Реальна політика

В січні та липні 1849 р. Бісмарк був обраний в другу палату прусського Парламенту. Тоді він вирішує повністю присвятити себе політиці та переїздить з родиною до Берліну. Так, він став одним з перших професійних політиків Пруссії^[27]. В парламенті він виступав рупором радикальних консерваторів. Питання націоналізму були для нього на другому плані, на першому - збереження влади Пруссії.

Союзна політика Йозефа фон Радовіца та прагнення короля здобути єдність німців з гори Бісмарк сприймав як нереалістичні та безглузді. В прусському Парламенті він своє критичне ставлення не приховував. Промова 6 вересня 1849 р. змінила ставлення в політичних колах до нього. Завдяки зваженим та гнучким аргументам, в рядах консерваторів його стали сприймати не лише як гострослова. Таким чином, Бісмарку вперше було запропоновано високу посаду на державній службі або дипломата^[28]. Незважаючи на критику проекту німецького союзу Бісмарк був обраний до Ерфуртського союзного парламенту, та служив там секретарем.

Хоча Бісмарк був противником парламентаризму, в Ерфурті він став одним з найвпливовіших спікерів того часу, до промов якого прислуховувались й політичні опоненти^[29].

Після краху Ерфуртського союзу, Бісмарк взяв на себе важке завдання захисту Ольмуцького договору в Прусському парламенті. Його підход полягав в тому, щоб захищати консервативні принципи, не звертаючись до будь-яких ідеологій: "Єдина здорова основа великої держави, чим вона відрізняється від маленької держави, полягає в державному егоїзмі а не романтиці, і великій державі не личить перейматись справами, які не належать її інтересам.“^[30] Наголошуючи на державництві, політиці влади та переслідування інтересів Бісмарк віддалився від традиційного консерватизму, який (радше із захисних позицій) виник як протест проти сучасної, централізованої, бюрократизованої та абсолютної держави^[31].

Прем'єр-міністр Пруссії

В березні 1862 р. парламент був розпущений, та сформований новий уряд. В цьому уряді найбільший вплив мали вже не ліберали "Нової ери", а консерватори, наприклад, міністр військових справ Альбрехт фон Роон. На перевиборах переможцем виявилась щойно створена Прогресивна партія, а консерватори втратили місця в парламенті.

В такій безвихідній ситуації Вільгельм I розглядав можливість зректись престолу на користь свого сина, майбутнього імператора Фрідріха III. Після наради з міністрами, уряд підготував проект акту зречення престолу.

Генерал Роон вбачав у призначенні Бісмарка прем'єр-міністром єдуину можливість завадити зміні престолу та уникнути приходу до влади ліберального принца. Телеграмою "Вагання небезпечні. Поспішайте!" він покликав Бісмарка назад. Бісмарку вдалось здобути підтримку короля, показавши себе його вірним прибічником. Він обіцяв здійснити військову реформу та наголосив на фундаментальній важливості досягнення згоди стосовно неї. Йшлося про бортьбу за "правління короля чи парламентаризм". Аби завадити останньому, Бімарк попросив дозволу на "період диктатури." Король спитав, чи готовий Бісмарк здійснити військову реформу в повному обсязі, навіть всупереч рішенням більшості в парламенті. Отримавши згоду, король під впливом рішучості Бісмарка зазначив: "тоді мій обов'язок продовжити разом з вами боротьбу, я залишаюсь на престолі". Бісмарк був призначений королем на посаду прем'єр-міністра та міністра зовнішніх справ^[45].

Спочатку, в широких політичних колах, навіть серед консерваторів, ставлення до Бісмарка було обережним, його все ще сприймали як радикального реакціонера.

Спочатку Бісмарк спробував послабити опозицію не лише через погрози, а й через вріноваження її впливу. Ці спроби виявились невдалими, оскільки своїми заявами він відновив свою славу радикального консерватора. Поширеним став фрагмент його промови: "Німеччина дивиться не на прусський лібералізм, а на її силу. […] Великі питання часу вирішуватимуться не розмовами і резолюціями більшості […] - але залізом і кров'ю"

Насправді, промова "Залізом та кров'ю" була замислена як пропозиція союзу лібералам та націоналістам. Хоча ліберальна більшість парламенту була згодна з тим, що "Німецьке питання" не може бути розв'язане без насильства, промова Бісмарка була оцінена як прямий заклик до насильства та зовнішньополітична афера. Як наслідок, за Бісмарком закріпилась слава схильного до насильницьких політик діяча. В подальшому Бісмарк відмовився від курсу на зближення та боровся проти лібералів всіма доступними засобами. Засідання парламенту були перенесені. Через це восени 1862 р. Бісмарк урядував без офіційного бюджету. На початку 1863 р. був знову скликаний парламент. Бісмарк виправдовувався популярною, але дуже суперечливою теорією пробілу. Згідно з нею, нормальний політичний процес в державі ґрунтується на пошуку компромісів між королем, верхньою та нижньою палатою. Якщо одна зі сторін відмовляється від співпраці, виникає конфлікт, "а конфлікти, оскільки життя держави не можна зупиняти, перетворюються на питання влади; той, хто має в руках владу, має робити свою справу, оскільки за жодних обставин життя держави не має зупинятись."

Бісмарк вважав, що безвихідний конфлікт між королем та парламентом не врегульовано конституцією. І цей пробіл має бути заповнено на користь короля. Такий варіант прочитання конституції, на думку багатьох сучасників, був не конституційним. .

Перемога в Австро-Прусській війні змінила ставлення в прусському суспільстві до Бісмарка. Сучасники назвали такі зміни "Революцією згори". Сам Бісмарк писав: "Якщо революція має статись, краще зробити її нам, аніж пережити."^[75] Ще раніше він сказав: "Революції в Пруссії справа Королів."

Під час анексії Бісмарк взагалі не звернув увагу на основний принцип консерваторів: легітимність монархічної влади. Рейхстаг новоствореного Північнонімецького союзу обирався на демократичних засадах. Основні аспекти Союзної конституції були затверджені особисто Бісмарком, хоча на консультаціях в парламенті він мусив йти на деякі поступки. Тому конституцію, великі частини якої залишились і в Німецькій імперії, називають такожІмперською конституцією Бісмарка. Основним завданням було закріпити провідну роль Пруссії на тривалий час. Впроваджену конституцією посаду федерального канцлера, а в часи Імперії - Рейхсканцлера, Бісмарк заздалегідь готував для себе. Обіймаючи посаду голови прусського уряду та міністра зовнішніх справ, Бісмарк був одним з найвпливовіших політиків. В парламентських нарадах після завершення перших виборів до Рейхстагу, Націонал-лібералам вдалось нав'язати Бісмарку додаткові умови.

Однак, армія була виведена з-під парламентського контролю, як і решта міністерств. Парламент не мав повноважень відправити у відставку ані канцлера, ані решту членів уряду. В підсумку, Бісмарк зробив багато поступок ліберальним принципам, однак він зробив все від нього залежне заради того, аби не допустити створення парламентської системи в конституції^[77].

Внутрішньополітичні зміни вийшли далеко за межі конституції. Вони торкнулись загального правопорядку, економічного та соціального законодавства, аж до владних структур. Слід зазначити, що при всіх недоліках, за короткий час під керівництвом Бісмарка, якого вважали радикальним консерватором, був створений сучасний, на той час, державний апарат. В багатьох аспектах він відповідав ліберальним принципам. Однак, важливі важелі впливу знаходились в інших руках, зокрема Рудольф фон Делбрюк був одним з впливових політиків. Але внесок Бісмарка не слід недооцінювати. Історик Лотар Гал вважає створення сучасної бюрократично-централізованої держави в середині Європи з важливими для розвитку індустріального суспільства правовими нормами та установами заслугою Бісмарка^[78].