8. Здобуття Україною незалежності

До серпня 1991 р. протистояння сил реакції й демократії досягло критичної точки.

З одного боку, наростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процес демократизації суспільства, державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, що правила від імені народу, не маючи на це повноважень від нього, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, монопольне становище військово-промислового комплексу, вірність неосталінізму й усьому, що з ним пов’язане.

19–21 серпня 1991 р. в СРСР була здійснена спроба державного перевороту: президент СРСР М. Горбачов ізольований із родиною й помічниками на дачі «Форос» у Криму; створено Державний Комітет із надзвичайного стану (рос. — ГКЧП); у Москву введені війська. Опір путчистам організували й очолили в Москві Б. Єльцин і Верховна Рада Росії. 300 тис. москвичів живим ланцюгом стали навколо «Білого дому» — резиденції уряду й Верховної Ради Росії. Армія в цілому відмовилася підтримувати змовників і перейшла на бік демократів. Верховна Рада Росії оголосила членів ГКЧП змовниками й путчистами, поставила вимогу звільнити М. Горбачова.

В Україні найбільш рішуче проти ГКЧП виступили демократичні сили (Рух, нові політичні партії; із заявою протесту виступив заступник голови ВР України В. Гриньов).

У результаті спроба перевороту провалилася. Відразу після провалу путчу і як реакція на нього виник могутній процес дезінтеграцї країни. Розпочалася серія актів і декларацій про незалежність. Це був свого роду захист республік у відповідь на переворот.

Тема 11

3. Економічне життя в україні в першій половині 90-х-ххІст.

Гальмування ринкових реформ.

Для багатьох мешканців України (якщо не для більшості) головним мотивом голосування на референдумі за незалежність була надія, що, позбувшись економічного визиску Москви, республіка забезпечить своїм громадянам високий рівень матеріального добробуту. Але перші роки незалежності принесли розчарування. Рівень життя продовжував падати ще швидшими темпами. Економічна криза переросла у справжню катастрофу.

Соціально-економічна та політична ситуація в Україні значно загострилася після того, як Росія ввела і нав'язала Україні лібералізацію (фактично — адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р. Уряд не захистив республіку від експансії грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР. Запровадження з 10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання лише незначною мірою пом'якшило ситуацію. Зростання "лібералізованих" цін коливалося в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від "лібералізації" малозабезпечені верстви. Уряд запровадив індексацію зарплати та інших виплат.

У таких умовах Україні довелося робити перші реальні кроки до ринкової економіки. Центральна проблема ринку — це проблема відносин власності. В Україні на 1 січня 1990 р. 98% основних виробничих фондів належали державі. Щоб зламати неефективну командно-адміністративну систему господарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною.

Підставою для формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою закони "Про приватизацію майна державних підприємств" (4 березня 1992 р.), "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 р. та прийнятий того ж дня Закон України "Про приватизаційні папери".

Здійснювана у республіці приватизація мала такі основні форми: акціонування підприємств, зокрема великих; викуп майна зданих в оренду державних підприємств за рахунок доходів орендарів; прямий викуп майна державного підприємства без попередньої оренди членами трудового колективу; продаж підприємств за конкурсом або на аукціоні окремим громадянам. Відбувалася вона і в інших формах.

Поряд з акціонуванням, орендою, розвитком кооперації, фермерства, малого підприємництва швидкими темпами відбувалася "дика" приватизація, що відкрила шлях первісному нагромадженню капіталу. Новоявлені підприємці допомогли "тіньовикам" відмити неправедно нажиті мільярди, у тому числі й приховані капітали колишньої КПРС—КПУ. Потім вони на "законних" підставах почали переводити державні (народні) ресурси в структури приватного сектора.

Практикувалася і "зовнішня" приватизація — продаж державної власності іноземному капіталу. Реалізації цього права сприяв Закон України "Про іноземні інвестиції", прийнятий 13 березня 1992 р. Він встановлював необхідні гарантії, відсутність яких стримувала приплив закордонного капіталу в економіку республіки.

З метою нейтралізації диктату монопольних виробників товарів та послуг Верховна Рада прийняла Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (18 лютого 1992 р.).

Незважаючи на те що законодавча база для приватизації була в основному сформована, роздержавлення відбувалося вкрай повільними темпами. І через три роки після проголошення незалежності в українській економіці домінував державний сектор.

Здобуття політичної незалежності України створило умови для досягнення нею економічного суверенітету, переходу до ринкових відносин, а отже, вивільнення продуктивного і творчого потенціалу народу. Але відсутність концепції економічного розвитку країни унеможливлювала швидкий вихід з кризи. Спробою розробити таку концепцію стали "Основи національної економічної політики України", запропоновані Президентом і схвалені Верховною Радою 24 березня 1992 р. Серед головних засад цього документа зауважимо такі: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору (вийшли 16 листопада 1992 р.), приватизація і демонополізація, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Доручення Президента України Кабінету Міністрів щодо розробки до середини травня того ж року законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було виконане. Натомість у вересні уряд Фокіна оприлюднив план дій, який фактично передбачав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. До цього кроку уряд старанно підготувався, збільшивши лише 1991 р. апарат управління на 13,2%. Антиринкова політика виконавчої влади викликала рішучий опір демократичних сил і зумовила падіння Кабінету Фокіна.

Уряд першого Прем'єр-міністра незалежної України (листопад 1990 р.— жовтень 1992 р.) припустився низки серйозних прорахунків. Саме Вітольд Фокін без консультацій з урядом і парламентом погодився з нав'язаною російською стороною оцінкою частки внеску України в економіку СРСР — 16,37%, тоді як більшість економістів оцінюють її не менш як у 21—22%. Однак республіка так і не отримала навіть тієї заниженої частини золотого й алмазного фондів, кораблів усіх флотів СРСР, нерухомого майна за кордонами колишнього Союзу, приміщень посольств і представництв та чимало іншого спільного добра, одноосібне привласненого Росією.

Уряд Фокіна дозволив двотижневе (з 2 по 16 січня 1992 р.) масове і безконтрольне пограбування України зайшлими російськими покупцями після лібералізації цін, коли отримуючи утричі вищу зарплату, сусіди спустошили нічим не захищений український ринок, скориставшись запізнілим введенням купоно-карбованців і "прозорими" кордонами. Відсутність передоплати продукції спричинила масове вивезення товарів і багатомільярдну заборгованість російських підприємств партнерам в Україні. А перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до великого державного боргу і вимушеної торгівлі Чорноморським флотом та Севастополем. Цю ситуацію значною мірою спровокував уряд Фокіна саботуванням будівництва нафтового терміналу під Одесою, який дозволив би послабити залежність України від поставок пального з Росії.

Спад виробництва і рівня життя у 1991—1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход 1991 р. знизився на 10, а наступного року — на 14%. Якщо до 1985 р. рівень продуктивності праці в Україні був найвищим в СРСР, то 1992 р. він лише у промисловості був на 25% нижчим, ніж у Росії. Валова продукція промисловості за два згаданих роки скоротилася на 13,4, а сільського господарства — на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3% рівня 1990 р., у тому числі продовольчих — лише 73. Роздрібний товарооборот сягнув ще нижчої позначки — 69,9%. Обвально зменшилися транспортні перевезення. Протягом 1992 р. гуртові ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної, зокрема, — у 237. Уже в першому півріччі середньодушовий дохід 87% жителів України став нижчим від мінімального споживчого бюджету.

Економічна катастрофа.

Наприкінці 1992 р. економіка зі стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Місячна інфляція у листопаді 1992 р. перейшла рубіж 50%, тобто вийшла на рівень гіперінфляції. У сім'ях середнього достатку майже всі грошові доходи витрачалися на харчування, а малозабезпечені опинились за межею бідності. У 1992 р. зареєструвалося 352 тис. безробітних.

Незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Леоніда Кучми (листопад 1992 р.—жовтень 1993 р.), економіка України продовжувала розвалюватися. Стрімко скорочувався випуск товарів народного споживання, наприклад, лише у липні 1993 р. — на 21,3%. За 9 місяців згаданого року виробництво промислової продукції знизилося на 20,9%. За умови повсюдної нестачі енергоносіїв зросла енергомісткість продукції. 1993 р. на 1000 дол. валового суспільного продукту" Україна споживала 1840 кг нафтового еквівалента усіх енергоносіїв, тоді як Франція — 182, Німеччина — 145, Данія — 141 кг. Восени місячна інфляція перевищила 75%. Якщо на початку 1992 р. частка сировини і матеріалів у експорті становила 80%, то 1993 р. досягла 88%, що швидко наближало Україну до перетворення у неоколоніальну периферію розвинутих держав.

Темпи і якість ринкових перетворень були вкрай незадовільними. Уряд Кучми намагався стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів. Але ці кроки лише віддалили Україну від цивілізованої економіки. Не вдалося розгорнути й широко рекламовану боротьбу з корупцією та хабарництвом. Мафіозні структури, зміцнівши, почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі.

Серед причин економічної катастрофи назвемо наступні. Структура виробництва в Україні була підпорядкована імперським інтересам, типовому поділу праці між метрополією і колонією. Лише третина виробничо-технологічних циклів промисловості брала початок і завершувалась у республіці. Частка проміжного продукту в 1,5 раза переважала частку кінцевого. Загалом коефіцієнт залежності України від імпорту становив 41%, тоді як Японії — 14, США — 9,5%. Незалежна Україна успадкувала уламок економіки колишнього СРСР, неспроможний самостійно функціонувати. Тому розрив економічних, а отже, й технологічних зв'язків, зокрема з Росією при збереженні залежної структури виробництва боляче вдарив по молодій Українській державі. Науково-технічна і технологічна відсталість української індустрії, низька конкурентноздатність її продукції не дали змоги швидко інтегруватись у міжнародний поділ праці. 50—60% основних фондів промисловості, будівництва і транспорту були застарілими, фізично і морально зношеними. Ресурси нафти, газу і лісу внаслідок інтенсивної експлуатації майже повністю вичерпалися. Негативно позначилися на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії та пізній вихід з єдиного рубльового простору. Зашкодила і далека від економічної доцільності політично-кон'юнктурна практика збереження "прозорих" кордонів. Штучно занижений курс карбованця до рубля і долара дозволив за безцінь вивозити величезні багатства за межі України, Прокомуністична Верховна Рада та залежний від неї нерішучий уряд вправно гальмували демонополізацію виробництва та приватизацію державної

власності. Зокрема, навіть на середину 1993 р. 75—80% валової

продукції виробляли підприємства-монополісти, що виключало створення конкурентного середовища і дозволяло встановлювати монопольне високі ціни. У 1992 р. була повністю провалена Державна програма приватизації. Через викуп трудовим колективам було передано лише 22 державних підприємства з 1005 за програмою (приватизацію ще 46 було оформлено протягом першого кварталу 1993 р.), а 98% їх і надалі залишалися власністю держави. Прямо зацікавленими в інфляційному стані економіки виявились українські банки, прибутки яких різко зросли і досягли у перші місяці 1993 р. 54% прибутків промисловості.

Деяке пожвавлення експорту у першій половині 1993 р., коли Україна мала позитивне сальдо платіжного балансу із Заходом (480 млн. дол.), було загальмоване запровадженням фіксованого (офіційного) курсу карбованця щодо долара (5970 крб. за 1 долар в умовах постійного зростання курсу на чорному ринку та валютних торгах) і обов'язкового продажу державі 50% одержаної валюти. До речі, придбати валюту експортери могли лише за чотири-, п'ятикратним біржовим курсом. Ця критична для зовнішньої торгівлі ситуація була переведена у розряд катастрофічних листопадовим (1993 р.) рішенням очоленого у жовтні Президентом України Кабінету Міністрів (виконуючий обов'язки Прем'єр-міністра Юхим Звягільський) щодо стовідсоткового продажу іноземних валют, у тому числі 50% — за фіксованим курсом, підприємствами-експортерами. Чергове розкуркулення експортерів мало наслідком дальший спад виробництва, різке зменшення валютних надходжень, їх приховування за межами України. Якщо до введення фіксованого курсу карбованця на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ) продавалося 90% усієї валюти, то після його запровадження — 20%. За Указом Президента України з 6 листопада торги на УМВБ призупинили повністю.

Не вдалося стабілізувати економіку й урядові Кравчука—Звягільського. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%. Правда, в наступні місяці вона знизилася і становила в січні 1994 р. — 19,2, в лютому — 12,6, а в березні — 5,7%. Але досягнуто це було заходами, які спричинили різкий спад виробництва. У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 р. на 36%, обсяг виробництва промислової продукції — на 38,4%. До парламентських виборів 1994 р. Україна підійшла у стані глибокої господарської руїни.

Посилання на те, що господарський хаос виник внаслідок зламу командно-адміністративної системи управління і впровадження нової, ринкової, не витримує критики. Навпаки, власне збереження застарілих виробничих відносин зумовило економічну кризу. Консервативна урядова політика дискредитувала в очах збіднілого народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямована, були приречені на невдачу.