Vésicae 3, що спрямована каудально і переходить у сечівник.

Сечівник — uréthra— має значні статеві особливості. У самок він короткий і широкий, має вигляд прямої трубки, що починається від шийки сечо-

вого міхура, спрямовується назад і вгору. Він відкривається в нижню стінку

статевих органів на межі між піхвою і сечостатевим синусом — зовнішнім

отвором сечівника — óstium uréthrae extérnum (див. рис. 7.5, 7). У жуйних,

верблюда і свиней на нижній стінці сечівника, перед його відкриттям у се-

чостатевий синус, є значний підсечівниковий випин — diverticúlum suburethrálle.

У верблюда, крім того, є ще ряд дрібних випинів, що слід врахову-

вати при введенні катетера. Слизова оболонка сечівника вистелена перехід-

ним епітелієм, без залоз. У товщі слизової оболонки проходять великі вени.

24.

Органи розмноження — órgana genitália — забезпечують відтворення тварин, а відповідно, і збереження певного виду. Статевій системі властива й гормональна функція, яка впливає на ріст і розвиток організму. Статевий апарат самців і самок має багато спільного в будові: 1) статеві залози (парні) у самців — сім’яники, у самок — яєчники, які виробляють здатні до запліднення статеві клітини; 2) статеві протоки, що проводять статеві клітини: сім’явиносна протока (сім’япровід) у самців і маткова труба (яйцепровід) у самок; 3) матка розвинута у самок і призначена для виношування плода; 4) зовнішні статеві органи: у самців — статевий член, у самок — присінок піхви, соромітні губи з соромітною щілиною й клітором, які забезпечують контакт статевих органів.

25.

Органи розмноження пройшли складний шлях розвитку. В одноклітин-

них і первинних багатоклітинних організмів спеціальних органів розмно-

ження не було, всі клітини їхнього тіла були однакові і могли брати участь у

розмноженні. В подальшому виникли організми зі спеціальними статевими

клітинами. Розмноження в таких тварин, напевно, відбувалось як безстате-

вим, так і статевим шляхом. Пізніше виникли різностатеві організми, у яких

лише злиття різних статевих клітин могло дати початок новому організму.

Проте спеціальних органів для розмноження не було. Прикладом можуть

бути губки, статевого апарату в яких майже немає. Статеві клітини можуть

знаходитись у будь-якій частині тіла. При цьому жіноча статева клітина

(овоцит) виникає одна, а спермії локалізуються групою й обмежені особли-

вими живильними клітинами.

З ускладненням життя тваринного організму та збільшенням його розмі-

рів статеві клітини стали розвиватися і концентруватися в певних ділянках

організму. Так, у кишковопорожнинних вони локалізуються в ектодермі і

під час розриву останньої виходять назовні. В інших організмів статеві клі-

тини розвиваються і концентруються в особливих утворах організму — гона-

дах, розміщених ближче до поверхні тіла тварини. Статеві клітини виходять

з гонад, прориваючи їхні стінки. Пізніше статеві клітини стали кон-

центруватися в стінці целома, а звідти виводитись спеціальними вивідними

протоками. Так виникли гонади, де розвиваються статеві клітини, і спеці-

альні вивідні протоки, по яких статеві клітини виділяються назовн В онтогенезі органи розмноження ссавців закладаються в ембріональний

період у вигляді парних статевих складок мезотелію на медіальному боці

передньої частини проміжних нирок (рис. 8.1) У подальшому статеві склад-

ки стають овальними, переходячи в сім’яники чи яєчники. Поряд з протокою

проміжної нирки (вольфова протока) 9 виникає особливий клітинний тяж,

який відокремлюється і стає мюллеровою протокою 4.

У процесі розвитку сім’яників (див. рис. 8.1) мезотелій первинних стате-

вих складок вростає в товщу овального зачатка статевої залози, формуючи

клітинні тяжі, що перетворюються на звивисті сім’яні канальці. Проміжна

нирка в цей період частково редукується або зростається зі статевою зало-

зою. Передні сечовидільні трубочки проміжної нирки, вростаючи в сім’яники

назустріч звивистим сім’яним канальцям і з’єднуючись з ними, утворюють

прямі сім’яні канальці та сім’яникову сітку. Їхні частини, розміщені біля

сім’яників, входять до складу голівки придатка сім’яника й утворюють виві-

дні канальці сім’яника 21. Задні сечовидільні трубочки проміжної нирки

зберігаються у вигляді редукованих залишків у ділянці придатка сім’яника

і називаються парадідімусом (22). Вольфова протока перетворюється на ка-

нал придатка сім’яника і сім’япроводу 23. Від мюллерових проток у самців у

товщі сечостатевої складки між сім’япроводами залишаються чоловіча мат-

ка й піхва 24. Сім’яники з’єднуються з черевною стінкою напрямними (гюн-

теровими) зв’язками 14, 15. Початок зв’язки в подальшому називається вла-

сною зв’язкою сім’яника — lig. téstis próprium, а кінцева частина — пахвин-

ною зв’язкою — lig. inguinále. Сім’яники із серозною оболонкою опускаються

в сім’яниковий мішок.

26.

Органи розмноження самців — órgana genitália masculína — складаються

із сім’яникового мішка, парних сім’яників, придатків сім’яників, сім’явинос-

них проток, сім’яного канатика, сечостатевого каналу, додаткових статевих

залоз, статевого члена і препуція.

У бугая сім’яниковий мішок розміщений перед лобковими кістками, ки-

сетоподібний, шкіра непігментована. Сім’яники (див. рис. 8.3, 4) розміщені в

мішку вертикально, головчастим кінцем догори. Вони добре розвинуті, ма-

ють видовжено-овальну форму, на розрізі — жовтуватий колір. Придаток

сім’яника розвинутий слабко, звужений. Власна зв’язка сім’яника не вира-

жена. Лівий сім’яник більший, ніж правий. Маса сім’яників у бугая стано-

вить 550–650 г. Сім’яний канатик звужений. Сім’явиносна протока в кінце-

вому відділі утворює розширення — ампулу (див. рис. 8.3, 7′). Сечостатевий

канал має човноподібну ямку — fóssa naviculáris urogenitális, яка знаходить-

ся каудально від перешийка сечостатевого каналу. Міхурцеві залози великі,

компактні, з горбкуватою поверхнею. Застінна частина передміхурової зало-

зи має довгу середню частину (3–5 см). Пристінна частина залози концентру-

ється в основному в дорсальній стінці сечостатевого каналу.

У цапа й барана застінної частини передміхурової залози немає. Стате-

вий член (див. рис. 8.3, 19) довгий, каудально від сім’яникового мішка

утворює сигмоподібний згин — fléxura sigmoídea pénis 14. Згин під час

ерекції випрямляється. Печеристі порожнини (див. рис. 8.6, 2) розвинуті

слабко. Голівка статевого члена потоншена і утворює шийку — сóllum

glándis, спереду від якої знаходиться чохол голівки — gálea glándis (див.

рис. 8.6, Д). Зліва від чохла розміщений сечостатевий відросток 10. У ба-

рана й цапа відросток довгий (3–4 см) і виступає за межі голівки статевого

члена. Порожнина крайньої плоті довга (до 40 см). Крім краніального

м’яза є каудальний м’яз крайньої плоті — m. preputiális caudális. Він почи-

нається в ділянці сім’яного канатика і відтягує крайню плоть назад, ого-

люючи голівку статевого члена. Маса сім’яників у цапа й барана відповід-

но становить 150–200 і 400–500 г.

У жеребця (див. рис. 8.3, В) шкіра сім’яникового мішка без волосся, піг-

ментована. Сім’яники в мішку головчастим кінцем спрямовані краніально і

дещо вгору. Сім’яники відносно великі (550–650 г), яйцеподібної форми, на

розрізі темно-бурого кольору. Придаток сім’яника добре розвинутий, із

сім’яником з’єднаний рухомо. Сім’яний канатик біля сім’яників дуже роз-

ширений. Ампули сім’явиносних проток широкі. Міхурцеві залози грушопо-

дібної форми, мають порожнину. Застінна частина передміхурової залози

масивна, складається з правої й лівої часток, з’єднаних перешийком. Цибу-

лино-сечівникові залози розвинені. В сечостатевому каналі розсіяні зало-

зи — gll. urethráles. Статевий член має добре розвинуті печеристі порожни-

ни. На дорсальній частині голівки виступає дорсальний відросток — pro céssus dorsális glándis. Голівка на кінці потовщена у вигляді вінця — coróna

glándis. На передній поверхні голівки знаходиться ямка голівки — fóssa

glándis, з якої виступає відросток сечостатевого каналу. Крайня плоть по-

двійна: із зовнішнім і внутрішнім листками. Відповідно розрізняють два

отвори крайньої плоті — зовнішній і внутрішній. Внутрішня крайня плоть

сформована подвоєнням внутрішньої пластинки зовнішньої крайньої плоті і

називається кільцем крайньої плоті — ánulus preputiális. Пластинки край-

ньої плоті мають сальні й потові залози.

У кнура (див. рис. 8.3, Б) сім’яниковий мішок міститься поблизу відхідни-

ка (анального отвору). Сім’яники розміщені майже вертикально, головчас-

тим кінцем вниз і дещо вперед, а придатком сім’яника вперед. Шкіра товста,

без волосся, непігментована. Сім’яники великі (900–1000 г), щільно зроста-

ються з придатком сім’яника, еліпсоподібної форми. Голівка й хвіст придат-

ка сім’яника широкі, товсті. Сім’яники на розрізі мають сіро-коричневе за-

барвлення. Сім’явиносні протоки без ампул. Сім’яний канатик широкий.

Міхурцеві й цибулино-сечівникові залози дуже великі, передміхурова зало-

за незначна. Статевий член має сигмоподібний згин. Сечостатевий канал

позаду перешийка має човноподібну ямку. Сечостатеві залози розсіяні в

слизовій оболонці. Порожнина крайньої плоті довга, на дорсальній стінці є

випин крайньої плоті — diverticúlum preputiále, який досягає значних роз-

мірів (до 15 см завширшки).

У пса (див. рис. 8.5, В) сім’яниковий мішок міститься поблизу відхідника,

його шкіра пігментована, вкрита невеликою кількістю волосся. Сім’яники

лежать у мішку головчастим кінцем уперед і дещо вниз (придаток сім’яника

лежить зверху). Сім’яники мають овальну форму, на розрізі — сіре забарв-

лення, невеликі (30 г). Придаток сім’яника добре розвинутий. Сім’яний ка-

натик широкий. Міхурцевих та цибулино-сечівникових залоз немає. Застін-

на частина передміхурової залози велика, щільна, жовтуватого кольору.

Пристінної частини залози немає. Голівка статевого члена довга, циліндри-

чна. Печеристі порожнини добре виражені. В передній частині статевого

члена міститься кістка статевого члена — os pénis (див. рис. 8.6, Г ). Крайня

плоть довга, у внутрішній пластинці велика кількість лімфоїдних вузликів.

27.

До статевих органів самок належать: яєчники, в яких утворюються жіночі

статеві клітини (яйцеклітини) і статеві гормони; маткові труби (яйцепрово-

ди) — сприймають яйцеклітини і переміщують їх у матку; матка — призна-

чена для розвитку плода; піхва — є органом парування та родовим шляхом;

присінок піхви — є продовженням піхви; зовнішні статеві органи.

Яєчник — ovárium — парний орган овальної форми. Яєчники невеликі, найбільші за масою вони у кобили — 20–40 г, дещо менші у корови — 12–16, у свині — 7–9 і у собаки — 1 г. У молодих

тварин яєчники дещо менші, ніж у дорослих, хоча в старості вони значно зменшуються. На яєчнику розрізняють: два кінці — трубний і матковий — extrémitas

tubárius et uterínus, два краї — брижовий і вільний — márgo mesováricus et

líber — і дві поверхні — латеральну й медіальну — fácies laterális et mediális. Зовні яєчник вкритий не серозною оболонкою (за винятком кобили), а по-

верхневим (зародковим) епітелієм. У корови (див. рис. 8.7, А) яєчники овальні з гладенькою поверхнею.

Правий яєчник більший від лівого. Довжина яєчників — 2–4 см. Яєчники

підвішені на рівні крижового горба клубової кістки.

У кобили (див. рис. 8.7, В) яєчники бобоподібної форми, 8–15 см завдовж-

ки. Зовні вони вкриті серозною оболонкою. Овуляція відбувається в одному

місці — яєчниковій ямці — fóssa ovárii, де немає серозної оболонки. Яєчники

лежать позаду нирок (рис. 8.10).

У свині яєчники мають горбкувату поверхню, оточені добре розвиненою

яєчниковою сумкою. Розміщені на рівні 5–6-го поперекових хребців.

У суки яєчники невеликих розмірів і повністю знаходяться в яєчниковій

сумці. Розміщені на рівні 3–4-го поперекових хребців.

Маткова труба — túba uterína, s. sálpinx, s. túba Falloppii — являє собою

парні, тонкі, дещо звивисті трубки, які з’єднують яєчники з рогами матки

(див. рис. 8.7, 8.4). Яєчниковий кінець маткової труби розширений і формує

лійку маткової труби — infundíbulum túbae uterínae. Маткова труба лежить у брижі, що є частиною широкої маткової зв’язки.

Слизова оболонка маткової труби вкрита війчастим епітелієм. М’язова обо-

лонка складається з непосмугованих м’язових волокон, скорочення яких

сприяють просуванню яйцеклітин.

Довжина маткової труби найбільша у кобили — 14–30 см, у корови —

21–28, дещо менша у свині — 15–25, у дрібних жуйних — 14–16 та у суки —

4–10 см.

Матка — úterus, s. métra — являє собою добре розвинутий порожнистий

орган (див. рис. 8.7). У свійських тварин вона дворогого типу — úterus

bicórnus. Основу матки становить непарне, дещо сплющене зверху вниз ті-

ло — córpus úteri 4 — з порожниною всередині. Остання добре виражена у

кобили і слабко у свині. Тіло матки краніально продовжується в парні роги

матки — córnua úteri 3, форма і розмір яких у тварин значно різняться. Ду-

же довгі роги матки у свині. Тіло матки, звужуючись у каудальному напря-

мі, переходить у непарну шийку матки — cérvix úteri 5. Всередині шийка

має обмежений значними поздовжніми складками звужений канал, що від-

кривається в піхву зовнішнім матковим отвором, а в порожнину матки —

внутрішнім отвором. Основу шийки матки становить сильний коловий шар

м’яза. Форма шийки матки у тва-

рин різна. В одних тварин вона різко виступає в піхву (у кобили, корови,

хижаків, оленів), в інших цього не спостерігається (у свині, вівці).

Слизова оболонка матки — endométrium — вистелена циліндричним епіте-

лієм з окремими війчастими клітинами, рух війок спрямований у бік піхви.

У слизовій оболонці міститься багато маткових залоз — gll. uterínae, які ви-

діляють секрет для живлення зародка. Залози в матці розміщені нерівномі-

рно, у корови вони в основному в рогах. М’язова оболонка матки — myométrium — значно розвинута і надає матці потовщеного вигляду. Вона складається з трьох шарів непосмугованої

м’язової тканини: зовнішнього — поздовжнього і внутрішнього — колового.

Серозна оболонка матки — perimétrium — з боків матки переходить у па-

рну широку маткову зв’язку — lig. úteri látum, яка підвішує цей орган до

хребта (див. рис. 8.10). На латеральній поверхні зв’язки, в спеціальній скла-

дці, проходить кругла зв’язка матки — lig. téres úteri. Між листками зв’язки

знаходяться непосмуговані м’язові клітини. В широкій матковій зв’язці до

матки підходять маткові артерії — aa. Uterínae.

У корови матка короткорога, зі слабко вираженим тілом (див. рис. 8.7, А).

Роги матки зігнуті подібно до баранячих. У задній частині роги з’єднуються

міжроговою зв’язкою. На слизовій оболонці рогів знаходиться 80–120 карун-

кулів (88–96 у овець і кіз), розміщених у 4 ряди. Карункули (м’ясце) —

carúncula úteri — містять крипти — crýptae uterínae, в які входять ворсинки

плідних оболонок (рис. 8.11). Карункули під час вагітності досягають знач-

них розмірів. Частини плідної оболонки, що вкривають карункули, назива-

ють котиледонами. У свині матка дворога, багатоплідна, з дуже довгими рогами (до 2 м) і

слабко вираженим тілом (див. рис. 8.7, Г). Роги 3 тонкі, кишкоподібні, зібра-

ні у петлі. Шийка матки (до 18 см) без різких меж переходить у піхву. Сли-

зова оболонка шийки формує характерні хвилеподібні складки з бічними

виступами (до 2 см), що заходять у проміжки протилежної складки. Тіло ко-

ротке (до 7 см).

У суки (див. рис. 8.7, Б) матка дворога, з довгими прямими й тонкими ро-

гами (до 9 см). Тіло матки 4 коротке, вузьке. Шийка матки 5 різко виступає в

піхву 17. Матка розміщена в черевній порожнині.

Піхва — vagína — являє собою значних розмірів видовжену трубку з товс-

тими м’язовими стінками (див. рис. 8.7). Піхва розміщена каудально від ма-

тки і переходить у сечостатевий присінок. Межею між ними на вентральній

стінці є зовнішній отвір сечівника — óstium uréthrae extérnum 9. У молодих

тварин дещо краніальніше від отвору сечівника знаходиться клапаноподіб-

ний утвір півмісяцевої форми — присінковопіхвова складка — plíca