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.

Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.

++++++++++++++++++++++++++++

Зачатки наукових знань про людину виникли в надрах античної філософії. У

творах філософа мілетськой школи Анаксимандра (610—546 рр. до н. е.),

який прагнув пізнати походження і розвиток всього сущого з першооснови

буття, — безмежного, або “апейрон”, висловлюються ідеї про виникнення

людини шляхом ряду перетворень її предків — тварин. Зачатки еволюційного

погляду на людину можна знайти у Демокріта (близько 470—380 рр. до н.

е.) і у Емпедокла (490—430 рр. до н.е.).

Античні філософи прагнули визначити головні джерела відмінностей людини

від тварин. Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), Сократ (469—399 рр. до

н.е.) висловлювали думку, що людина зобов'язана своїм високим положенням

в світі наявності у неї рук. Думки про величезну роль слова (мови) для

людини розвивав знаменитий афінський вчитель красномовства Ісократ (436—

338 рр. до н.е.).

Проте філософія була не єдиним джерелом, що породжувало антропологічні

узагальнення. Зоологічні спостереження над домашніми і дикими тваринами

також вели до роздумів про місце людини на органічному світі.

Анатомування тварин і вивчення захворювань людини сприяли зростанню

знань про явища мінливості окремих органів людського тіла під впливом їх

функцій.

Слід вказати, що анатомічні знання накопичувалися ще задовго до того, як

вони отримали віддзеркалення в працях грецьких учених.

Широко відоме високе мистецтво бальзамування трупів в Давньому Єгипті.

Воно, поза сумнівом, вимагало відомих пізнань в області будови людського

тіла. Реалістична скульптура Давнього Єгипту також поза сумнівом

припускає достатнє знайомство з анатомією. Тож слід сказати і про

скульптуру стародавнього Кріта.

Спостереження мандрівників знайомили античних людей з племінними,

расовими відмінностями людей. Таким чином, накопичувалися знання, які в

подальшому ході розвитку науки допомагали освітлювати питання про

походження людини (філософія, зоологія), про морфологічні варіації у

людини (медицина), про людські раси (географія).

Алкмеон Кротонський (близько 500 р. до н.е.), розтинаючи трупи тварин,

зробив ряд анатомічних відкриттів. Один з найбільших лікарів старовини

з найбільших лікарів старовини —

Гіппократ (460—356 рр. до н.е.) — вивчав вплив клімату на організм

людини; йому ж належить вчення про темпераменти, побудоване на уявленні

про чотири “соки” людського тіла: кров, жовта жовч, чорна жовч і слиз.

Переважання крові, по Гіппократу, характерний для сангвініка, жовтій

жовчі — для холерика, чорній жовчі — для меланхоліка, слизу — для

флегматика.

Велике значення для розширення географічного кругозору на античному

світі мали подорожі Геродота (484—406 рр. до н.е.). До наших днів його

твори — одне з найважливіших джерел для вивчення побуту і звичаїв

стародавніх народів, а в деякій мірі і їх фізичного типу. Так, описуючи

колхів (предків грузин, жителів Колхіди), Геродот указував, що вони

темношкірі і кучеряві, причому звертав увагу на те, що і серед інших

сусідніх з ними народів є власники таких же прикмет. Описуючи жителів

Північного Причорномор'я, Геродот повідомляв, що велике і численне

плем'я, що мешкало між верхнім Доном і середньою течією Волги, — будіни

— “всі блакитноокі і руді”. Свідоцтва такого роду вельми цінні, оскільки

вони доповнюють дані палеоантропології і дозволяють скласти уявлення про

розповсюдження деяких антропологічних типів до епохи “переселення

народів”.

Вивчення людини досягає в античний час своєї вершини у Арістотеля

(384—322 рр. до н.е.). У своїх працях “Істерія тварин”, “Про частини

тварин”, “Про виникнення тварин”, “Про душу” Арістотель закладає основи

вивчення тварин. Він розробляє класифікацію, розглядає функціональну

роль частин тіла, а також механізмів їх виникнення, аналізує кореляції

(зв'язки) частин. Він широко використовує порівняльний метод вивчення і

вводить в біологію принцип аналогії. Арістотелю належить ідея “сходів

істот” або ряду поступового підвищення організації. Слід мати на увазі,

що хоча погляди Арістотеля були далекі від ідей еволюції, проте його

принцип ступенеподібного розташування істот зіграв в XVIII ст. велику

роль в розвитку еволюційного учення.

Арістотелю належить величезна заслуга в розробці проблеми місця людини

на органічному світі. У його творах можна знайти безліч глибоких думок

про морфологічні особливості людини, що відрізняють її від тварин. Проте

Арістотель розійшовся з Анаксагором і Сократом в оцінці ролі руки

людини. “...Людина найрозумніша тварина не тому, — писав Арістотель, —

що має руки, але тому і має руки, що вона найрозумніша істота, бо

розумніший користуватиметься дуже добре багатьма інструментами, а рука,

очевидно, не один інструмент, а багато: вона — як би інструмент

інструментів. Тому саме, що може сприйняти найбільше число мистецтв,

природа дала руку, найбільш придатну з інструментів”. У цьому міркуванні

очевидна телеологічна суть світогляду Арістотеля, який пояснював

наявність рук у людини, виходячи з тієї мети, якою служать руки у

істоти, наділеної розумом.

7автор поеми “Про природу речей”, в якій він розвивав ідеї про природне

походження органічного миру і людини і дав чудову по яскравості картину

розвитку культури від первісної дикості до цивілізації Інший найбільший

римський учений — Клавдій Гален (131—200 рр. н.е.) — завоював собі славу

і незаперечний авторитет протягом майже чотирнадцяти сторіч як медик і

анатом. Гален провів численні розтини трупів тварин, головним чином

собак і нижчих мавп.