4. Історія розвитку вишивання

Результати аналізу збережених зразків вишивок Х—XII ст. орнаментального й образотворчого гаптування (вишивання золотом, сріблом, шовком) дає змогу виділити такі техніки, як «прокол», «шов по формі», «шов в ялиночку», «шов в прикріп». Техні­ка гаптування «в прокол» полягає в тому, що металевою ниткою проколюється основа тканини і на лицьовому боці стеляться стібки. Різноманітність густоти і напрямок їхнього розташування створюють привабливу неоднорідність структур окремих еле­ментів, мотивів та форм.

Упродовж століть домінуючими способами вишивання було нанесення виши­вальною ниткою прямих, скісних, зустрічно-скісних стібків. Ці три способи накла­дання розвивалися по-різному в певних середовищах, у творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських, міських майстернях та в народній твор­чості.

Результати аналізу датованих вишивок XVII—XIX ст., виконаних ручнопряженими лляними, вовняними нитками, заполоччю тощо, дає змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу: двосторонній і одно­сторонній.

Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: перебір, штапівка, «позад голки», двостороння гладь, стебелевий шов, соснівка, штапівка, різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання, обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України, але вирізування набуло особливого поширення на Полтавщині, а штапівка — на Вінничині і т. ін.

Не менш різноманітні на території України і техніки одностороннього виши­вання, тобто нанесення вишивальних стібків з виворотного або лицевого боку тканини. Вишивання з виворотного боку (низинка, занизування) — це послідовне протягання вишивальної нитки від одного кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість ниток основи поперемінно один раз — з виворотного, а другий — з лице­вого боку. Внаслідок цього на виворотній стороні тканини утворюється візерунок зворот­ний, тобто негативний тому, що є на лицевій стороні. Відома поперечна, поздовжня, із замочками, «розквітчена» низинка.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхне­вого вишивання з лицевого боку. До них належать: поверхниця, набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка, кіска, ретязь, хрестик, «че­рез чисницю», ланцюжок-тамбур, «кучерями», парами, рушниковий, городоцький, бавничковий шов, вибирання тощо.

Названі техніки — найтиповіші у вишивальному мистецтві українського народу. Вони не вичерпують усього багатства вишивання, їх різні типи збагачують локальні підтипи, групи, відомі в кожному районі, навіть в окремих селах. Крім цього, інди­відуальна творчість вишивальниць, «легкість» рук впливає на відмінність виконання одних і тих самих технік вишивання, які змінювалися залежно від призначення, матеріалів, розмірів, форми, кольору виробів.

Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дослідни­ки стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняються близько 100 технік вишивання.

У Х—XI ст. для оздоблення тканин одягового та обрядово-інтер'єрного при­значення широко використовувалась вишивка. З поховань цього періоду відомі фраг­менти шовкових тканин з вишивкою золотими нитками: чільця (налобні пов'язки), стрічки, комірці, нарукавники, паски, кайми, плащі.

В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширилася в побуті феодальної знаті, її оцінювали як надзвичайну коштовність.

Уже в цей період два напрями вишивання — орнаментальний і сюжетний — перебували в органічній єдності, надаючи тканинам сюжетно-художньої виразності.

Вишивки XVII—XVIII ст. виконані переважно на домотканих полотнах: лляних, конопляних, вовняних, а також тканинах вітчизняного та зарубіжного мануфактурного виготовлення.

Поступово в техніці нанесення прямих, скісних, зустрічно скісних стібків золо­тими і срібними нитками відбувався процес сміливішого відхилення від графічності, до вільнішого, дещо живописного трактування. У XVIII ст. рослинний орнамент набув ви­няткової популярності у речах побутового призначення. Зображення квітів, листя,. хвилястих галузок потребувало гнучкості стебелевого «малювання».

З другої поло­вини XVIII ст. помітна тенденція до здрібнілого зображення рослинних мотивів, різка контрастність змінюється стриманішою кольоровою гамою.

Процеси геометризації мотивів, розробки рослинного орнаменту посилилися на­прикінці XIX — на початку XX ст. У класичних вишивках жіночих сорочок біли­ми нитками все густіше розміщені стібки чорних і червоних ниток, а в рослинному орнаменті рушників, скатертин початку XX ст. чорні нитки введені як домінуючий акцент поміж червоних ниток і пробілів тканини. Характерною особливістю чорно-білих, червоно-чорних вишивок Чернігівщини є те, що вони мають дрібні, окреслені пробіли білого тла, зернисту фактуру. Введення різних видів мережок логічно узгоджує складну ритміку рельєфно-прозорих акцентів.

Наприкінці XIX ст. у вишивці одягу поширився рослинний орнамент: хрести­ком червоними і чорними нитками на жіночих і чоловічих сорочках і традиційною кольоровою гладдю на керсетках, кожухах, юпках.

Чільне місце у розитку багатоколірної народної вишивки України XIX— початку XX ст. посідає вишивка Буковини. Збережені пам'ятки свідчать про те, що часто в одних візерунках вишивок як одягового, так і інтер'ерного призначення ви­користано до 20 різних кольорів.

У XIX ст. вишивка набула масового поширення на всій Україні, стала одним із основних видів народного декоративного мистецтва.

Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — естетичну, пізнавальну, комунікаційну. Це показовий вид мисте­цтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, гра­фічної, живописної культури народу.