Ііі. Висновки

Нині багато хто з нас сповідує прагматично-конкретний підхід до життя. Його можна виразити лише двома словами: «тут і зараз!». Але горе тому суспільству, де перестають «бути в ціні» люди, які осягають найбільш загальні, фундаментальні, вічні закони світобудови, закони «живої речовини» та людини. Адже саме такі подвижники й визначають внесок кожного народу, кожної країни (і Україна — не виняток) у світову цивілізацію, у сукупну свідомість людства.

Перша половина ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повна протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. На початку ХХ століття українська культура почала поступово відроджуватися. Особливо успішними в розвитку культури даного періоду є 20-ті роки. Трагедією для української культури як і в цілому для України є період сталінізму. Українська культура була практично знищена, а ті невеликі її залишки були поставлені на рейки тоталітарного комуністичного режиму. Це негативно відбилося на подальшому розвитку української культури і на довгі роки загнало її в стан глибокої депресії, переслідувань та гонінь. До української культури формувалося ставлення як до другорядної та неповноцінної. Але попри все українська культура зуміла вижити і більше того, діячі культури зажди стояли в авангарді національно-визвольного руху, їх не лякали ні арешти, ні тюрми, ні смертні вироки. Саме сьогодні ми маємо по-новому глянути на всі ці події та оцінити їх справжню історичну цінність. Адже культура – це один із найбільш дієвих засобів творення нації. І сьогодні на хвилі великого національного піднесення в умовах російської окупації це питання набуває великої актуальності. Ми маємо усвідомити, що ми українці – великий європейський народ, а не нація «другого сорту», чи в кращому разі «менший брат», що повністю залежить від волі «брата старшого». І саме вивчаючи культурну спадщину нашого народу (зокрема і пер.пол. ХХ століття) ми зможемо себе ідентифікувати як велику і могутню європейську націю.

То ж, можливо, почуємо нарешті Вернадського і почнемо жити за законами розуму та гуманної свідомості? Те, що вирішували, осмислювали, досліджували В.Вернадський, Д.Чижевський, І.Сікорський, С.Корольов було 85 років тому, коли Україна була у зовсім інших умовах, мала інший статус, з тих часів відбулося багато змін у всіх напрямах її розвитку - політичному, економічному, соціальному, екологічному. Однак, за словами вчених, розвиток науки визначається не тільки логікою руху наукових ідей, а насамперед самим життям, його умовами і вимогами. Кожне наукове покоління має відкривати нові риси. Це повною мірою стосується розвитку науки в Україні, відповідно напрямів її дослідження.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Нагірна В. Наукові ідеї Володимира Вернадського - методологічна основа суспільно-географічних досліджень АПК України // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. - Випуск 1 (7).

2. Про заснування Української Академії наук (3 промови академіка В.І. Вернадського на засіданні Комісії для розробки законопроекту про заснування УАН) // Вісник НАН України. - 1998. - № 11-12.

3. Прохоровський Д.І. Вернадський і Україна. – Харків, 1997.