21. Ніс і носова порожнина

Носова порожнина — cávum nási — початок провідних повітряних шляхів. У носовій порожнині знаходиться орган нюху, завдяки якому повітря обстежується на запах. Тут же повітря зігрівається або охолоджується, очищається від механічних частинок, зволожується. Входом у носову порожнину є ніздрі, а виходом — хоани. Носова порожнина знаходиться в лицевому відділі черепа і зовні формує ділянку голови тварини, яка називається носом — násus. На носі розрізняють спинку, бічні стінки, корінь та верхівку. Форма ніздрів різна (див. рис. 5.6): округла (свиня), округла з вирізкою збоку (собака), неправильноовальна (велика рогата худоба), щілиноподібна у вигляді перевернутої коми (кінь, верблюд). Шкірний покрив між ніздрями і навколо них формує носове дзеркало — plánum nasále. У деяких тварин дзеркало під час нюхальних рухів дуже рухливе (кролик). Носове дзеркало зливається з дзеркалом верхньої губи і утворює носогубне дзеркало — plánum nasolabiále (велика рогата худоба). Носовою перегородкою — séptum nási — носова порожнина поділена на праву і ліву порожнини. В основі носової перегородки закладений гіаліновий хрящ — cartilágo sépti nási, який дорсально прикріплюється до носових і частково до лобових кісток, а вентрально знаходиться в борозні лемеша. Власне носова порожнина вкрита слизовою оболонкою, що вкриває носові раковини й лабіринт решітчастої кістки. Завдяки цьому загальна поверхня слизової оболонки значно збільшується, що дуже важливо для проходження повітря, яке зігрівається (охолоджується) і зволожується. Ця частина слизової оболонки вистелена миготливим епітелієм і утворює дихальну ділянку — régio respiratória — носової порожнини. В глибині носової порожнини на слизовій оболонці є нюхові клітини — нюхова ділянка — régio olfactória. У дихальній ділянці розміщені дорсальна і вентральна носові раковини, які поділяють носову порожнину на чотири носових ходи: дорсальний, середній, вентральний і загальний (див. рис. 6.3). Дорсальний носовий хід — meátus nási dorsális — найвужчий, веде в глибину носової порожнини між кістковою основою носової порожнини і дор-сальною раковиною . Середній носовий хід — meátus nási médius — знаходиться між дор-сальною і вентральною 5 раковинами. Він веде до нюхового лабіринту і хоан. У середній хід відкриваються вивідні протоки бічних носових залоз — gll. laterális nási, які лежать або навколо входу до верхньощелепної пазухи (кінь, свиня, дрібні жуйні), або в стінці самої пазухи (собака). У великої рогатої худоби носових залоз немає. У задній частині середнього носового ходу є отвір, що веде в порожнини носових раковин і приносові пазухи — sínus paranasáles. Приносових пазух чотири: верхньощелепна — sínus maxilláris, лобова — sínus frontális, клиноподібна — sínus sphenoidális, піднебінна — sínus palatínus. Пазухи вкриті дуже тонкою слизовою оболонкою. Вентральний носовий хід 6 — meátus nási ventrális — широкий дихальний хід, який веде прямо в хоани. Він міститься між вентральною раковиною і дном носової порожнини. Загальний носовий хід — meátus nási commúnis — розміщений між стінкою носової перегородки і раковинами. Він сполучає всі три ходи вузькою високою щілиною.

Слизова оболонка дихальної ділянки рожева, має велику кількість кровоносних судин, які анастомозують між собою у вигляді сітки (звідси легкі носові кровотечі). У підслизовому шарі розміщені значні венозні сплетення, які при наповненні можуть розширюватись. Тому слизова оболонка може набрякати і під час застудних явищ потовщується.

Гортань — lárynx — розміщена між глоткою і трахеєю (див. рис. 6.3), проводить повітря з носової порожнини і глотки в трахею. Це орган, що не лише проводить повітря, а й утворює звук. Крім того, гортань захищає органи дихання від потрапляння в них корму під час ковтання. Гортань рухливо з’єднується з під’язиковим скелетом і глоткою, бере активну участь в акті ковтання. Основу гортані становлять п’ять хрящів: щитоподібний, кільцеподібний (перснеподібний), надгортанний і два черпакуватих (рис. 6.6). Хрящі рухливо з’єднані між собою, на них прикріплюються м’язи гортані, глотки та під’язикового скелета. Порожнина гортані вкрита слизовою оболонкою, яка утворює складки. Найбільший і наймасивніший щитоподібний хрящ — cartilágo thyroídea 3, який має форму жолобоподібної пластинки. На хрящі розрізняють пластинки — lamína déxtra et sinístra 4 — і тіло — córpus thyroídeus 5. Пластинки є основою бічних стінок гортані. Кільцеподібний хрящ — cartilágo cricoídea 8 — непарний і приєднується ззаду до щитоподібного хряща. На дорсальній поверхні хряща виділяється пластинка — lamína cartiláginis cricoídeae, від якої вентрально опускається дужка хряща — árcus cartiláginis cricoídeae. На пластинці зовні виступає серединний гребінь — crísta mediána, а на передньому краї — суглобові поверхні — fácies articuláris arytenoídeae .Черпакуватий хрящ — cartilágo arytenoídea 11 — парний гіаліновий, трикутної форми. Хрящ складається з основи черпакуватого хряща — básis cartiláginis arytenoídeae — і загнутого гачком ріжкового відростка — proc. corniculátus 12, що виступає вперед і вгору. На основі хряща виділяється м’язовий відросток — proc. musculáris 13, а вентральніше — голосовий відросток — prox. vocális 14. Черпакуваті хрящі з’єднуються суглобами з пластинкою кільцеподібного хряща, а між собою — зв’язкою. Ріжкові відростки по-

будовані з еластичного хряща. Надгортанний хрящ (надгортанник) — cartilágo epiglóttica 1 — побудований з еластичного хряща, має листкоподібну форму. Разом з черпакуватими хрящами обмежує вхід у гортань. На хрящі розрізняють основу — básis, верхівку — ápex, краї. Порожнина гортані — cávum láryngis — вкрита слизовою оболонкою, яка продовжується з глотки (див. кольорову вклейку, рис. VII).

Трахея — tráchea (рис. 6.8) — має вигляд трубки, що складається з рухливих трахейних хрящів. У тварин з короткою шиєю трахея коротка, широка і містить невелику кількість хрящів (у свині), а у тварин з довгою шиєю їх кількість може становити 100 (у жирафи). Трахея розміщена в нижній частині шиї разом зі стравоходом, утворюючи трахейно-стравохідну борозну, в якій лежать судини та нерви. У грудній порожнині під 5–6-м грудними хребцями (над серцем) трахея поділяється на два головних бронхи (див. рис. 6.8, 10). Місце поділу трахеї називають роздвоєнням (біфуркацією) — bifurcátio thacheae 9′. Роздвоєння трахеї спостерігається у тварин на різному рівні, правий бронх може бути дещо ширшим від лівого (у людини). У ділянці шиї трахея вкрита адвентицією, в грудній порожнині — серозною оболонкою. Слизова оболонка трахеї вкрита миготливим епітелієм і містить трахейні залози — gll. Tracheáles. Основу трахеї становлять трахейні хрящі — cartilágo tracheális, що мають форму незамкнених кілець (рис. 6.9).

Легені — pulmónes — парні паренхіматозні органи (див. рис. 6.8). Разом із серцем та іншими невеликими органами легені заповнюють грудну порожнину. Форма легень нагадує форму грудної порожнини. Легені мають блідо-рожевий колір. Права і ліва легені — púlmo déxter et sínister — за формою нагадують конус із звуженою верхівкою (ápex pulmónis) і розширеною основою (básis pulmónis). Права легеня дещо більша за ліву, оскільки серце зміщене вліво. Співвідношення розмірів легень становить у коня 1,21 : 1; у великої рогатої худоби 1,38 : 1; у свині 1,35; : 1 у собаки 1,32 : 1. В їжака ліва легеня редукована. На легенях розрізняють частини та втиснення: хребтову частину — pars vertebrális, середостінну частину — pars mediastinális, серцеве втиснення — impréssio cardiáca; стравохідне втиснення — impréssio esophágea — та борозну порожнистої каудальної вени — súlcus vénae cávae caudális. Втиснення й борозни помітні на свіжих, нефіксованих препаратах. Крім того, на кожній легені розрізняють дорсальний, або тупий, край — márgo dorsális, s. obtúsus 4, який прилягає до хребців. Протилежний край — гострий — mágro acútus 5, утворений реберною та середостінною поверхнями. Гострий край кожної легені глибокими вирізками — fissúrae interlobá-res — поділяється на частки: краніальну (верхівкову) — lóbus craniális 1, серцеву (середню) — lóbus cardiácus (médius) 2 — та діафрагмальну (каудальну) — lóbus diaphragmatícus 3. На правій легені виділяють додаткову частку — lóbus accessórius 3′. Ще одна додаткова частка буває на реберній поверхні (у собаки, кішки, кролика, людини).Зовні легені вкриті плеврою, яка опускається від хребта до легені двома пластинками, що називаються середостінною плеврою. Простір між правою й лівою пластинками середостінної плеври називають середостінням, у ньому містяться серце, стравохід, трахея, судини та нерви.

22.

До органів сечовиділення — órgana uropoética — належать парні нирки і сечоводи, непарний сечовий міхур, сечівник, сечостатевий канал. У самок сечівник відкривається в сечостатевий присінок. Органи сечовиділення виробляють сечу, тимчасово її зберігають і виводять з організму. З крові сечею виділяються кінцеві продукти білкового обміну, неповного окиснення жирів і вуглеводів, різ-ні солі та вода. В сечі містяться деякі гормони (пролан, фолікулін, андростерон). Нирки підтримують сталий осмотичний тиск і хімічний склад крові виділенням надлишків солей, кислих продуктів та інших шкідливих речовин.

В онтогенезі спостерігається три покоління нирок. Переднирка існує протягом кількох годин і виникає у ембріона на ранніх стадіях розвитку. Вона не функціонує як сечовий орган. Нефридії утворюють загальний канал, який виходить у клоаку. За рахунок лійки переднирки розвивається лійка маткової труби. Проміжна нирка закладається позаду переднирки в ділянці тулуба і за рахунок нефротомів формує нефрогенний утвір (вольфове тіло). Нефридії відкриваються у вольфів канал. Нирка деякий час функціонує. Дефінітивна нирка виникає за рахунок задньої ділянки нефрогенної тканини проміжної нирки в тазовій порожнині, даючи початок сечовидільній зоні нирок. Розвиваються звивисті сечовивідні сліпі трубочки, один кінець яких відкривається в збиральну трубочку, а інший перетворюється на двостінну ниркову капсулу і входить до складу ниркового тільця. Сечовивідні трубочки, розвиваючись, перетворюються на звивисті канальці й ниркову петлю (Генле). Вивідні канальці дефінітивної нирки розміщені в центральній частині — мозковій зоні. Формуються вони з протоки проміжної нирки. Від кінцевої ділянки протоки проміжної нирки випинається новий канал — сечовід. Сліпий кінець сечоводу, вростаючи в нефрогенну тканину, утворює ниркову миску. З ниркової миски випинаються ниркові чашечки, від яких радіально відходять прямі збиральні трубочки, що з’єднуються з покрученими трубочками. Задня частина клоаки фронтальною перегородкою ділиться на дорсальну частину клоаки, що перетворюється на пряму кишку, і вентральну частину. Передній відрізок вентральної частини перетворюється на сечостатевий синус. У результаті розширення сечостатевого синуса формується сечовий міхур, а решта синуса перетворюється на сечівник (у самки) або сечостатевий канал (у самця).

23.

Нирка — ren, s. néphros — парний компактний паренхіматозний орган чер-

воно-бурого кольору. Нирки мають різний тип будови, що впливає на їх зов-

нішню форму. Вони можуть бути гладенькі й борозенчасті.

При класифікації будови нирок за основу взято найменшу структурну

одиницю, що відповідає ембріональній часточці нирки, маленьку нирку —

renículus. Множинно-компактні нирки є перехідними формами від множинних ни-

рок до компактних, коли маленькі нирки зростаються тією чи іншою мірою

між собою. Такі нирки борозенчасті, маленькі нирки згруповані в єдиний

компактний орган. Сечові протоки з’єднуються в один сечовід. Ниркової ми-

ски немає. За таким типом побудовані нирки тюленя, бегемота, носорога.

Борозенчасті багатососочкові нирки частково зливаються середніми ді-

лянками і з поверхні борозенчасті. Всередині такі нирки зберігають багато-

сосочковість. Протоки, що відходять від кожної чашечки, зливаються і пере-

ходять у сечовід. Такі нирки властиві великій рогатій худобі, слону, деяким

мавпам.

Гладенькі багатососочкові нирки являють собою неповне злиття малень-

ких нирок, сосочки ще відокремлені один від одного. Кожний сосочок має

свою чашечку, що відкривається в ниркову миску. Нирки з поверхні гладе-

нькі. На розрізі таких нирок можна побачити сліди межі маленьких нирок у

вигляді особливих пірамід. Такі нирки у свині, ламантина, людини.

Борозенчасті однососочкові нирки — коли маленькі нирки з поверхні

ще не злилися, але сосочками вже об’єдналися в одне ціле, трапляються у

гієн. Гладенькі однососочкові нирки характеризуються тим, що маленькі нир-

ки розміщені в один ряд і повністю злилися між собою Сліди ниркових пі-

рамід непомітні. Загальний сосочок спрямований у ниркову миску.

На розрізі нирки розрізняють кіркову (сечоутворювальну), пограничну та

мозкову (сечовивідну) зони, а також ниркову порожнину.

Кіркова зона — córtex rénis (див. рис. Х, 6) — тонкий зовнішній шар темно-

червоного кольору, дрібнозернистої будови. В цій зоні знаходиться структура

й функціональна одиниця нирок — нефрон (néphron). Нефрон (див. кольо-

рову вклейку, рис. ХІ) складається з ниркового тільця — corpúsculum rénis —

і покрученої ниркової трубочки — túbulus renális contórtus 9. Мозкова зона — medúlla renális (див. рис. Х, 8; рис. ХІ, 20) — внутрішня, найтовща, червоно-жовтуватого кольору. Заходячи в кіркову зону нирки, мозкова зона утворює мозкові промені, а ділянки кори в мозковій зоні відділяють ниркові піраміди — pýramis renális. Основа піраміди спрямована до

периферії, а верхівка утворює нирковий сосок — papílla renális. Погранична (проміжна) зона — zóna intermédia (див. рис. Х, 7; рис. ХІ,19) — знаходиться на межі між попередніми зонами. Вона має вигляд вузенької стрічки темно-червоного кольору. В зоні знаходяться дугові артерії (див. рис. ХІ, 2), які віддають у мозкову зону променеві артерії 3. Уздовж ар-

терій розміщені ниркові тільця. Ця зона не в усіх тварин різко виділяється,

хоча багата на судини.

Сечовід — uréter — парний трубчастий орган, який проводить сечу з нир-

ки в сечовий міхур (див. кольорову вклейку, рис. Х; рис. 7.3). Він розміще-

ний на бічній стінці черевної порожнини. Злегка звисає, утворюючи коротку

складку очеревини — сечостатеву складку. У сечоводі розрізняють черевну і

тазову частини. В тазовій порожнині сечовід переходить на дорсальну стінку

сечового міхура, косо пронизує останню і, пройшовши певну відстань (3–5

см) між м’язовою й слизовою оболонками, відкривається біля шийки сечово-

го міхура (див. рис. 7.5). Таке співвідношення сечоводу з оболонками сечово-

го міхура запобігає зворотному відтоку сечі.

Слизова оболонка сечоводів вистелена перехідним епітелієм, в початко-

вій частині містить слизові залози. М’язова оболонка сечоводів складно по-

будована, утворює сполучення з нервами (рис. 7.4), що дає змогу здійснюва-

ти перистальтичні скорочення і переміщувати сечу в сечовий міхур. М’язова

оболонка побудована з непосмугованої м’язової тканини. Зовні сечоводи

вкриті адвентицією.

Сечовий міхур — vésica urinária (рис. 7.5) — непарний еластичний порож-

нистий орган овальної форми, що виконує роль резервуара, в якому накопи-

чується сеча. Його розмір, а відповідно, і форма змінюються залежно від на-

повнення. Порожній сечовий міхур має округлу форму, зморшкуватий, з

товстими стінками. Сечовий міхур розміщений на дні тазової порожнини і в

наповненому стані звисає в черевну порожнину. В сечовому міхурі розрізня ють тіло — córpus vésicae 2, верхівку — vértex vésicae 1 — і шийку — cérvix