24.Охарактеризуйте монархо-фашистський режим Кароля 2 та причини становлення диктатури Антонеску в Румунії.

Кароль II (рум. Carol, 1893, замок Пелеш, Сіная, Румунія — †1953, Ешторіл, Португалія) — король Румунії з 8 червня 1930 по 6 вересня 1940. Із династії Гогенцолернів-Зигмарінгенів. Маршал Румунії (1930). Син короля Фердинанда, з юності був відомий ексцентричною поведінкою і скандальним способом життя. За свідченнями сучасників, страждав пріапізмом, що штовхав його на «сексуальні ескапади». Короткочасно був одружений без відома короля на простолюдинці і мав від цього шлюбу сина Мірчу Кароля Ламбріно (1920—2006), не визнаного членом королівської сім'ї, проте згодом, вже після падіння монархії, отримав право на прізвище Гогенцоллернів-Зігмарінгенів чрез суд. У тому ж 1920 року Кароль одружувався офіційно на принцесі Олені Грецькій, від цього шлюбу наступного року народився син Міхай. Але незабаром вибухнув новий скандал: кронпринц був позбавлений права престолонаслідування в грудні 1925 (емігрував з коханкою Оленою Вольф, вона ж Лупеську; ця жінка мала великий вплив на Кароля і залишилася з ним до кінця життя).

Після смерті батька (20 липня 1927) в 1930 повернувся до Румунії, змістив 8-річного сина Міхая I і вступив на престол. У 1938 встановив диктатуру, заборонив політичні партії і профспілки. З його санкції був убитий лідер націоналістів Корнеліу Кодряну. Дотримувався пробританської орієнтації. Позбувшись британської підтримки, був вимушений визнати Віденський арбітраж 1940 року і приєднання Бессарабії до СРСР, незабаром після чого був зміщений Йоном Антонеску і покинув країну, а королем знов став Міхай.

У 1947 Кароль і Олена Лупеську одружилися в Бразилії. В кінці того ж року Румунію покинув і позбавлений влади Міхай, проте він не побажав зустрічатися за кордоном з батьком. Кароль II помер і був похований в Португалії. Через півстоліття, в 2003 році, його останки були перенесені до Румунії, в Куртя-де-Арджеш, де покояться попередні королі.

Йо́н Антоне́ску (рум. Ion Antonescu) (14(02) червня 1882—†1 червня 1946) — румунський військовий та державний діяч, в 1940—44 роках глава держави і прем'єр-міністр, фактично диктатор, маршал, прихильник союзу з III Райхом. Учасник інтервенції проти Угорської Радянської Республіки (1919). 1941 Антонеску втягнув Румунію у війну проти СРСР на боці Німеччини. 1946 страчений як військовий злочинець. Народився в Пітешті. Був професійним військовим, брав участь у Першій Світовій війні. Учасник інтервенції проти Угорської Радянської Республіки. Швидко просувався по кар'єрних сходинах і 1933 року його було призначено начальником генерального штабу румунської армії. У 1937-1938 обіймав посаду міністра оборони; прихильник союзу з гітлерівською Німеччиною. З 1940-1944 румунський диктатор. З приходом до влади, Антонеску встановив військово-легіонерську диктатуру. Ліквідував будь-який прояв парламентської демократії. Свою політику ґрунтував на масовому терорі й репресіях. Побудував державу за італо-німецьким зразком. В зовнішній політиці підтримував фашистську Італію і Німеччину. Встановив тісні стосунки з гітлерівським блоком. В листопаді 1940 уряд Антонеску приєднався до Берлінського пакту 1940, в листопаді 1941 — до Антикомінтернівського пакту. Для управління землями, окупованими Румунією в роки Другої світової війни, уряд Антонеску створив три губернаторства: Бессарабію, Буковину, Трансністрію. У війні проти СРСР було задіяно 30 румунських дивізій і бригад, що брали участь у боях за Одесу, Севастополь, Сталінград. 23 серпня 1944 під час антифашистського збройного повстання був арештований як воєнний злочинець і 1946 за вироком народного трибуналу Бухареста страчений.

30 серпня 1940 р. міністри закордонних справ Німеччини та Італії Ріббентроп і Чіано зустрілися у Відні з румунськими й угорськими делегаціями, щоб оголосити їм арбітражне рішення щодо Трансільванії. За цим рішенням від Румунії відривалася північна частина Трансільванії загальною площею 43 тис. кв. км з населенням 2,6 млн. чоловік. Більше половини населення цієї території складали румуни. На дві третини цих земель претендувала Угорщина. «Трансільванське питання» Гітлер використав як засіб впливу на політику Румунії та Угорщини з метою залучення їх до реалізації своїх планів. Румунський уряд підкорився віденському арбітражу, що завдавало шкоди національним інтересам. Такі дії викликали незадоволення широких верств населення. Масові демонстрації під гаслами «Геть диктатуру Кароля – диктатуру голоду і терору!», «Геть імперіалістичний віденський диктат!» відбулися у м. Клуж (історична столиця Трансільванії), у Бухаресті та інших містах. Щоб придушити ці виступи і зміцнити монархію, Кароль II доручив формування нового уряду генералу Йону Антонеску, що мав репутацію людини владної і рішучої. Антонеску заявив, що не зможе очолити уряд, якщо король не зречеться престолу на користь свого дев'ятнадцятирічного сина Міхая. 6 вересня 1940 р. Кароль II підписав акт зречення і передав управління державою генералу Антонеску, який став «кондукеторулом» (вождем) румунської держави. Румунія на вимогу «залізногвардійців» була оголошена легіонерською державою. Представники «Залізної гвардії» отримали важливі посади в уряді. Так було встановлено військово-легіонерську диктатуру Антонеску, якого підтримали деякі націонал-ліберали і націонал-цараністи. З перших днів існування режим Антонеску змушений був шукати підтримки ззовні, перш за все – з боку Німеччини. У ^ковтні 1940 р. німецькі війська були введені в Румунію. 24 листопада 1940 р. Й. Антонеску підписав протокол про приєднання Румунії до Троїстого пакту. Таким чином військова диктатура без застережень встановила тісні стосунки з гітлерівським блоком. У внутрішній політиці Антонеску намагався наслідувати італо-німецькі зразки. Сутність політики держави диктатор сформулював так: ззовні держави – «вісь», всередині – легіонерський режим. На відміну від королівської диктатури режим Антонеску не вважав за доцільне зберігати парламентаризм. Він скасував конституцію, всі громадянські права і свободи. В країні було розв'язано масовий терор. У боротьбі за владу Антонеску протистояли окремі сили легіонерів. У січні 1941 р. група військових розпочала збройний виступ у Бухаресті, але він зазнав поразки.