78. Зробіть порівняльний аналіз змісту Північноатлантичного (4 квітня 1949 р.) та Варшавського (14 травня 1955 р.) договорів

Організація варшавського договору – військово-політичний союз країн Центральної, Східної, Південної Європи, СРСР. Виник на основі Варшавського договору – угоди про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між Албанією, Болгарією, Угорщиною, НДР, Польщею, Румунією, СРСР і Чехословаччиною. Офіційно трактувався як відповідь на створення блоку НАТО. На початку 60-х рр. Албанія згорнула свою участь в ОВД через ідеологічні міркування, заявивши про свій формальний вихід 1968 р. на знак протесту щодо введення військ ОВД в Чехословаччину. Договір підписаний у Варшаві 14 травня 1955 р. як підсумковий документ Вар­шавської наради зазначених країн з питань гарантування миру і безпеки в Єв­ропі. Договір укладено на двадцять років з автоматичним продовженням на нас­тупні десять років для тих держав, які його не денонсують за рік до закінчення цього строку.

Відповідно до умов Договору та Статуту ООН держави-учасники зобов’язувалися утримуватися в своїх міжнародних відносинах від загрози сили або її застосування, а у випадку збройного нападу на кого-небудь з них надати державам що зазнали нападу негайну допомогу всіма засобами, які уявлятимуться необхідними, включно з застосуванням збройних сил. В Договорі вказувалося на оборонний характер об’єднання, підтверджувалися наміри країн-учасниць створити систему колективної безпеки в Європі, проводити політику, спрямовану на гарантування миру і безпеки, поглиблення дружби, співробітництва та взаємодопомоги між народами на принципах поваги незалежності та суверенітету держав. Під час підписання Договору було заявлено, що він втратить силу з дня вступу в дію загальноєвропейського договору про колективну безпеку в Європі. Пізніше заявлялося, про готовність членів ОВД піти на його розпуск за умови одночасного саморозпуску НАТО Для проведення взаємних консультацій і розгляду питань, що пов’язані з здійсненням домовленостей, був створений Політичний консультативний комітет. Для забезпечення взаємодії збройних сил і зміцнення обороноздатності країн-учасниць – Об’єднане командування збройними силами, виділеними учасниками Договору у підпорядкування цьому командуванню. Його штаб і головнокомандувач розміщувалися у Москві. Крім того, за рішенням Політичного консультативного комітету 1969 р. утворено Комітет міністрів оборони держав-учасниць Варшавського договору. 1976 р. з’явився Комітет міністрів закордонних справ та Об’єднаний секретаріат.

За час існування ОВД до нього не приєдналася жодна інша країна. Натомість 1962 р Албанія згорнула свою участь в організації через ідеологічні міркування, заявивши про свій формальний вихід 1968 р. на знак протесту щодо введення військ ОВД в Чехословаччину. Остання подія, пов’язана з придушенням «празької весни», стала найвідомішою збройною акцією ОВД.

Варшавський договір було продовжено на наступні двадцять років 1985 р. з пролонгацією на десять років, але через зміни в СРСР та країнах Центральної і Східної Європи у лютому 1991 р. держави-члени ліквідували його військові структури, а 1 липня того ж року підписали протокол про повне припинення дії Договору.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ – наддержавне військово-політичне об’єднання країн західної, Центральної Європи та північної Америки. Виник у післявоєнній Європи в умовах політичного протистояння з СРСР, який і надалі зберігав численні збройні сили, та на’язування ним у зайнятих країнах комуністичної ідеології та власного політичного режиму. Непевності ситуації додавав той факт, що в урядах і парламентах багатьох західних країн були представлені впливові комуністичні угрупування.

Між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій, коли нависла загроза над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, стався державний переворот у Чехословаччині, блокада Берліна. У березні 1948 р. п’ять західноєвропейських держав (Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції) підписали Брюссельський договір з метою створення спільної систему оборони та зміцнення взаємних зв’язків таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори з США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов’язань між Європою та Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. В результаті у квітні 1949 р. було підписано Вашингтонський договір, що започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства цих дванадцяти країн. Альянс покликаний був гарантувати безпеку для країн-членів на випадок нападу СРСР та його союзників та протидіяти будь-яким планам нападу на Західну Європу. Новий союз повинен був також підтримувати зусилля урядів країн-членів, спрямовані на створення суспільного ладу, який був би вільним від тоталітаризму та поважав права і свободи кожної людини.

Головні положення Вашингтонського договору були такими:

Рішення про напад на одного або декількох із союзників має розглядатися як напад на всіх членів організації (ст.5). В такому випадку всі члени договору беруть на себе обов’язок, так, як вважають за необхідне, допомогти стороні, яка зазнала нападу.

Можливість обміну інформації та політичних консультацій з питань безпеки та оборони між країнами-членами (ст.4).

Рішення, що територія будь-якої зі сторін є зоною відповідальності НАТО і до якої стосуються гарантії безпеки згідно зі ст. 5 (ст. 6).

Відкритий характер НАТО. Згідно зі ст.10 Вашингтонського договору, Альянс залишається відкритим для нових членів. Всі країни, які бажають і можуть взяти на себе відповідальність і зобов’зання, що виникають з Договору, можуть вступити до організації.

Кожна держава–члена Альянсу приєднувалась до Договору добровільно після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав – членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов’язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов’язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов’язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від приєднання до будь-яких міжнародних зобов’язань, які йому суперечать.

У 1952 році до Договору приєднались Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія стала членом НАТО в 1982 році. Польща, Угорщина і Чеська Республіка приєднались до НАТО в 1999 році. Надалі до Альянсу увішли Латвія, Літва, Естонія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія. Тепер 26 держав є членами НАТО. За час існування організації її не залишила жодна країна. Франція у 60-х роках вийшла з військової структури НАТО і досі залишається учасником тільки політичної. Так само Іспанія кілька років не брала участі у військовій структурі альянсу. Греція у 70-х роках під час панування режиму “чорних полковників” почала процес припинення членства у НАТО, але після відновлення демократії новий уряд відмовився від таких планів. Ісландія від самого початку не має збройних сил. Перший Генеральний секретар Альянсу лорд Ісмей вважав, що головною метою створення НАТО було «тримати Радянський Союз далеко від сфери інтересів Заходу, Америку як найближче, а Німеччину під контролем».

Кінець СРСР означав й зникнення джерела небезпеки, що породило дискусії, чи надалі НАТО потрібно у світі, що змінився. Але Альянс не припинив свого існування в нових геополітичних умовах завдяки двом факторам: проведенню реформ, що пристосували цю організацію до нової ситуації та досвіду, який випливав з проведення спільних політичний і військових заходів. Вони в свою чергу надали ширше політичне забарвлення оборонному союзу. Тепер метою НАТО її держави-учасниці вважають колективне продукування і реалізацію ефективної політики в галузі військової безпеки за допомогою таких форм діяльності: збереження військового потенціалу, достатнього для запобігання війнам і воєнним конфліктам та підтримання належного рівня колективної обороноздатності; забезпечення загального потенціалу, необхідного для врегулювання криз, що можуть впливати на безпеку членів Альянсу; активне налагоджування діалогу з іншими державами світу; розвиток нового, побудованого на співробітництві з новими незалежними державами Європи підходу до зміцнення безпеки на континенті; сприяння заходам, спрямованим на посилення процесу контролю над озброєнням та ін. Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодній країні-учасниці не доведеться покладатись тільки на свої власні зусилля при розв’язанні основних проблем безпеки, не позбавляючи країни-члени їх права та обов’язку нести власну суверенну відповідальність у галузі оборони, Альянс дає їм можливість досягати власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля. Власне Альянс є асоціацією вільних держав, об’єднаних бажанням зберегти свою безпеку через взаємні гарантії та стабільні відносини з іншими країнами.

Для виконання завдань у рамках НАТО сформовані певні структури. Керівними органами Альянсу є:

Північноатлантична Рада;

Комітет оборонного планування;

Група ядерного планування та інші комітети;

Генеральний секретар та інші (див. схему структури НАТО).

Структури Альянсу забезпечують консультації та співробітництво між її членами у політичній, військовій, економічній, науковій та інших невійськових галузях, а також розробляють спільні плани колективної оборони; займаються створенням інфраструктури та основних об’єктів і споруд, необхідних для функціонування збройних сил, опрацьовують заходи для реалізації спільних програм військової підготовки та навчань. У своїй діяльності вони спираються на розгалужену систему цивільних і військових структурних підрозділів, відповідальних за адміністративне управління, питання бюджету і планування, а також на установи, які створені державами – членами Альянсу з метою координації діяльності в окремих сферах, таких, наприклад, як зв’язок, необхідний для проведення політичних консультацій та командування і управління військами, або тилове забезпечення збройних сил