Розквіт еллінізму

Військові зіткнення впродовж трьох століть не припинялися, але носили більш локальний характер. Послідовники Птолемея І і Селевка Нікатора продовжували змагатися у Сирії, Фінікії і Малій Азії (так звані, Сирійські війни). Птолемеї, які володіли найпотужнішим флотом, змагались за панування у Македонії, Егейському морі і Греції. Спроби Македонії розширити свої володіння у Греції натрапляли на стійкий опір грецьких полісів. Від царства Селевкідів 283 до н.е. відпав Пергаму, в 260 року стала незалежною Каппадокія. Близько середини 3 століття відпали північно-східні сатрапії та утворилися незалежні Парфянське царство та Греко-Бактрійське царство.

Найбільш характерною рисою економічного розвитку елліністичного суспільства було зростання торгівлі. Виникли нові великі торгові і ремісничі центри — Александрія у Єгипті, Антіохія наОронті, Селевкія на Тигрі, ремісниче виробництво яких значною мірою було орієнтовано на зовнішній ринок. У приморських районах Малої Азії та Сирії створювалися нові поліси, які були і стратегічними пунктами, і адміністративними та економічними центрами. Встановилися регулярні морські зв'язки між Єгиптом, Сирією, Малою Азією, Грецією та Македонією. Були налагоджені торгові шляхи до Червоного моря, Персидської затоки і далі до Індії. Встановилися торгові зв'язки Єгипту із Причорномор'ям, Карфагену і Римом. Розширилися грошовий обіг та грошові операції, чому сприяла перекарбування у монету дорогоцінних металів, що зберігалися в скарбницях перських царів та храмів.

Півстолітній період боротьби між діадохами був по суті періодом становлення нового елліністичного суспільства зі складною структурою і новим типом держави. Нові елліністичні монархії поєднували в собі елементи східної деспотії з елементами полісного ладу. Характерні для полісів земельні відносини — приватна власність громадян і власність міста — ускладнювалися тим, що до міст приписувалися сільські території. Населення цих територій не ставало громадянами міста, але продовжувало володіти своїми ділянками, сплачуючи податки містам або приватним особам, які отримали ці землі від царя, а потім приписали їх до міста. На території, не приписаних до міст, вся земля вважалася царською. За даними єгипетських папірусів, вона ділилася на дві категорії: власне царську і «землі, якими поступились» землі, тобто передані царем у дар своїм наближеним, а також невеликі ділянки, надані воїнам царя, клерухам,  —клерухії. На цих землях могли знаходитися також місцеві села, жителі яких продовжували володіти своїми спадковими наділами, сплачуючи подушне або податки.

Складність земельних відносин зумовила багатошаровість соціальної структури елліністичних держав. Царський двір з його придворними, вища військова та цивільна адміністрація, найбільш заможні городяни та вищі жрерці складали верхні шари. Більш численним був середній шар  торговці та ремісники, персонал царської адміністрації, відкупники, клерухи та катеки, місцеві жерці, вчителі, лікарі та ін. До нижчих верств належало незаможне місцеве населення (лаой): залежні або напівзалежні хлібороби, що обробляли землю царя, знаті, міст, працівники царських майстерень. Вони вважалися особисто вільними, але були прикріплені до місця свого проживання, до тієї чи іншої майстерні або професії. Нижче за їх на соціальній сходах стоялираби.

Інший тип соціального розвитку мав місце у Греції та Македонії. Приєднання до Македонії не давало грецьким полісам істотних економічних переваг. У той же час вікові традиції незалежності у грецьких полісах були особливо сильні. Тому експансія Македонії зустрічала стійкий опір насамперед демократичних шарів, оскільки введення македонських гарнізонів супроводжувалося звичайно встановленням олігархічних режимів і погіршенням становища демосу. Оскільки дрібним полісам окремо було важко відстоювати свою незалежність, відбувався процес об'єднання полісів у федерації (Етолійський союз, у який до кінці 3 століття входять майже вся центральна Греція, Еліда та Мессенія, а також деякі острови Егейського моря; Ахейський союз, який виник у 284 до н.е. та до 230 союз нараховував близько 60 полісів і охоплював значну частину Пелопоннесу).

Олігархічне керівництво Ахейського союзу, налякане зростанням соціального руху в Спарті (реформи Агіса IV і Клеомена III), звернулося за допомогою до царя Македонії Антигону III Досона. У битві при Селласії (222 до н.е.) об'єднані сили македонян і ахейців знищили армію Клеомена III, в Спарту був введений македонський гарнізон. Загострення соціальної боротьби змусило знать грецьких полісів шукати допомоги у Македонії.

Останні роки 3 століття були періодом найбільшого політичного та економічного посилення Македонії. Скориставшись внутрішніми ускладненнями в Єгипті, македонський цар Філіпп V Македонський в союзі із селевкідським царем Антиохом III розділили володіння Птолемеїв поза Єгиптом: до Македонії відійшли всі поліси на узбережжі Геллеспонта, в Малій Азії і по узбережжю Егейського моря; Антіох III після перемоги при Паніоні 200 до н.е. опанував Фінікією та Сирією. Використовуючи гасло свободи грецьких полісів, Рим, що спромігся до 200 до н.е. підкорити все Західне Середземномор'я, залучив на свою сторону Етолійський (199 до н.е.) і Ахейський (198 до н.е.) союзи та перш за все знать, яка бачила у римлян силу, здатну забезпечити їх інтереси. Війни Македонії з Римом завершилися укладенням миру 197 до н.е., за яким Македонія позбулася всіх володінь у Малій Азії, Егейському морі та Греції.