45. Культура української діаспори

Нашого цвіту – по всьому світу. Мабуть, краще, ніж це прислів’я, не скажеш про українську діаспору, що об’єднує понад 20 мільйонів людей, які коренями своїми – з Карпат і Поділля, Полісся і Причорномор’я, усіх куточків України. Серед науковців, які досліджували проблеми національно-культурного розвитку українців у світі, слід на- звати С. Кульчицького та В. Ідзьо, які аналізували демографічні зміни в українській ді-аспорі, стан задоволення культурних, освітніх і релігійних потреб українців. До про-блем національно-культурного розвитку української діаспори звертались В. Абліцов, Я.Балабан, В. Трощинський, С. Павлюк, І. Дзюба, І. Головацький, П. Кравчук, Є. Сверс-тюк, Ф. Заставний, Д. Прокоп [1-10].

Однак рівень наукової розробки теми можна охарактеризувати як недостатній.Наявні роботи повністю не відображають усього змісту проблеми й стосуються лише їїокремих аспектів. Одночасно тривалість цього питання в часі вимагає нового поглядуна стан проблеми з урахуванням нових і переосмисленням попередніх фактів.

Метою статті є висвітлення місця та ролі українських діаспор у соціально-економічній структурі країн, де вони проживають, аналіз стану культури в них,з’ясування причин появи проблем, викликаних впливом діаспори на сферу культурно-просвітницької діяльності. Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогре-су нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без урахування та викори-стання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеоло-ічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не

менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщи-

на народу України включає надбання національної культури українського народу, що

створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська

культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в

Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відпо-

відність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що

духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.

Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців на

різних континентах, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізня-

ються від інших іммігрантів у «новому світі». Діаспора (від гр. слова «діаспора» – роз-

сіяння) – розсіяння в різних країнах народу, вигнаного з батьківщини чужинцями. Впер-

ше поняття «діаспора» вжите щодо єврейського народу, вигнаного римлянами в I ст. н. е.

з Палестини і розсіяного по теренах Римської імперії. Діаспора – це етнічна спільнота,

яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни по-

селення (це відмінність від «імміграції»), члени якої, незалежно від впливу (втручання

чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють

інтереси цієї спільноти на світовій арені [7; 9]. Розвиток людської цивілізації

завжди супроводжувався міграційними процесами племен, народів, держав, окремих

особистостей. З ретроспективи часу міграція є об’єктивним процесом, але у кожній

конкретній ситуації має суб’єктивні причини. Загальновідомий і незаперечний факт ци-

клічного розвитку природи впливає та керує еволюцією людського суспільства. Трива-

лий час вирізблюється, виформовується, вишліфовується певна національна формація

зі своєю унікальною культурою, але досягнувши апогею, неминуче наштовхується на ті

чи інші кризові явища, які й спонукають до більш чи менш масових переміщень наро-

дів. Найбільш частими причинами таких міграцій були історичні, соціальні, економічні,

політичні, релігійні катаклізми. Не стали виключенням у цих процесах й українці. Поява

емігрантів з України сягає сивої давнини. Вони залишили помітний слід у культурі то-

дішньої Європи. Згадаймо просвітителя ХV cт. Юрія Дрогобича, філософа, астронома,

медика, ректора Болонського університету в Італії, знамениту Конституцію Пилипа

Орлика, чи героїчного козака і першовідкривача кави на європейському континенті

Юрія Кульчицького, або блискучого вченого Миклухо-Маклая. Особливе місце у світо-

вій науці належить Сергію Подолинському, який розв’язує складну проблему різнома-

нітності перебігу енергетичних процесів у живій і неживій природі. Започаткована Сер-

гієм Подолинським та продовжена Володимиром Вернадським і Миколою Руденком

школа фізичної економії досі не має аналогів, що дозволяє вважати її новітньою науко-

вою школою світового рівня.

Сьогодні міграцію розглядають як одне з визначальних питань, що характеризує

ХХІ століття. За даними Світового банку, понад 130 млн людей знаходиться поза ме-

жами своєї батьківщини. Міжнародна організація з питань міграції наводить ще більш

вражаючі цифри: в наш час 192 млн людей живе поза межами свого місця народження,

що становить 3% всього населення світу. Не винятком у світових міграційних процесах

є українська спільнота. За різними оцінками, сьогодні за межами України проживає від

12 до 20 млн осіб, які покинули матірну землю через політичні та економічні причини

та зберігали свою національну ідентичність в умовах бездержавності країни по-

ходження. Але слід, мабуть, вважати емігрантів та їх нащадків нехай і своєрідною, та

все ж частиною українського народу. Передусім тих, хто шанує українську культуру,

плекає або ж принаймні пам`ятає мову та традиції свого народу, хто виявляє інтерес до

країни своїх предків.

Як вже зазначено, однією з умов утворення діаспор є еміграція. Еміграція – це

добровільне або вимушене переміщення населення з країни постійного проживання до

нової країни. Причини або ж мотиви, що зумовлюють цей процес, досить різноманітні і

включають соціально-економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші аспекти. Однією

з причин, які активізували еміграцію, є війни, насамперед такі вселенські катастрофи,

якими були дві світові війни. Розглянемо еміграцію більш детально стосовно створення

української діаспори [2, 7-8].

Українська діаспора, що утворилася передусім внаслідок сталінських депортацій

та міграцій часів II Світової війни, умовно поділяється на східну (Росія – 4,3 млн, Ка-

захстан – 900 тис., Молдова – 600 тис., Білорусь – 300 тис., Узбекистан – 150 тис., Кир-

гизія – 100 тис. жителів українського походження) і західну (США – 2 млн, Канада –

1 млн, Бразилія та Аргентина – по 400 тис., Австралія і Франція – по 40 тис., Велика

Британія – 30 тис., Німеччина – 25 тис. жителів українського походження). Частина

українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли в межі

державних кордонів сусідніх з Україною держав (Польща – 300 тис., Румунія – 280 тис.,

Словаччина – 40 тис. жителів українського походження). Частина української еміграції

віддає перевагу термінові «українці в країнах поселення».

Одначе масового характеру процес міграції набув на зламі Х1Х-ХХ ст. [2; 7-8]. Іс-

торію української еміграції прийнято ділити на чотири хвилі: перша – з останньої чвер-

ті Х1Х ст. до початку Першої світової війни; друга – період між двома світовими вій-

нами; третя – період після Другої світової війни; четверта – з часу проголошення неза-

лежності України у 1991 р. Проте умови існування еміграцій фундаментально відріз-

няються: перші три хвилі українські емігранти жили, творили у країнах поселення в

умовах бездержавності (за виключенням короткого періоду існування УНР), а так звана

четверта хвиля еміграції, навпаки, має уже свою суверенну державу – Україну. Цей

факт є надзвичайно важливим для дослідження та аналізу історичної ролі діаспори у

становленні незалежної України, примноженні загальнолюдських цінностей у царині

культури, науки, освіти, а також проблем і завдань новітньої діаспори як потужного

чинника розбудови й утвердження модерної європейської держави України.

Отже, переглянувши хвилі масового переселенського руху з України можна конс-

татувати, що у першій хвилі переважали соціально-економічні мотиви, в другій поєд-

нались соціально-економічні і політичні причини, третя хвиля здебільше мала характер

політичної еміграції, в четвертій хвилі відбувається поступове заміщення етнічної еміг-

рації економічною. Питання новітньої діаспори будуть предметом наступних розвідок.

А зараз спробуємо хоча б побіжно окреслити ті досягнення, які створила своєю тита-

нічною працею, своїм інтелектом наша українська діаспора перших 3-х хвиль у різних

країнах світу.

Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний по-

тенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і пра-

цюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко непов-

ною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 млн громадян українського по-

ходження, а в межах пострадянського простору – до 10 млн осіб. Українські емігранти

змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культу-

ри. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, «Просвіти»,

читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському

континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національ-

ні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала

проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію

України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-

культурний осередок «Галичина» створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу ві-

дкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки

вчителів з україномовного середовища.

Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла й укріпи-

лася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Оль-

жич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська.

Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед

тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була не-

письменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і

праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів

громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, «батьком» україн-

ського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра

Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном,

знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором

у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником

української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів,

які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах

Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога

більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб)

виступив у Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи

народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко,

який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з осново-

положників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції,

Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких

бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в

найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в амери-

канських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури кня-

зя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в

Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикра-

сила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є ши-

рокою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і

ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуарис-

тика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо.

Саме після Другої світової війни з'явилася в Канаді українська літературна критика.

Особливо плідною була перекладацька творчість К. Андрусишина та В. Кірккон-

нела. У їх доробку – антологія «Українські поети 1189-1962» (1963), що охоплює вісім

століть української поезії від «Слова о полку Ігоревім», та перше, майже повне видання

«Кобзаря» англійською мовою під назвою «Поетичні твори Т. Шевченка. Кобзар»

(1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко,

М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії – Д. Нитченко, в Англії – О. Воропай.

Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті

привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил.

26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об'єднання українських письменників в

еміграції «Слово». До його основоположників належали В. Барка, І. Багряний, Б. Бой-

чук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелі-

вець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін. Поступово ста-

ли формуватися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарня-

ми, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.

У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва

(УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р. в Торонто відкрилась

мистецька галерея «Ми і світ», що нараховувала понад 200 картин українських митців

Європи і Канади. Дещо пізніше мистецьку галерею «Ми і світ» було перенесено на

околицю Ніагарських островів. Тепер вона іменується як «Ніагарська мистецька гале-

рея і музей». Тут зберігається творчий спадок Василя Курилика – одного з визначних

митців-українців.

Широко відомий у світі Леонід Молодожанин (Лео Мол, 1915, уродженець с. По-

лонного на Хмельниччині) – видатний український скульптор, живописець, академік Ко-

ролівської канадської академії мистецтв. У його творчому доробку – пам'ятники Т. Шев-

ченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні

(1990), близько сотні скульптурних портретів, понад 80 вітражів у храмах тощо. Окремі

твори зберігаються у Ватиканському музеї. Різьблені погруддя пап Іоанна XXIII, Пав-

ла VI, Івана Павла II, кардинала Йосипа Сліпого позначені людяністю, високою духов-

ністю. У Вінніпезі відкрито Парк скульптура Лео Мола. Свого часу митець був знайо-

мий з визначним діячем української культури Іваном Огієиком і виконав його скульп-

турний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова носить ім'я

Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого.

Певних організованих форм набуло мистецьке життя і в США. У травні 1952 р. в

Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філа-

дельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США

почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці – журнал

«Нотатки з мистецтва», до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі

скульптори, зокрема автори пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дара-

ган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці – в Клів-

ленді і Торонто (автор обох – Михайло Черешньовський) є членами Об'єднання митців-

українців в Америці.

Важливі завдання виконує і організований у 1971 р. в Чикаго Український інсти-

тут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галереєю,

канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур. З часу свого виникнення Інститут

модерного мистецтва здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих моло-

дих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, і од-

ночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, ста-

вить завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осе-

редків американського довкілля, куди українці досі дістатися не могли з суто націо-

нальним спрямуванням їх творчості.

Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Україн-

ський музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у

Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу укра-

їнок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну та багату мис-

тецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмон-

тоні в 1974 р. створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта

щорічно виділяє на його утримання приблизно 5 тис. дол.

Селом української культурної спадщини називають заповідник-музей просто не-

ба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного

мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Запо-

відник має дослідницький та реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів – українсько-

канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є це-

ркви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпегу,

св. Йосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні,

св. Йосафата в Едмонтоні і «степова катедра» в Кукс Крік. Міжнародним визнанням

користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків україн-

ської сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Єв-

харистії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Бсї

(Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-ті рр. споруджено церкву

св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної бу-

дови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертакалі навпіл. На місці

розтину на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор

Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986), обраний почесним чле-

ном Королівського інституту архітектури Канади.

У міжвоєнний період і після завершення Другої світової війни значна частина

українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особ-

ливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літера-

тури та історії, що, безумовно, є одним з головних напрямів виховання самосвідомості і

прищеплення культурних традицій народу. У діаспорі постійно розвивається художня

самодіяльність. Це підтверджується діяльністю хорів «Діброва», «Гомін», танцюваль-

них ансамблів «Метелик», «Орлик», квартету бандуристів «Кобзарське братство».

При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні – одно-

го з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі (1979) – діє

мистецька секція, яка організовує виставки українських вишиванок, кераміки, інших

виробів прикладного мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами з

України. У Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко,

поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, ба-

гатообразністю (збірки «Акварелі», «Пороги» та ін.). Музей українського мистецтва

функціонує в Олдгамі.

У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація. Її

метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському універ-

ситеті. Велику роботу в розвитку та збагаченні української спільності проводить преса.

Зокрема, в Англії в повоєнний період почали виходити часописи «Українська думка»,

«Наша церква», «Наше слово», «Сурма», «Визвольний шлях». У червні 1993 р. в Наці-

ональній бібліотеці України ім. В. Вернадського відбулася презентація журналу «Виз-

вольний шлях» і передача повного комплекту його до фондів бібліотеки.

Франція є другою західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна

українська діаспора.

Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Франції

створили Український центральний громадський комітет у Франції, Центральне пред-

ставництво українців у Франції та широку мережу жіночих, молодіжних, культуроло-

гічних і просвітянських організацій.

Мистецький Париж пам'ятає блискучі імена Марії Башкирцевої і Святослава Гор-

динського, Олександра Архипенка і Сержа Лифаря, Олекси Грищенка і Якова Гніздов-

ського. Серед них особливе місце належить видатній художниці з України Софії Леви-

цькій. Вона була членом комітету «Осіннього салону», що є великим досягненням чу-

жоземця в Парижі та визнанням його таланту. Софія Левицька дивувала рафіновану

французьку критику дуже особистим, майже інстинктивним поглядом на речі, делікат-

ністю творчого письма, рідкісним художнім смаком і тонким розумінням природи сві-

ту. Портретист, пейзажист, гравер по дереву, її ілюстрації до безсмертного твору

М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», який переклала разом з поетом Роже Ал-

ляром французькою, за своєю досконалістю, філігранністю виконання, вишуканим сти-

лем нагадують старовинні гравюри. Критики відзначали природжений талант худож-

ниці до елегантної стилізації. У 1932 р. твори Софії Левицької експонувалися на ви-

ставці української графіки в Берліні і Празі, а також на виставці сучасної графіки у

Львові. У 1989 р. в Парижі вийшов альбом графіки нашої видатної співвітчизниці та

спогади про неї.

Повернулася в Україну і малярська спадщина В. Винниченка, що відкрив нам ще

одну грань свого таланту – як художник. У березні 2001 р. в Національному музеї Тара-

са Шевченка експонувались його натюрморти, пейзажі, портрети. В Україну перевезено

70 оригінальних творів славетного українця, чотири альбоми з малюнками аквареллю,

тушшю, вугіллям. Загалом до малярської спадщини Володимира Кириловича входить

понад 100 картин. В. Винниченко, що належав до паризької школи художників, постав

у полотнах «Гірський пейзаж», «Сніг у передмісті», «Закуток» та інших особливо тон-

ким колористом. Митець виступив одним із засновників «Аристократичної секції», що

виникла в квітні 1929 р. при Українській громаді в Парижі. Винниченко-художник – це

окрема цікава сторінка життя видатного письменника та політика.

В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була церква. Як со-

ціальна інституція вона сприяла збереженню національної ідентичності, подоланню

меншовартості та об'єднанню українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю укра-

їнського православного руху за межами України став митрополит Іларіон – у миру Іван

Огієнко (1882-1972). У 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву в Ка-

наді, що виступала носієм української національної ідеї. Заслугою І. Огієнка стало

створення першого автентичного (оригінального) перекладу Біблії українською мовою,

духовне об'єднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших кра-

їнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії,

національно-мовній єдності українців діаспори й України, що забезпечувало цілісність

українського культурного середовища.

В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. Першою ви-

сокою школою став заснований на початку 1921 р. у Відні Український вільний універ-

ситет (УВУ). Його співзасновниками були професори С. Дністрянський і М. Грушевсь-

кий. Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 р., а

після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу у Мюнхені. За час існу-

вання УВУ видав близько 100 томів «Наукових записок», «Наукових збірників», моно-

графій, мистецьких альбомів. В університеті проводяться наукові конференції, захист

дисертацій, стажування науковців з України.

Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий

інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. У

1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського універси-

тету. При Інституті заснували бібліотеку, архів преси і бюро наукової інформації. Тут

працювали такі непересічні особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чи-

жевський, Б. Лепкий та інші науковці. З кінця 1932 р. в інституті було започатковано

серію українознавчих досліджень, а з 1933 р. – серія періодичних видань – «Вісті».

У 1922 р. в Чехословаччині засновано Українську господарську академію в Под-

єбрадах. У 1932 р. уряд Чехословаччини припинив фінансування академії, і тоді замість

неї було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання, де

в 1932-1937 рр. 749 осіб були його студентами. З 1953 р. кафедра української мови та

літератури філософського факультету університету в Пряшеві (Словаччина) готує учи-

тельські кадри для шкіл з українською мовою навчання. Виходить єдиний на Пряшев-

щині український літературний журнал «Дукля». Музей української культури у Свид-

нику видає «Наукові збірники української культури».

У східній українській діаспорі – в державах, що виникли на теренах пострадянсь-

кого простору – відродження культурно-національного життя українців почалося зі

шкільництва. Такі громадські інститути, як Науковий центр україністики в Башкортос-

тані та Товариство шанувальників української культури «Кобзар», Українське това-

риство Киргизької Республіки «Берегиня», Товариство української культури в респуб-

ліці Молдова, Томський центр української культури «Джерело» та Український націо-

нально-культурний центр «Промінь» у Самарі свідчать про початки демократизації су-

спільств нових незалежних держав і відродження етнічності українців східної діаспори.

В Україні створено Товариство зв'язків з українцями за межами України (Това-

риство «Україна - Світ»), діє Інститут досліджень діаспори, розроблено проект Націо-

нальної програми «Закордонне українство на період до 2005 р.».

Центром українського національного життя в Росії є Москва, яка завдяки зосере-

дженню тут кращих наукових і мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного

тиску та, відповідно, ширшим можливостям самореалізації особистості була в радянсь-

кі часи притягальним місцем для талановитих українців. Місто й нині має потужний

інтелектуальний потенціал українства. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася вже

друга Міжнародна конференція на тему: «Запорозьке товариство в історії, культурі та

національній самосвідомості», присвячена 7-й річниці незалежності України.

На початку 1990-х рр. зріс інтерес до історії та культури свого народу в середо-

вищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська й

Свердловська області, а також республіки Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без

Республіки Башкортостан) проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло

Українське товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню

демонструються українські передачі.

Проте організоване українське життя на Уралі, за винятком Республіки Башкор-

тостан, розвивається в цілому менш активно, ніж в інших районах Російської Федера-

ції. Одна з головних причин цього полягає в тому, що українське населення тут є знач-

ною мірою асимільованим. У 1989 р. українську мову рідною називали в Оренбурзькій

області 32,9% українців, у Челябінській – 36,1. Свердловській – 41,8, Пермській – 46,6,

Башкирській АРСР – 41,1, Удмуртській АРСР – 46,6.

Однією з найактивніших у Росії є українська громада Башкортостану – республіки

в складі Російської Федерації, де за переписом 1989 р. проживало майже 75 тис. укра-

їнців (1,9% населення). За радянських часів у Башкортостані внаслідок внутрішньорес-

публіканських міграційних процесів відбулося розпорошення українців із районів ком-

пактного їх розселення в минулому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р.,

нині залишилося менше 50, зокрема таких, де українці становлять більшість населен-

ня, – менше 20.

У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української куль-

тури, пізніше реорганізоване в Республіканський національно-культурний центр укра-

їнців Башкортостану «Кобзар». За його ініціативою в Башкортостані щорічно прова-

дяться фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочисті з нагоди Дня не-

залежності України. Відкрито Український народний дім «Мир», де розміщена бібліо-

тека української книжки, влаштовуються виставки творів українського мистецтва, про-

ходять науково-практичні конференції. В республіці діє близько 20 українських фольк-

лорних ансамблів, зокрема хори української народної пісні (при Центрі «Кобзар»), «Чер-

вона калина» в с. Санджарівка Чишмицького району, «Барвінок» (у місті Стерлітамак),

а також 4 дитячі ансамблі.

Набуває дедалі організованіших форм український національно-культурний рух у

районах зосередження недавніх (1970-1980-ті рр.) економічних (заробітчанських) іммі-

грантів (Тюменська область, північна частина Красноярского краю), від 54 до 68% яких

вважають українську мову рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство україн-

ської мови, завдяки якому двічі на тиждень виходять україномовні передачі по місько-

му радіо, організовано розповсюдження української преси, відкрито українську філію

бібліотеки. Інтереси української діаспори Тюменської області представляє об’єднання

«Єдина Родина» (голова – П. Клименко) з філіями в Ішимі й нижньому Уренгої, а та-

кож національно-культурними товариствами. Значну роботу щодо збереження й розви-

тку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об’єднання «Українська

діаспора» (Тобольск), «Просвіта» і «Сірий клин» (Омськ), Центр української культури

«Джерело» (Томськ), «Громада» і Український культурний центр (Новосибірськ),

Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), «Мрія» (Барнаул).

Чи не найскладнішим завданням, яке стоїть нині перед українською громадою

РФ, є розбудова українського шкільництва. Без своєї школи, без передачі своїм дітям

знання рідної мови, культури, історії найчисленніша українська діаспора може досить

швидко зникнути. Необхідна цілісна система освіти українською мовою, яка б включа-

ла широку мережу державних українських шкіл, класи з українською мовою навчання,

кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо. Рішучі кроки в цьому на-

прямі мала б зробити Російська держава. Однак поки що переважає тенденція перекла-

дання цих обов’язків на українські товариства.

Ще в 20-х рр. ХХ ст. у Білорусі діяло Товариство «Просвіта», яке зокрема, органі-

зувало культурно-просвітні курси, де серед іншого вивчали українську мову, історію та

географію України. За часів польського панування (до 1939 р.) влада, прагнучи ополя-

чити місцеве населення, не визнавала його належності до українського етносу й нази-

вала «поліщуками». З 1939 р., коли ця територія ввійшла до складу БРСР, місцеве насе-

лення стало вважатися білорусами. Однак у 1939 р. в Бересті (Бресті) ще працювала

українська бібліотека, а в сільській місцевості – 127 хат-читалень «Просвіти», у 1939/40

навчальному році діяло 49 українських шкіл. У подальші роки діяльність українських

культурно-освітніх закладів у Білорусі була згорнута, місцеве населення, здебільш без

його згоди, записувалося білорусами, зазнавало русифікації.

Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. Закономірно, що в нових умовах рух за

національно-культурне відродження українців Білорусі відновився передусім саме на

берестейщині. У лютому 1990 р. в Бресті засновано Українське громадсько-культурне

об’єднання Брестської області «Берестейщина» (голова правління – М. Козловський).

головною метою об’єднання є захист етнічної ідентичності українського населення Бе-

рестейщини, збереження та подальший розвиток української мови, культури, традицій,

вивчення своєї справжньої історії. Осередки об’єднання створені в Бресті, Брестському,

Кам’янецькому, Дрогичинському, Кобринському, Жабинківському та Пінському райо-

нах. Під егідою об’єднання працює Український народний університет культури, з кві-

тня 1991 р. виходить газета «Голос Берестейщини» (через брак коштів нерегулярно). У

травні 1994 р. в Бресті розпочала роботу створена за рахунок добровільних пожертв

громадян та організацій українська бібліотека, яка фактично виконує функції українсь-

кого культурно-інформаційного центру. На вимогу української громади українська мо-

ва вивчається в ряді шкіл Кобринського і Дрогичинського районів. Діє також Асоціація

українців Білорусі «Ватра» (голова – В. Гутовський), яка об’єднує національно-куль-

турні товариства, що функціонують у Мінську, Гомелі, Молодечному та Кобрині. З іні-

ціативи асоціації в міській бібліотеці № 20 Мінська відкрито український відділ, який

став осередком гуртування української інтелігенції. Україна надала допомогу в попов-

ненні фондів цієї бібліотеки новими виданнями української історичної та художньої

літератури, збірками українських народних пісень, аудіокасетами із записами перемож-

ців Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Крім того, для бібліотеки та провідних громад Білорусі щорічно передплачується українська періодика.

Проте в цілому рівень забезпечення національно-культурних, освітніх та інфор-

маційних потреб української діаспори в Білорусі залишається незадовільних. Так, акту-

альним залишається питання взаємообміну інформацією через відповідні агентства,

пресу, радіо, телебачення України та Білорусі.

Ситуація із забезпеченням культурно-освітніх потреб української меншини в Мо-

лдові стала радикально поліпшуватись у 1992 р. Згідно з Указом Президента Молдови

«Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури в Молдо-

ві» відкрились українські відділення в Кишинівському та Бельцському університетах, у

липканському педагогічному коледжі. Це мало забезпечити фахівцями українські дит-

садки, початкові й середні школи з українською мовою навчання. Кілька десятків абіту-

рієнтів за направленнями Міністерства освіти Молдови відбули на навчання в Україну.

Значна частина вчителів українських шкіл пройшла перепідготовку в Чернівецькому

університеті. З’явилися іншомовні програми на телебаченні («Світанок») і радіо («Від-

родження»). «Педагогический журнал» став друкувати матеріали українською мовою.

У 1996 р. за ініціативою української громади вийшов наказ міністра освіти Мол-

дови про обов’язкове (три години на тиждень) викладання української мови в українсь-

ких селах (на середину 1970-х рр. у Молдові налічувалось 348 українських сіл і 51 змі-

шане). Докладала зусиль для забезпечення культурно-освітніх потреб української діас-

пори в Молдові й наша держава. Зокрема, 1997 р. з Молдовою було підписано угоду

про співробітництво в галузі освіти, науки та культури.

Висновки.

Крилатий вислів Джорджа Сантаяна «ті, хто не пам’ятають історії, не знатимуть

майбутнього» підкреслює головну роль української діаспори попередніх періодів – збе-

реження історичної пам’яті українського народу, а значить, його майбутнього, його не-

залежності.

Розвиток культурного життя українців діаспори відбувався здебільшого за актив-

ної участі українських національно-культурних організацій, які сприяли розбудові куль-

турних традицій, але роль держави в цьому процесі була значно обмеженою. Протягом

досліджуваного періоду еміграційні вливання українців проходили здебільшого по лінії

трудової міграції, тому вони не сприяли посиленню позицій української культури й мо-

ви, а швидше призводили до асиміляції емігрантів.

Діаспора самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність

у світі, надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сен-

тиментів до « старого краю», посильну допомогу Україні. Налагодження, розширення й

усіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним

обов’язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на

меті досягнення певних національних, політичних та економічних цілей. Зокрема. це

стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу

діаспори для встановлення дружніх і тісних взаємин України з державами проживання

зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві.

Процес культуротворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою скла-

довою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консо-

лідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження на-

ціонально-культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності

української культури, а в умовах незалежності – активізації державотвірного потенціа-

лу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української дер-

жави – у світовому співтоваристві.