72. Визначте загальні риси та специфіку просвітницького абсолютизму в Австрійській імперії

Освічений абсолютизм - політика, що проводиться у другій половині XVIII століття поруч монархічних країн Європи і спрямована на усунення залишків середньовічного ладу на користь капіталістичних відносин.

В другій половині ХV ст. в Прусії та Австрії проводилась політика так званого просвітницького абсолютизму. Були застосовані конкретні буржуазні перетворення. За своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство та державу до ряду вимог, висуваючої буржуазії, не зачіпаючи при цьому найбільш істотних інтересів дворянства та устроїв кріпацтва. Освічений абсолютизм представляє собою епоху сильного антагонізму між духовною та світською владою. Разом з «просвітою» абсолютизм ставився негативно до традицій католицизму, захищаючи права світської держави від клерикальної опіки і бачачи небезпечного ворога в римській курії і клірі. Боротьба проти католицизму (у католицьких країнах) велася наполегливо і часто жорстоко. Особливо гарною була влада церкви в Португалії, Іспанії, Неаполі, які й відкрили похід проти домагань середньовічного католицизму. Відібране було в папських булл юридичне значення, якщо вони не затверджені королем, клір підпорядкований світським судам, закриті інквізиційні судилища, знищено багато монастирів, а маєтки їх перейшли до скарбниці, духовенство обкладено податками і т. д. У Португалії Помбалу подав приклад вигнання єзуїтів, ордену яких звідусіль наносяться удари. У 1759 р. єзуїтів виганяють з Португалії, в 1764 - з Франції, далі, в 1767-68, з Іспанії, Неаполя, Парми, поки в 1773 р. орден зовсім не був знищений. До крайності були доведені церковні реформи Йосифа II, який не лише хотів обмежити папське вплив в Австрії, послабити силу духовенства, підпорядкувавши його світської влади, але втрутився навіть в обрядову бік віри, ніж порушив проти себе народну масу. В Австрії Йосиф II викликав сильну опозицію духовенства і дворянства тим, що хотів знищити податкові привілеї дворян і ввів поземельний податок. В Австрії селянське питання був висунутий Йосипом II, який формально скасував кріпосне стан. Те ж було і у Савойї при Карлі-Еммануїлом III.

72. Поясніть причини виникнення, мету і наслідки дисидентського і правозахисного рухів в срср

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії: 1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін. (всього 37 осіб). Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з Усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни Ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.