2.Охарактеризуйте участь Румунії у російсько – турецькій війні 1977 – 78 років та дайте оцінку політ. Результатам Берлінського конгресу та Сан–Степанській мирній угоді.

Російсько-турецька війна 1877-1878 — збройний конфлікт між Російською і Османською Імперіями за вплив над країнами Дунайського басейну та Балканського півострова.

Війна була викликана підйомом національно-визвольного руху на Балканах і загостренням міжнародних протиріч. Повстання проти турецького панування у Боснії та Герцеговині (1875-1878) та Болгарії (1876) викликали широкий громадський рух у Росії на підтримку слов'янських народів. Царський уряд з метою посилення свого впливу на Балканах виступив на підтримку повсталих. Великобританія прагнула зіштовхнути Росію з Туреччиною і скористатися у своїх інтересах ослабленням обох країн.

У червні почалася сербо-турецька війна, в якій Сербія зазнала поразки. Щоб врятувати її від загибелі, Росія 19 (31 жовтня) 1876 висунула Туреччині вимогу укласти перемир'я із Сербією, яку Туреччина прийняла, але у грудні під впливом Великобританії відмовилася від виробленого міжнародною Константинопольською конференцією послів у Стамбулі проекту мирного врегулювання східної кризи.

У січні 1877 Росія уклала угоду з Австро-Угорщиною, яка зберігала нейтралітет, за що отримувала право окупувати Боснію і Герцеговину, і в березні - угода з Румунією про пропуск російських військ через її територію. У квітні султан відкинув новий проект реформ для балканських слов'ян, вироблений з ініціативи Росії, і 12 (24 квітня) Росія оголосила війну Туреччині.

Події

Незадовго до оголошення війни, з Румунією було укладено угоду, за якою вона брала на себе зобов'язання надати свою територію для проходу російських військ і віддавала в розпорядження російського командування частину своїх військових сил. Російський уряд надав Румунії 1 млн. франків на військові потреби. 7 (21) 1877г. Румунія проголосила свою незалежність, яку відразу ж визнала Росія.

На боці Росії виступила Румунія, але її війська активно почали діяти лише з серпня. На початку червня російські війська (185 тис. осіб) під командуванням великого князя Миколи Миколайовича Старшого зосередилися на лівому березі Дунаю, маючи головні сили в районі Зимниці. Сили турецької армії під командуванням Абдул-Керим-Надір-паші були рівними за чисельністю російської армії.

На Кавказі сили сторін також були майже рівні: російська Кавказька армія під командуванням великого князя Михайла Миколайовича - близько 100 тис. чол. Турецька армія Мухтара-паші - близько 90 тис. чол. Проте за бойовою підготовкою російська армія перевершувала супротивника, але поступалася йому в якості озброєння (турецькі війська були озброєні новітніми англійськими та американськими гвинтівками).

Активна підтримка російської армії народами Балкан та Закавказзя зміцнювала моральний дух російських військ, у складі яких діяли болгарське ополчення, вірменська і грузинська міліція. 10 (22 червня) російський корпус (Нижньодунайський загін) переплив через Дунай поблизу Галаца і Браїлова і незабаром зайняв Північну Добруджу. В ніч на 15 (27 червня) російські війська під командуванням генерала М. І. Драгомирова форсували Дунай в районі Зимниці, а потім тут переправились головні сили армії, але їх виявилося недостатньо для рішучого наступу через Балканський хребет.

Для цього було виділено лише Передовий загін генерала І. В. Гурка (12 тис. чол.). Для забезпечення флангів були створені 45-тисячний Східний та 35-тисячний Західний загони. Інші сили перебували у Добруджі, на лівобережжі Дунаю або на підході. Передовий загін 25 червня (7 липня) посів Тирново, а 2 (14 липня) перейшов Балкани через Хайнкейський перевал.

Незабаром був зайнятий Шипкинський перевал, куди був висунутий Південний загін (20 тис. чол., в серпні - 45 тис.). Шлях на Константинополь був відкритий, але достатніх сил для наступу за Балкани не було. Передовий загін зайняв Ескі-Загру, але незабаром сюди підійшов перекинутий з Албанії турецький 20-тисячний корпус Сулеймана-паші. Після запеклого бою поблизу Ескі-Загри, в якому відзначилися болгарські ополченці, передовий загін відійшов до Шипки. Російські війська на Балканах перейшли до оборони. Західний загін оволодів Нікополем, але не встиг зайняти Плевну, куди з Видина підійшов 15-тисячний корпус Османа-паші. Погано підготовлені штурми Плевни 8 (20 липня) і 18 (30 липня) скінчилися повною невдачею.

На Кавказі російські війська в квітні - травні зайняли Баязет, Ардаган і блокували Каре. Але розпорошення сил на три відділи, що діяли на самостійних напрямках, ускладнюючи закріплення успіху. Оточення турками Баязета і наступ переважаючих сил противника призвели до відходу російських військ до кордон і переходу до оборони.

На Балканському театрі турецьке командування намагалося в серпні організувати контрнаступ, але успіху не домоглося. Російські війська в завзятих боях утримали позиції на Шипці і відбили наступ турецької армії проти Східного загону.

На Кавказі наступ турецької армії було зупинено, а 1-3 (13-15) жовтня вона була розгромлена в битві при Аладжі. Російські війська перейшли в наступ і в ніч на 6 (18 листопада) штурмом оволоділи Карсом, а потім вийшли до Ерзуруму.

На Балканському театрі війни новий штурм Плевни 30-31 серпня (11-12 вересня) закінчився невдачею і російські війська перейшли до тісної блокаді Плевни, яка закінчилася 28 листопада (10 грудня) капітуляцією її гарнізону. Російська армія, що налічувала 314 тис. чол. проти понад 183 тис. чол. супротивника, перейшла в наступ.

Відновила воєнні дії проти Туреччини і сербська армія. Західний загін генерала Гурка (71 тис. чол.) У винятково важких умовах перейшов через Балкани і 23 грудня 1877 (4 січня 1878) зайняв Софію. У той же день почали наступ війська Південного загону генерала Ф. Ф. Радецького і у битві при Шейново 27-28 грудня (8-9 січня) оточили і взяли в полон 30-тис. армію Вессель-паші. 3-5 (15-17) січня 1878 в битві під Філіппополем (Пловдивом) була розбита армія Сулеймана-паші, а 8 (20 січня) російські війська зайняли Адріанополь.

Підсумки

Ворожа Росії позиція, зайнята Великобританією та Австро-Угорщиною, і введення англійської ескадри у Мармурове море змусили царський уряд утриматися від заняття Константинополя. 19 лютого (3 березня) був підписаний вигідний для Росії і балканських держав Сан-Стефанський мирний договір 1878, умови якого були значно урізані на Берлінському конгресі 1878.

Незважаючи на це війна мала велике значення для звільнення народів Балкан від турецького ярма та завоювання ними незалежності. Росія повернула південну частину Бессарабії, втрачену після Кримської війни, і приєднала Карську область.

В результаті Російсько-теруцької війни 1877-1878 рр. були звільнені від турецького ярма і приєднані до Росії Південна Україна, Бессарабія, Крим, Північно-Західний Кавказ, Чорноморське узбережжя Кавказу, південно-західна Грузія і північна частина Турецької Вірменії.

Сан-Стефанський мирний договір — попередній мирний договор, який завершив Російсько-турецьку війну 1877—1878 рр. Підписаний 19 лютого (3 березня) у Сан-Стефано (нині Ешількей, поблизу Стамбула) з російської сторони графом М. П. Ігнатьєвим і О. І. Нелідовим, з турецької — Сафветом-пашою на основі укладеного 19 (31 січня) Адріанополі перемир'я.

Основні положення

За Сан-Стефанським мирним договором Чорногорія, Сербія і Румунія отримували повну незалежність, їхні території значно розширювалися. Румунія отримувала Північну Добруджу (ст. 1-5). Боснії та Герцеговині надавалася автономія в межах Османської імперії (ст. 14).

Болгарія від Дунаю до Егейського моря і від Чорного моря до Охридського озера перетворювалася у васальну по відношенню до Туреччини державу, але оголошувалася автономним князівством з правом обрання князя (ст. 6-7). Турецькі війська виводилися з Болгарії, росіяни залишалися в ній на 2 роки (ст. 8).

До Росії відходили Батумі, Ардаган, Каре, Баязет і Південна Бесарабія, відірвана від неї, крім островів у дельті Дунаю, за Паризьким мирним договором 1856 р.

Туреччина зобов'язувалася виплатити Росії 310 млн. руб. контрибуції (ст. 19), створити в Епірі, Фессалії та Албанії управління за типом введеного в 1868 на Криті (ст. 15), здійснити реформи в Турецькій Вірменії (ст. 16).

Наслідки

Договір викликав протидію західних держав, особливо Великобританії і Австро-Угорщини, і на Берлінському конгресі 1878 р. був замінений багатостороннім договором, значно менш вигідним для Росії та Болгарії.

Найважливіший результат Російсько-турецької війни, виражений у Сан-Стефанському мирному договорі, — звільнення Болгарії від турецького панування, створення болгарської національної державності — був збережений, хоч і зі значним зменшенням території болгарського князівства.

Берлінський конгрес — міжнародний конгрес, відбувся 1 (13 червня) — 1 (13 липня) 1878 р., скликаний для перегляду умов Сан-Стефанський мирного договору 1878, що відсумував Російсько-турецьку війну 1877—1878 рр.

Ініціаторами конгресу були Австро-Угорщина та Англія, які виступили проти посилення позицій Росії на Балканах, проти національного визволення слов'янських народів Балканського півострова, особливо проти утворення великої слов'янської держави — Болгарії. Росія під загрозою війни з Англією та Австро-Угорщиною, ослаблена щойно завершеною війною з Туреччиною і не підтримана Німеччиною, була змушена погодитися на скликання конгресу.

У роботі конгресу взяли участь представники Росії, Англії, Австро-Угорщини, Німеччини. Були присутні також делегації Франції, Італії та Туреччини. На конгрес були запрошені представники Греції, Ірану, Румунії, Чорногорії, Сербії.

Берлінському конгресу передував ряд угод. 18 (30 травня) 1878 відбулася секретна англо-російська угода, що зумовила в загальних рисах умови перегляду Сан-Стефанський договору. 23 травня (4 червня) Англія підписала секретну конвенцію з Туреччиною, за якою Туреччина передавала їй важливий стратегічний пункт — острів Кіпр, Англія ж зобов'язалася захищати турецькі володіння в Азії. Англо-австрійська угода 25 травня (6 червня) визначила загальну лінію поведінки обох держав на конгресі.

Головував на конгресі німецький канцлер Бісмарк. Найважливіші питання зазвичай попередньо вирішувались на приватних нарадах представників Німеччини, Англії, Австро-Угорщини та Росії, делегації яких очолювали відповідно Бісмарк, прем'єр-міністр Бенджамін Дізраелі, міністр закордонних справ Д. Андраші та канцлер А. М. Горчаков.

Суперечки йшли в основному з приводу Болгарії, територію якої, визначену Сан-Стефанський договором, Австро-Угорщина і Англія бажали урізати до мінімуму, про Боснію та Герцоговину, на які претендувала Австро-Угорщина, і про території у Закавказзі, яке відійшло від Туреччини до Росії, проти чого протестувала Англія.

Підсумком конгресу стало підписання Берлінського трактату, за яким Болгарію було поділено на три частини; Фракія та Албанія залишались за Туреччиною; визнана незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії. Масове невдоволеня балканських слов'ян рішеннями конгреса викликало Кресненско-Разрожське повстання.