58.Охарактеризуйте режими народної демократії в країнах Східної Європи.

Визволення Європи від фашизму відкрило шлях для країн Східної Європи для проведення антифашистських демократичних перетворень і утвердження демократичного ладу. Ще в ході війни у 1943-1945рр. у Східній Європі рух опору став переростати в народно-демократичні революції. Цьому процессу активно сприяв СРСР і його війська, що з 1944 року знаходилися на цій території. Однак саме ця присутність частин Радянської армії змінили характер внутрішніх процесів в даному регіоні і сприяла в кінцевому підсумку тому, що країни Східної Європи виявилися в орбіті впливу СРСР. Після ліквідації фашизму і відновлення незалежності Болгарії, Албанії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини і Югославії там розпочався процес консолідації колишніх опозиційних партій і рухів, утворення широких багатопартійних коаліцій, що дістали назву національних або вітчизняних фронтів. В кінці 1944 року в Болгарії, Угорщині і Румунії, в

1945 році – в Чехословаччині і Польщі – вони створили коаліційні уряди, головним завданням яких було знищення залишків окупаційних режимів і відродження демократії. Комуністів і аграріїв, демократів і націоналістів та представників інших партій, що входили до цих урядів, на першому етапі післявоєнних перетворень об’єднувало бажання формування основ нового конституційного ладу, проведення свобод них виборів, відбудови економіки. Зокрема, коаліційними урядами цих країн були ліквідовані монархії (лише в Румунії це відбулося пізніше, після встановлення монопольної влади комуністів), проведені загальні вибори у представницькі органи влади і аграрні реформи створений державний сектор в економіці за рахунок націоналізації власності фашистів та їх посібників. Характер цих перетворень у 1945-1946рр. дав назву новому державному порядку, що утверджувався в країнах Східної Європи, як режим „народної демократії”. Деякі лідери, зокрема Г. Димитров у Болгарії, вважали його своєрідною формою соціалізму, радянське ж керівництво вбачало у „народній демократії” лише перехідний період до соціалізму радянського зразка. До речі, в Албанії та Югославії нові керівні органи відразу очолили комуністи. Як правило ці уряди мали фасадний характер – розсекречені документи свідчать про їх підконтрольність СРСР. В апараті працювало багато радянських радників. Вже з кінця 1946 року розпочалися накопичуватися суперечності в національних фронтах між різними партіями, щодо подальшого шляху розвитку країн Східної Європи. Праві партії вважали, що завдання, проголошені в програмах національних фронтів, вже виконані і виступали за подальший розвиток своїх країн шляхом традиційної демократії з орієнтацією на Захід при збереженні дружніх відносин з СРСР. Водночас на хвилі розчарування більшості населення цих країн у традиційних схемах демократії західного зразка, що не змогли відвернути світову війну, пішли в наступ комуністичні партії. Почалось оформлення лівих блоків за участю комуністів, соціал-демократів та їх союзників, які за підтримкою СРСР поступово відтісняли ліберальні та інші праві партії з урядів і відігравали все більш значну роль у формуванні та проведенні політики нових режимів. Саме місцеві компартії, що виступали за поглиблення революційних соціально-економічних перетворень, були головним знаряддям перетворення країн Східної Європи на сателітів СРСР, який переслідував

мету якнайшвидшого вступу цих країн на соціалістичний шлях. Протягом 1947-1948рр. у східноєвропейських країнах компартії практично витіснили з уряду своїх колишніх союзників і проголосили курс на будівництво „основ соціалізму” – почалась перебудова суспільства за радянським зразком, так звана „радянізація” цих країн. ???? року було створено Комуністичне інформаційне бюро. Переконавші країни Східної Європи відмовилися від „плану Маршала”, СРСР надав їм значну економічну допомогу: допомагав промисловому будівництві, поставляв обладнання, сировину та продовольства. Все це сприяло зміцненню політичної та економічної залежності країн Центральної та Східної Європи від СРСР і швидкому утвердженню в низ тоталітарного режиму, основними напрямами якого були: затвердження, як правило, однопартійної політичної системи, фактичне злиття державних органів управління з комуністичним партійним апаратом, формальна декларація прав та свобод громадян, що знаходились під постійним наглядом органів безпеки; становлення планово-бюрократичного управління економікою, що була майже повністю одержавлена, курс на промисловості, сфери фінансів, торгівлі,

колективізацію сільського господарства, зростання дрібнотоварного виробництва. Колективізація, зокрема, мала насильницький характер, кошти з села йшли на розвиток важкої промисловості. Утворення колективних господарств у формі землеробських кооперативі розпочалося навесні 1948 року і завершилося: у Болгарії – 1958 р., Албанії, НДР, Чехословаччині – 1960р., Угорщині – 1961р., Румунії – 1962р. У Польщі та Югославії цей процес зупинився на початковій фазі. Наслідками колективізації стали спад сільськогосподарського виробництва посилення урбанізації. Одночасно за „сталінським досвідом” поширився політичний терор як протии буржуазних партій та їх лідерів, так і проти місцевої комуністичної еліти. У 1949-1952рр. в країнах Східної Європи в ході політичних процесів й репресій були ліквідовані „національне” крило комуністичних партій, що виступали за збереження державного суверенітету своїх країн. Найбільш гучними процесами були: в Угорщині над відомими комуністичними діячами Л.Райком і У. Надєм та керівником партії дрібних селянських господарів З.Тільди, в Болгарії – першим секретарем ЦК ВКП Т. Костовим і лідером БЗНС Н. Петковим, в Польщі – комуністичним лідером В. Гомулкою та керівником народної партії С. Миколайчиком, в Румунії – політичними діячами О. Александреску та Л. Патрашкану, в Чехословаччині –

генеральним секретарем ЦК КПЧ Р. Станським, комуністичним діячем Л.Новомеським та словацьким президентом Й. Тіто та іншими. Водночас почалося формування культу власних вождів – Б. Берута у Польщі, К.Готвальда у Чехословаччині, М. Ракоші в Угорщині, Г. Георгіу-Деж у Румунії, Й.Б. Тіто в Югославії, Г. Димитрова в Болгарії, Е. Ходжі в Албанії. Встановивши у східноєвропейських країнах „народної демократії” слухняні йому тоталітарно-комуністичні режими, Радянський Союз почав оформлення їх союзу під своїм домінуванням – так званого „соціалістичного табору”, який за задумом Москви мав стати форпостом проти „імперіалістичної агресії”. Насамперед, з метою міцніше пов’язати їх політичними узами, СРСР домігся, щоб кожна з держав укладала з ним і між собою договори про дружбу, взаємодопомогу та повоєнне співробітництво. У 1948 році на засіданні Комінформа були закріплені ідеологічні та політичні основи „соціалістичного табору” – право СРСР на втручання у внутрішні справи інших країн соціалізму, визнання універсальності радянської моделі соціалізму і пріоритетність завдань соціалістичного будівництва. У 1949 році була утворена Рада Економічної Взаємодопомоги, покликана координувати економічний і науково-технічний розвиток країн „народної демократії” та господарські зв’язки між ними і напрями економічної інтеграції, тобто перетворити їх на єдиний господарський комплекс, від якого вони не могли б відірватися. Країнами-членами РЕВ стали Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина, Албанія і НДР (з 1950р.). Створенням цими ж країнами для спільної оборони і координації зовнішньополітичної діяльності у 1955 році військово-політичного блоку – Організації Варшавського Договору, завершився процес оформлення „соціалістичного табору” під егідою СРСР, що протистояв „імперіалістичному блоку” західних держав на чолі з США протягом всього періоду „холодної війни” до кінця 80-х рр.